– Ви віддали всі свої заощадження, продали будинок, вклалися в чужу нерухомість, а тепер, коли вас виставили за двері, ви згадали про «зарозумілого» сина та невістку без посагу?
***
– Ти не візьмеш слухавку? – тихо спитав чоловік.
Іра здригнулася.
– Це твоя мати, Ігорю. Знову. Третій раз за вечір вона дзвонить…
– Я знаю, чий це номер, Іро.
– І ти знаєш, що вона скаже. Вона вже дзвонила мені вдень.
Ігор пройшов до столу і сів на стілець.
– Вона плакала?
– Вона плакала, – Іра повернулася до нього, схрестивши руки на грудях. – Але знаєш, що найдивовижніше? Мені їх взагалі не шкода!
– Вони на вулиці, Іро. Буквально…
– Не на вулиці, а на валізах у передпокої хати, яку вони самі ж і збудували. Точніше, що вони збудували для Вадима!
Ігор скривився, почувши ім’я зятя.
– Давай поговоримо спокійно. Без сарказму.
– Спокійно? – Іра гірко посміхнулася. – Добре, згадаймо наше «спокійне» минуле. Згадаймо, як сім років тому ми грали весілля.
– Твоя мама тоді оголосила, що я – невістка без посагу і що через мене її син буде все життя по орендованих кутах блукати.
– Вона не мала рації, я ж це визнав…
– Ні, Ігорю, вона не просто не мала рації. Вона зробила все, щоб ми відчували себе чужими.
– Коли ми брали іпотеку на цю однушку, вона хоч гривнею допомогла? Ні. Вона сказала: «У нас все піде Оленці, їй потрібніше, вона молодша, і чоловік у неї з гарної родини».
– З гарної родини! Вадим, який за ці роки на жодній роботі більш як три місяці не протримався!
– Іро, я все це пам’ятаю. Але зараз ситуація інша…
– Яка? – розлютилася Іра. – Та, про яку я попереджала тебе три роки тому? Коли вони продали свій будинок у селі та вклали всі гроші у будівництво у райцентрі? Я ж казала: не робіть цього, не оформлюйте все на зятя.
– Вони не на нього оформляли, – заперечив Ігор. – Вони думали, що оформлюють на Олену.
– О, це моя улюблена частина історії! – Іра сплеснула руками. – Розкажи мені ще раз, як твоя сестра, твоя «свята» Оленка, оформила новий будинок на свого недолугого чоловіка, бо він пригрозив, що інакше піде від неї?
Ігор мовчав, дивлячись у підлогу.
– Чому ти мовчиш? – не вгамовувалася Іра. – Тобі соромно за них? Чи тобі шкода їх настільки, що ти готовий забути, як твоя мати називала наших дітей байстрюками тільки тому, що я їх тобі народ ила?
– Вона стара людина, Іро! І батько хворий.
– Батько хворий, бо він усе життя на цьому будівництві спину гнув, поки Вадим заглядав у чарку і давав вказівки, яку огорожу ставити.
А тепер Вадим вирішив, що тесть із тещею йому в хаті не потрібна! Йому тільки потрібна машина, яку твоя мама йому купила!
У цей момент телефон Ігоря, що лежав на столі, завібрував. Він глянув спочатку на дружину, потім на телефон.
– Відповідай, – кивнула Іра. – Послухаємо чергову серію цієї драми. Тільки увімкни гучний зв’язок.
Ігор натиснув кнопку.
– Так, мамо.
З динаміка тут же пролунав голос свекрухи.
– Ігорю… синку… Ми на вокзалі. Вадим сумки наші викинув, сказав, якщо ще раз рота відкрию про те, хто в хаті господар, він поліцію викличе. Мовляв, він тут зареєстрований, він власник, а ми ніхто.
– А Олена? – глухо запитав Ігор. – Олена де?
– Оленка плаче, в кімнаті зачинилася… – заголосила мати. – Вона боїться його, Ігорю! Він же кричить, тупає ногами.
– Сказав їй: “Або я, або твої старі”. І вона… вона промовчала, синку! Свого батька рідного зрадила!
Іра, що стояла біля плити, голосно пирхнула. Ганна Петрівна на тому кінці замовкла на секунду, мабуть, зрозумівши, що її чують.
– Ірочко, дитинко. Ти ж чуєш мене? Ви ж не залишите нас напризволяще? Сергій Іванович зовсім поганий, йому лягти треба, у нього ноги набрякли…
– Ганно Петрівно, – твердо промовила Іра. – А де ті гроші, які ви вторгували за продаж будинку у селі? Ви ж казали, що залишили собі подушку безпеки на лікування.
Слухавка ненадовго замовкла.
– Так… – зам’ялася свекруха. – Оленці ж треба було кредит закрити. Вадим машину розбив, ну ту, що ми купили… Треба було терміново віддавати, а то посадили б. Ми віддали все. Думали, в одному будинку будемо жити, навіщо нам гроші?
Іра подивилася на чоловіка виразним поглядом. Той затулив очі рукою.
– Тобто, – продовжувала Іра. – Ви віддали всі свої заощадження, продали будинок, вклалися в чужу нерухомість, а тепер, коли вас виставили за двері, ви згадали про «зарозумілого» сина та невістку без посагу?
– Ірочко, ну навіщо ти так… – знову заридала свекруха. – Ми ж рідні люди. Ну, біс поплутав, вірили зятю, він же обіцяв…
– Ігорю, скажи їй! Ми завтра вранці електричкою приїдемо. Нам багато не треба, у коридорчику на матраці полежимо, поки щось не вирішиться.
– У коридорчику? – Іра зробила крок до столу. – У нашій однокімнатній квартирі, де й так четверо людей?
– Де ви зібралися лежати, Ганно Петрівно? У нас іпотека ще не сплачена, ми на другу роботу виходимо, щоб кінці з кінцями звести!
– Ну якось помістимося… – жалібно простягла свекруха. – Не на вокзалі ж доживати…
– Ігорю, поклади слухавку, – тихо сказала Іра.
– Мамо, я передзвоню за десять хвилин, – швидко проговорив Ігор і натиснув відбій.
– Ти ж не серйозно? – Іра дивилася на чоловіка. – Ти ж не збираєшся їх везти сюди?
– А що мені робити? – Ігор скочив зі стільця. – Іро, ну об’єктивно! Вони на залізничному вокзалі! У батька підозра на діа бет, у нього серце слабке. Я що, маю сказати: «Доживайте там, бо сім років тому ви дружину мою образили»?
– Справа не в образі! – гукнула Іра. – Справа у справедливості! Ти розумієш, що коли вони переступлять цей поріг, вони звідси більше не підуть? Ніколи!
– Олена з Вадимом житимуть у шоколаді, у величезному будинку, а ми доглядатимемо твоїх батьків, яких вони обібрали до нитки.
– Це ж мої батьки, Ір!
– А я твоя дружина! І це мої діти за стіною! Ти хочеш, щоб ми вшістьох жили в одній кімнаті? Ти хочеш, щоб твоя мати, яка мене терпіти не може, щодня капала тобі на мозок, яка я погана господиня?
– Адже вона не зміниться, Ігорю. Навіть зараз вона не сказала: «Пробач нам, ми були недолугими». Вона сказала: «Олені треба було кредит закрити». Вона досі їх виправдовує!
– Я не можу їх покинути!
– Добре. Не кидай. Подзвони Олені.
– Навіщо? Вона слухавку не бере.
– Із мого номера візьме. Дай сюди.
Іра швидко набрала номер зовиці. Після третього гудка в трубці пролунав заспаний і незадоволений голос Олени:
– Так, я слухаю. Хто це?
– Це Іра, Олено. Привіт.
– А… – голос на тому кінці одразу став колючим. – Щось сталося?
– Сталося! Твої батьки сидять на вокзалі з валізами. Ти знаєш?
– Іро, не починай, – зітхнула Олена. – У нас у родині зараз тяжкий період. Вадим у стресі, у нього робота не клеїться, а мама лізе зі своїми порадами.
– Вона сама спровокувала скандал. Сказала йому в обличчя, що він пусте місце і живе в її будинку. Ну, він і розлютився.
– Розлютився? – Іра ледве стримувалася. – Він вигнав літніх людей у ніч! З будинку, який збудований на їхні гроші!
– За документами це будинок Вадима, – відрізала Олена. – І взагалі, Ігор – син. Він повинен допомагати. У вас квартира у місті, вам простіше.
– А в нас тут господарство, дитина маленька, нам спокій потрібен. Мама з татом у вас перезимують, а там буде видно.
– Видно буде? – Іра перейшла на свистячий шепіт. – Тобто ви плануєте й надалі жити в будинку, побудованому на їхні кревні, а ми маємо їх утримувати? Олено, ти розумієш, наскільки це підло?
– Підло – це рахувати чужі гроші, Іро! Мої батьки вирішили мені допомогти. Це був їхній вибір! А якщо ти така жадібна, що не можеш виділити кут рідні, то це твої проблеми. Все, мені ніколи, дитина прокинулася.
У слухавці пішли короткі гудки.
***
Дорога до райцентру пройшла у мовчанні. Коли вони під’їхали до вокзалу, Іра побачила на лавці дві згорблені постаті, стару валізу, обв’язану мотузкою, та кілька пластикових пакетів.
Побачивши машину сина, Ганна Петрівна схопилася, мало не впавши.
– Ігорю! – Закричала вона на весь перон. – Приїхав! Ріденький!
Ігор вискочив з машини, підбіг до батьків, почалися обійми, схлипи, скарги. Іра вийшла слідом, але залишилася стояти біля дверцят.
– Завантажуйте речі в багажник, – коротко кинула вона.
– Ірочко, дякую тобі, дитино… – Ганна Петрівна потяглася до неї, але Іра м’яко відсторонилася.
– Сідайте назад. Нам треба заїхати до Олени.
– Навіщо? – злякалася свекруха. – Не треба, Іро, Вадим там… він страшний, він кричав…
– Сідайте в машину, Ганно Петрівно. Ми просто заберемо ваші ключі та деякі документи.
Коли вони під’їхали до нового цегляного будинку, за парканом було темно, тільки в одному вікні на другому поверсі горіло світло. Ігор зам’явся біля хвіртки.
– Іро, може, не треба? Давай просто заберемо їх до себе на одну ніч, а завтра вирішимо?
– Ні, Ігорю! Завтра не настане ніколи. Дай мені телефон матері.
Вона взяла телефон свекрухи та набрала Олену.
– Олено, вийди до воріт. Ми привезли батьків. І якщо ти не вийдеш за хвилину, я почну сигналити так, що всі сусіди позбігаються. А потім я викличу поліцію!
За дві хвилини двері будинку відчинилися. На ґанок вийшов Вадим у тренувальних штанах, потираючи заспане обличчя. За ним бігла Олена.
– Ви чого приперлися? – хрипко крикнув Вадим, підходячи до паркану. – Я ж сказав: бачити їх тут не хочу!
Іра підійшла впритул до сітки паркану.
– Послухай мене уважно, Вадиме! Зараз ти відчиняєш хвіртку, Ігор заносить речі в кімнату на першому поверсі. Твої тесть та теща житимуть там!
– Якщо ти хоч раз підвищиш на них голос або спробуєш знову виставити їх за двері, я наступного ранку буду в прокуратурі.
– У мене є виписки з рахунків Ганни Петрівни за останні три роки. Усі суми, які йшли на цей будинок та на твою машину!
– І що? – Огризнувся Вадим. – То були подарунки!
– Суд вирішить, чи подарунки це були, чи збагачення, – спокійно відповіла Іра. – Ти хочеш провести наступні кілька років у судах?
– Хочеш, щоб на цей будинок наклали арешт? Ти його продати хотів, я знаю. З арештом ти його навіть в оренду не здаси.
Вадим замовк.
– Іро, ну навіщо ти так… – пискнула Олена через спину чоловіка. – Ми ж домовились.
– Ми ні про що не домовлялися, Олено! Батьки залишаються тут! Це їх домівка по праву, якщо не по закону. І ти, як дочка, за ними доглядатимеш!
– А ми з Ігорем приїжджатимемо кожні вихідні та перевірятимемо, чи все у них добре!
– І повір мені, якщо я побачу бодай один синець на руці Сергія Івановича, чи заплакані очі Ганни Петрівни – я виконаю все, що пообіцяла!
Вадим сплюнув на землю, зло зиркнув на дружину.
– Заводь їх, дідько з вами. Але щоби я їх не чув! Нехай сидять у своїй кімнаті, як миші.
– Вони сидітимуть там, де захочуть! – відрізала Іра. – Ігорю, занось валізи.
Весь процес зайняв трохи більш як десять хвилин. Ганна Петрівна та Сергій Іванович, тремтячи, пройшли до хати, намагаючись не дивитися на зятя. Олена стояла осторонь, підібгавши губи.
***
Іра та Ігор продовжували платити свою іпотеку, їхні діти росли, і в їхній маленькій квартирі нарешті запанував довгоочікуваний спокій.
Ганна Петрівна та Сергій Іванович залишилися жити у будинку в райцентрі.
Вадим, розуміючи, що Іра не жартує, вщух і навіть припинив відкрито скандалити. Олена розривалася між чоловіком і батьками, але жили начебто відносно мирно. Чи на довго, – час покаже, – тьфу-тьфу, щоб не наврочити…
