Дівчина, яку вони колись змушували плакати в туалеті
— Вибачте, це приватний вечір для випускників, — сказав охоронець і холодно перегородив мені шлях рукою, ніби я була випадковою жінкою, яка забрела не в той ресторан.
За його спиною лунала музика, дзвеніли келихи, хтось голосно сміявся, і крізь прочинені двері я побачила знайомий банер із золотими літерами: “10 років потому. Випуск 2014”. У грудях щось боляче стиснулося. Десять років. Десять років я уявляла цей вечір — іноді з жахом, іноді з гнівом, іноді з тією тихою, майже дитячою надією, що колись увійду до зали й більше не почую за спиною: “Обережно, не роздави підлогу”.
Я повільно підняла очі на охоронця.
— Я теж випускниця.
Він оглянув мене — світло-блакитний костюм-сукню, акуратне волосся, тонкий ланцюжок на шиї, сумку через плече, туфлі, у яких я вчилася ходити впевнено, ніби це теж була мова. На його обличчі з’явилося збентеження.
— Прізвище?
— Соломія Кравець.
Він знайшов список, провів пальцем по рядках і нахмурився.
— Так, є. Вибачте, пані.
Пані.
Я ледь не усміхнулася. У школі мене ніколи не називали пані. Мене називали “шафою”, “бабусиною скатертиною”, “пампушкою з рюкзаком”, “невидимкою, яка займає забагато місця”. Я пам’ятала кожне слово. Вони впивалися в мене не гірше за голки, а найболючіше було те, що більшість цих слів промовляли з усмішкою.
Я ввійшла.
Світло ресторану було теплим, золотистим, воно лежало на обличчях моїх колишніх однокласників так м’яко, ніби час нікому не зробив боляче. На столах стояли білі троянди, келихи з шампанським, маленькі картки з іменами. Хтось фотографувався біля фотозони, хтось обіймався так щиро, наче в школі вони всі були однією великою люблячою родиною.
Я зупинилася біля входу й одразу побачила їх.
Ірина Мельник стояла в центрі зали, як завжди. У школі вона була королевою класу — довге волосся, маленький гострий сміх, тонкі пальці, якими вона піднімала мої зошити двома нігтями, ніби вони смерділи. Тепер вона виглядала дорожче, але не м’якше. Червона сукня, діаманти у вухах, усмішка людини, яка звикла, що кімната належить їй.
Поруч із нею був Максим Черненко. Колись він став моїм першим і найганебнішим коханням, хоча сам про це дізнався тільки в день, коли Ірина прочитала мій щоденник уголос перед усім класом. Тоді він сміявся разом із ними. Тепер він постарів на кілька кілограмів самовпевненості, але очі залишилися ті самі — сірі, швидкі, оцінювальні.
— Ого, — почула я голос біля плеча. — А ви з якого класу? Я б вас точно запам’ятав.
Я повернулася. Переді мною стояв Тарас Руденко, колишній головний жартівник, який у сьомому класі приклеїв до моєї спини аркуш із написом: “Не годувати після шостої”. Він тримав келих і дивився на мене із зацікавленням, яке колись було недоступне для таких, як я.
— З вашого, — сказала я.
Він засміявся, думаючи, що це кокетство.
— Серйозно? Тоді я або був сліпий, або ви дуже змінилися.
— Можливо, і те, й інше.
Він нахилив голову, уважніше вдивляючись у моє обличчя.
