Двоповерховий будинок, який пахнув свіжим ремонтом, дорогою кавою та… чужістю. Марія стояла біля вікна вітальні, стискаючи в руках порцелянову чашку. 14 років в Італії навчили її цінувати гарний посуд, але зовсім відучили від розуміння власної родини.
У свої 55, які виповнилися буквально кілька днів тому, Марія виглядала доглянутою європейською жінкою, але в душі відчувала себе розбитим коритом.
Вона поїхала, коли сину Денису було сімнадцять. Працювала фельдшером за копійки, виховувала його сама в старій батьківській хатині, де дах протікав щоосені. А потім — Італія, догляд за вередливими сеньйорами, робота без вихідних.
Кожні євро цент до цента вона висилала покійній уже матері. Так виріс цей новий будинок. Потім весілля Дениса — теж повністю на її гроші, бо у сватів, як кажуть, «душа в п’ятах і порожньо в кишенях».
З кухні долинув дзвінкий сміх невістки, Аліни, та голосний, командирський голос свахи — Тамари Петрівни. Святкування ювілею вже закінчилося, гості розійшлися, залишилися тільки найближчі. Марія вирішила занести на кухню порожні тарілки з-під м’ясної нарізки.
Вона вже занесла руку над дверима, як раптом почула своє ім’я.
— Я тобі кажу, Аліно, не здумайте розбирати стару хату в кінці городу, — стишеним, але чітким напівпошепки повчала Тамара Петрівна.
— Ви ж чули, що вона за столом бовкнула? «Може, я вже взагалі назовсім залишуся вдома». Якщо вона не поїде назад в Італію, то де житиме? Не на вашій же голові в новому домі!
Марія замерла. Серце шалено закалатало в грудях, а тарілки в руках ледь помітно затремтіли.
— Ой, мамо, не нагнітай, — зітхнула Аліна, заколисуючи маленького синочка. — Вона й так тут два місяці сидить, як сич. Я вже не знаю, куди себе подіти.
Звикла бути сама собі господинею, а тут вона ходить, заглядає в кожен куток, порядки свої італійські наводить. Дратує неможливо. Скоріше б уже знайшла собі нову сеньйору.
Марія відчула, як до горла підступає гарячий клубок образи. Вона штовхнула ліктем двері й увійшла в кухню. Тарілки з гуркотом опустилися на стіл.
— То, значить, я вас дратую? — голос Марії тремтів, але звучав чітко. — В очі посміхаєтеся, мої гроші на весілля і на машину брати не соромилися, а тепер виживаєте мене в стару хату?
Аліна здригнулася й притиснула дитину до себе. Тамара Петрівна, втім, швидко оговталася, випрямила спину й пішла в атаку:
— Маріє, а чого ти підслуховуєш? У нас на селі це негарно називається! Ми просто реалістично дивимося на речі. Молода сім’я має жити окремо. Ви, жінки «з заробітків», відвикли від нашого побуту, у вас там свої примхи.
— Мої примхи? — вигукнула Марія, і з її очей бризнули сльози. — Це на мої «примхи» побудований кожен квадратний метр цього дому! Я чотирнадцять років спину гнула, чужі горщики носила, світла білого не бачила, щоб мій син мав усе! А тепер його теща вирішує, чи маю я право жити у власному будинку?
На крик із кімнати вибіг Денис, застібаючи на ходу ґудзики на сорочці.
— Що тут відбувається? Мамо, Аліно, ви чого кричите, малого розбудите!
— Денисе! — Марія повернулася до сина, шукаючи в його очах підтримку. — Скажи мені, сину, ти теж вважаєш, що мені пора збирати чемодани? Твоя теща з дружиною вже переселяють мене в розвалюху, де навіть опалення немає!
Денис розгублено переводив погляд з матері на дружину.
— Мамо, ну навіщо ти так гарячкуєш? Теща просто порадила не ламати стару хату, це ж практично…
— Практично?! — Марія не вірила своїм вухам. — Тобто ти згоден? Ти, якого я вивчила, на ноги поставила, весілля відгуляла! Куди ти дивишся, Денисе? Хто в цьому домі господар — ти чи твоя теща, яка сюди ні копійки не вклала?
