Частина 1 — Жінка, яка прийшла до труни з моїм минулим у руках
«Не підходь до нього, Оксано. Ти вже йому ніхто.»
Ці слова сказала мені моя власна донька біля відчиненої труни чоловіка, з яким я прожила тридцять вісім років.
У маленькій залі прощання пахло воском, мокрими пальтами й холодними хризантемами. За вікнами лив дощ, такий густий, ніби небо нарешті вирішило виплакати те, що я тримала в собі останні два роки. Микола лежав спокійний, неприродно блідий, у темному костюмі, який я сама колись купувала йому на наше тридцятиріччя шлюбу. Тоді він сміявся перед дзеркалом і казав: «Якщо помру в цьому костюмі, хоч виглядатиму пристойно перед святими».
Я тоді вдарила його рушником по плечу й сказала, щоб не говорив дурниць.
А тепер він справді лежав у тому костюмі.
А я стояла за три кроки від нього, не маючи права навіть поправити йому комір.
Моя донька Марина тримала мене за лікоть так міцно, що мені боліло. Її очі були сухими, але холодними. Поруч стояв її чоловік, Андрій, з похмурим обличчям і телефоном у руці. Вони обоє дивилися на мене так, ніби я прийшла не попрощатися, а зіпсувати їхнє пристойне горе.
«Я була його дружиною майже все життя», — прошепотіла я.
Марина стиснула губи.
«Була. Поки він не вибрав іншу. Поки ти не підписала розлучення. Не роби сцени, мамо.»
Сцени.
Я хотіла засміятися, але в горлі стояв камінь. Сценою було не моє мовчазне стояння біля труни. Сценою був той вечір, коли Микола повернувся додому з чужим запахом на сорочці, поклав переді мною документи й сказав без жодного тремтіння в голосі:
«Оксано, я йду. Я полюбив іншу.»
Тридцять вісім років — і все вмістилося в одне речення.
Я тоді не закричала. Не розбила тарілку. Не впала на підлогу, як у серіалах. Я просто дивилася на його руки. На ті самі руки, які тримали мене, коли народжувалася Марина. Які лагодили дах нашої старої хати. Які садили яблуню за вікном. Руки, що знали кожну складку мого обличчя краще за дзеркало.
«Хто вона?» — запитала я.
Він відповів не одразу.
«Неважливо.»
«Для мене важливо.»
