Через дев’ять днів після похорону чоловіка свекруха кинула мені в обличчя вицвілу дитячу ковдру: “Андрій ніколи не був нашим сином. Забирай дитину й звільни будинок до неділі”. Увечері я намацала в зашитому куті тверду картку й розпорола білу нитку. На підлогу випала бірка з пологового. Дата збігалася з днем народження Андрія, а ім’я батька змусило мене тієї ж ночі шукати адвоката.
КОВДРА З ПОЛОГОВОГО
На дев’ятий день після похорону Андрія я привела шестирічного Михайлика до будинку його батьків.
Я думала, ми згадаємо чоловіка, поставимо свічку й хоча б один вечір проживемо без розмов про аварію.
Але на столі не було його фотографії.
Там лежала тека з копіями свідоцтв, витягами й висновком приватного юриста.
Галина Сергіївна сиділа навпроти мене у чорній сукні.
“Настав час дізнатися правду. Андрій був нам не рідний”.
Я подивилася на свекра.
Віктор Петрович сидів біля вікна, стискаючи носовичок. За кілька днів він постарів на двадцять років.
“Це правда?”
Він не підняв голови.
Свекруха відкрила теку.
“Андрія принесли до нас немовлям. Документи оформили неправильно. До родини Віктора він юридично не належав. Отже, частка в будинку йому не переходить”.
За життя Андрій вважав, що половина старого будинку належатиме йому після смерті діда. Ми планували продати житло, купити його батькам невелику квартиру, а решту відкласти Михайликові на навчання.
Тепер чоловіка не було, і його мати намагалася викреслити його з родини швидше, ніж висохла земля на могилі.
“У свідоцтві про народження ви записані його батьками”.
“Запис зробили незаконно. Архіви це підтвердять”.
Михайлик потягнув мене за рукав.
“Мамо, тато був чужий?”
Я присіла перед сином.
“Твій тато завжди був твоїм татом”.
“Нехай хлопчик одразу знає правду”, — втрутилася свекруха. “Ні ти, ні він цього будинку не отримаєте”.
Вона дістала з пакета вицвілу дитячу ковдру й кинула в мій бік.
Колись тканина була блакитною. Тепер стала майже сірою. Один кут грубо зашили товстою білою ниткою.
“Це єдине, з чим Андрія принесли. Забирай разом з іншим мотлох. Речі вивезеш до кінця тижня”.
Ковдра впала між нами.
Михайлик здригнувся.
Я притиснула його до себе й знову подивилася на Віктора Петровича.
“Ви дозволите позбавити онука того, що належало його батькові?”
Він нарешті заговорив:
“Ларисо, залиш цей будинок. Так буде простіше”.
“Кому?”
Відповіді не було.
Ми поїхали того самого вечора.
