Я познайомився з Мариною на виставці сучасного мистецтва у Львові. Їй було тридцять чотири, мені — тридцять вісім. Вона стояла перед абстрактною картиною, зосереджено хмурилася і робила нотатки у блокноті. Я підійшов і жартома сказав, що, мабуть, художник був не зовсім тверезий, коли створював це полотно. Вона розсміялася — відкрито, щиро, без натягнутості.
Ми розговорилися. Вона виявилася дизайнеркою, працювала на себе. Я — фінансовий консультант, звик усе прораховувати і систематизувати. Обмінялися телефонами, через тиждень зустрілися у кав’ярні, потім сходили у кіно. Так поступово наші зустрічі стали регулярними.
На третьому побаченні вона раптом сказала:
— Слухай, мені треба тобі дещо сказати. У мене є донька. Їй десять років. Якщо це проблема, давай одразу чесно.
