Я думала, що входжу в родину, яка вже пережила найстрашніше. Мені здавалося, що після втрати, після років тиші й болю, найважче залишилося позаду. Я була готова до дитячих сліз, до ревнощів, до незручних розмов про маму, якої більше немає поруч. Але я не була готова до того, що одного звичайного ранку шестирічна дівчинка візьме мене за руку й скаже: «Хочеш побачити, де живе моя мама?» А потім поведе мене до замкнених дверей у підвал.
Данило і його дівчатка
Коли я познайомилася з Данилом, він не намагався виглядати легшим, ніж був насправді. Уже на другій зустрічі, коли ми сиділи в маленькій кав’ярні біля парку, він довго крутив у руках чашку з кавою, а потім підняв на мене очі й сказав: «Я маю двох доньок. Ганнусі шість, Емілії чотири. Їхня мама, Марина, пішла з життя три роки тому». Він говорив спокійно, але я бачила, як напружилися його плечі. Ніби він заздалегідь чекав, що я встану, вибачуся й більше не повернуся.
Я не встала. Я просто простягнула руку через стіл і торкнулася його пальців. «Дякую, що сказав чесно», — відповіла я. Він сумно усміхнувся й зізнався, що не всі жінки після таких слів залишалися. Хтось боявся чужих дітей, хтось — чужого горя, а хтось просто не хотів входити в життя, де вже була велика любов і велика втрата. Я тоді ще не знала, чи вистачить мені сил, але відчула одне: я не хочу тікати лише тому, що в людини за плечима є біль.
З дівчатками я познайомилася не одразу. Данило довго оберігав їх від нових людей, і я поважала це. Перша зустріч була в неділю, у його будинку за містом. Ганнуся вийшла до мене першою — серйозна, з двома косичками, у светрику з вишитими квітами. Вона дивилася на мене так уважно, ніби перевіряла, чи можна мені довіряти. Емілія ховалася за батьковою ногою й стискала в руках плюшевого зайця без одного вуха. Я не кинулася їх обіймати, не стала говорити гучних слів. Просто присіла навпочіпки й сказала: «Привіт. Я Олена. А твій заєць, здається, багато чого пережив». Емілія тоді вперше тихо всміхнулася.
Я не хотіла нікого замінювати
Я від самого початку знала: я не їхня мама. І ніколи нею не стану в тому значенні, у якому мамою була Марина. Я не мала права забирати її місце, стирати її ім’я, поводитися так, ніби до мене в цьому домі не було іншої жінки. Тому я просто була поруч. Варила какао, коли дівчатка мерзли після прогулянки. Робила сирники на сніданок, хоч перші рази вони виходили не такими пухкими, як у моєї бабусі. Вмикала мультики, заплітала коси, читала казки перед сном і вчилася розрізняти їхні настрої за одним лише поглядом.
