«Скажи мені правду, мамо. Ти їй заплатила?»
Тарас стояв посеред коридору у своєму сірому костюмі, з краваткою, яку я сама зав’язувала йому пів години тому, і дивився на мене так, ніби я не просто збрехала йому, а вкрала щось, що він беріг довше за власну гордість. У його руці був телефон. На екрані світилася фотографія: він і Марта біля під’їзду, усміхнені, ошатні, наче звичайна щаслива пара перед випускним балом.
А під фотографією, у коментарях, хтось написав:
«Цікаво, скільки мама Тараса заплатила їй за цю виставу?»
Я відчула, як холоне все тіло.
«Тарасе…»
«Не бреши». Голос у нього тремтів, але не від слабкості. Від болю, який уже не мав куди подітися. «Тільки не зараз».
На кухні тихо цокав годинник. За вікном ще світило вечірнє сонце, таке красиве, таке жорстоко недоречне. На столі лежав букет білих троянд, який він так і не взяв із собою. Я купила його від його імені, хоча він просив лише одну маленьку квітку.
«Я хотіла допомогти», — прошепотіла я.
Його обличчя ніби скам’яніло.
«Отже, правда».
Я зробила крок до нього, але він відступив.
Цей рух зламав мене сильніше, ніж будь-який крик.
Мій син ніколи не відступав від мене. Навіть коли був маленький і плакав після перших насмішок у школі, навіть коли приходив додому з розбитими окулярами й казав, що «сам зачепився за двері», навіть коли після смерті батька місяцями не міг заснути без увімкненої лампи. Він завжди тягнувся до мене, як до єдиного безпечного місця.
А тепер я сама стала людиною, від якої йому хотілося захиститися.
«Я не хотіла тебе принизити», — сказала я.
«А що ти хотіла? Купити мені вечір? Купити мені дівчину? Купити мені доказ, що я не такий жалюгідний, як усі думають?»
«Не кажи так».
«А як казати?» Він різко засміявся, і в цьому сміху було стільки сорому, що мені стало важко дихати. «Ти сама в це повірила. Ти ж не думала, що вона може піти зі мною просто так».
Я хотіла заперечити.
Не змогла.
Бо саме це й було найстрашніше.
Я любила свого сина понад усе, але в якийсь момент теж почала дивитися на нього очима тих, хто його ранив.
Тарас був тихим хлопцем. Високий, худорлявий, незграбний у рухах, із окулярами, які постійно сповзали на ніс, і серцем, надто відкритим для людей, що любили бити саме туди. Він добре вчився, малював архітектурні ескізи, міг годинами пояснювати, чому старі будинки мають душу, але перед однокласниками губив слова. У школі його називали «професором», «жирафом», «німим романтиком». Найгірше було те, що він ніколи не скаржився. Просто ставав дедалі тихішим.
Марта була іншою. Я знала її з батьківських зборів і шкільних свят. Гарна, впевнена, з довгим темним волоссям і усмішкою, від якої навіть учителі м’якшали. Не зарозуміла, ні. Просто така, що природно стоїть у центрі світла.
