Я стояла під поривами холодного вітру, намагаючись тремтячими пальцями викликати таксі, а в спину мені одне за одним летіли повідомлення. Той самий різкий звук сповіщень тепер викликає у мене майже фізичну відразу. Мені тридцять два роки, я провідна архітекторка, керую командою з десяти чоловіків і завжди вважала, що життєві сюрпризи мене вже не налякають. Але те, що сталося зі мною вчора ввечері, вибило землю з-під ніг і змусило по-новому подивитися на реальність.
З Вадимом ми познайомилися через додаток для знайомств. Йому тридцять п’ять, у нього власний бізнес із продажу автозапчастин, на фотографіях — впевнений погляд, підтягнута фігура і приємна усмішка. В анкеті значилося: «Шукаю ту саму, з якою можна бути собою». Фраза банальна, але чомусь зачепила. Ми переписувалися рівно тиждень, і, чесно кажучи, це була найспокійніша й найадекватніша переписка за останній рік.
