Ключі ще тремтіли в моїх руках, коли я побачила їх — дві потерті сумки в клітинку просто біля порога. Такі, знаєте, радянські ще, з відірваними ручками та скотчем по швах. Серце защеміло. Я ж чудово знала, чиї це сумки.
— Ігорю! — крикнула я в глиб квартири, стягуючи туфлі. — Що це таке?
З кухні долинуло чмихання і брязкіт ложок. Боже мій, скільки ж їх там сидить? Пройшла коридором, і картина переді мною розгорнулася що треба. За моїм — нашим! — кухонним столом сиділа свекруха Тамара Іванівна у всій красі. Сиве волосся розпатлане, халат запраний до дірок, а поруч із нею брат Ігоря, Вітька. Червоний, опухлий, від нього несе перегаром за версту.
— О, невістонька прийшла, — протягнула Тамара Іванівна, навіть не піднявши голови від тарілки з моїм борщем. — Сідай, місця вистачить.
Я подивилася на Ігоря. Він жував, уникаючи мого погляду.
— Ігорю, поясни мені, що відбувається?
— Мама з Вітькою приїхали погостювати, — буркнув він, колупаючи ложкою картоплю. — На пару тижнів лише.
— Погостювати? — У мене голос сів. — А мене попередити не варто було?
Тамара Іванівна фиркнула і нарешті підняла на мене свої маленькі злі оченята.
— А тебе хто питатиме? Це дім мого сина, тут я тепер господиня. Звикай, люба.
Кров ударила у скроню. Господиня? У квартирі, за яку я теж іпотеку плачу? У квартирі, яку сама ж і обставила, у якій кожну ганчірку своїми руками прала?
— Ігорю, — я спробувала зберегти спокій, — мені потрібно з тобою поговорити. Наодинці.
— Тут і поговоримо, — відрізав він, не відриваючись від їжі. — Секретів у сім’ї не має бути. Вони житимуть тут, поки не вирішать свої питання в селі. Крапка.
— Які питання? Вітя ж просто п’є безпробудно! А питання в нього одні — де знайти на похмілля!
Вітька підняв мутні очі:
— Ти чого балакаєш, а? Не твоє діло.
— Не моє? — Я відчула, як руки тремтять. — У моїй квартирі не моє?
І тут Ігор нарешті відірвався від тарілки. Подивився на мене таким поглядом, ніби я якусь капость сказала.
