Син не дзвонив матері, доки вона не продала дачу – зателефонував наступного ранку…
…Кіра Євгенівна продала дачу наприкінці жовтня, а Тимур зателефонував наступного ранку — вперше з весни минулого року.
До цього вона сама набирала його на свій день народження. Він узяв слухавку не одразу, говорив квапливо, і Кіра Євгенівна потім шкодувала, що взагалі дзвонила.
Краще б не чути цього бадьорого: «Мамо, ну з днем народження, я передзвоню ввечері». Звісно, він не передзвонив.
Їй було за шістдесят, і виглядала вона на свої роки: довгонога, із жорстким волоссям, зрізаним рівно по підборіддя — ніби сама стригла, приклавши лінійку. На шиї завжди хустка.
На дачі вона проводила кожні вихідні, а влітку жила там тижнями: латала дах, підв’язувала смородину, тягала воду з колодязя.
Коліно давно боліло, особливо вранці. Вона спускалася з ґанку боком, чіплялася за поруччя й морщилася так, що сусіди відводили очі.
Тимур поїхав до Полтави не так давно, яблуня біля паркану встигла дати три врожаї без нього. Обіцяв приїжджати, допомагати, дзвонити щотижня.
Перші місяці телефонував раз на два тижні, потім — раз на два місяці, а згодом і зовсім замовк. Хіба що на свята згадував.
А дачу Кіра тягнула сама.
Телефон задзвонив, коли вона складала договір у папку — акуратно, по згину, як звикла згортати все важливе.
На екрані висвітилося: «Тимур».
— Мамо, привіт! — жваво заторохтів він. — Слухай, мені тут Славка написав, що у нас на дачі якісь люди ходили, все обмірювали. Що там коїться?
Кіра Євгенівна звернула увагу на це «у нас».
— Я продала дачу, Тимуре.
Пауза була довгою. Кіра Євгенівна навіть подумала, що зв’язок обірвався.
— Як продала?! — вигукнув син. — Мамо, ти серйозно? Це ж наша дача! Там дід будував, там я виріс! Ти хоч зі мною порадилася?
Жінка притиснула слухавку щільніше до вуха. Порадилася… Ніби він колись питав: а як там ділянка? Як дах після зими?
Як мати, яка навесні сама фарбує паркан, бо найняти майстра немає за що, а син далеко й зайнятий?
