На нашу десяту річницю родина чоловіка прийшла до хвіртки на запах мангала з п’ятьма дітьми й однією пачкою найдешевших серветок. Я тримала щипці над м’ясом за 1900 гривень, яке маринувала з ночі, а Катерина вже відчиняла нашу садову хвіртку плечем і всміхалась: “Ой, а ми думали, ви нас покличете, тому нічого не купували”. Потім вона нахилилась до дітей і голосно додала: “Тьотя Марина зараз нагодує, у них же своїх нема, їм не шкода”. Я майже промовчала. Поки телефон мого чоловіка на столі не засвітився повідомленням від його матері: “Головне, хай думає, що вони просто повз їхали”.
Ми живемо під Житомиром, у маленькому таунхаусі з двориком, де від столу до паркану — чотири кроки. Я цей дворик усе одно любила. Дві грядки з базиліком, старий мангал, складні стільці, гірлянда, яку Андрій повісив ще в перший рік шлюбу й кожного листопада забував зняти.
Того вечора на столі було дві тарілки. Два келихи. Одна свічка в банці з-під варення. Я навіть попрасувала скатертину, хоча вона все одно лягла хвилею біля краю.
Катерина зайшла у двір так, ніби ми затримали її замовлення.
За нею йшов Олег, брат Андрія, зі складним стільцем під пахвою. В іншій руці в нього була пачка сірих серветок. Більше нічого. Ні хліба, ні салату, ні пляшки води. П’ятеро дітей одразу розсипались по траві. Найменша дівчинка схопила гірлянду, один із близнюків наступив у горщик із базиліком, старший хлопець потягнув руку до шампурів.
“Гаряче”, сказала я й перехопила його за рукав.
Катерина засміялась.
