Коли мене назвали мисливицею за спадком ще до того, як його тіло встигло охолонути
— Ти можеш не вдавати вдову, Олено. Ми всі знаємо, навіщо ти за нього вийшла.
Слова впали на мармурову підлогу похоронної зали так різко, що навіть жінка біля дверей перестала поправляти чорну стрічку на вінку. Я стояла біля труни Віктора Андрійовича, чоловіка, який був старший за мене на тридцять років, у простій чорній сукні й з пальцями, зціпленими так міцно, що нігті впивалися в долоні. Навколо пахло воском, білими ліліями й дорогими парфумами людей, які прийшли не стільки попрощатися, скільки подивитися, кому дістанеться його імперія.
Його донька Марина стояла навпроти мене з обличчям, схожим на вирізаний із льоду портрет. Їй було сорок два, вона носила перли своєї покійної матері й завжди дивилася на мене так, ніби я була плямою на родинному килимі.
— Маринo, не зараз, — тихо сказав її брат Станіслав.
— А коли? — вона різко повернулася до нього. — Коли ця дівчинка винесе з дому мамині картини, татові годинники й підпише документи на віллу біля моря?
Я не відповіла.
Колись, два роки тому, я справді вийшла за Віктора через його багатство.
Це була правда, яку я не могла прикрасити навіть у власній пам’яті. Коли він зробив мені пропозицію, я не побачила перед собою любов. Я побачила рахунок за мамину операцію, прострочену іпотеку, молодшого брата, який хотів кинути університет, бо нам не було чим платити. Я побачила лікарняний коридор, де мама стискала мою руку й казала: «Не продавай себе, доню», а я думала, що іноді люди продають не себе, а останній шанс когось урятувати.
Віктор тоді був уже сивий, із втомленими очима, але з усмішкою, яка ніколи не просила забагато. Ми познайомилися на благодійному вечорі, де я працювала адміністраторкою. Він не дивився на мене як на гарну молоду жінку, яку можна купити. Він дивився так, ніби чув, що я мовчу.
— Ви весь вечір стоїте, наче тримаєте стелю, — сказав він тоді.
— А ви весь вечір удаєте, що вам цікаво слухати людей, які просять у вас гроші, — відповіла я, сама здивувавшись своїй зухвалості.
Він засміявся. Не голосно. Тепло.
Через три місяці він знав про маму. Через чотири оплатив операцію, не питаючи нічого взамін. Через пів року попросив стати його дружиною. Я сказала «так», хоча в ту ніч плакала у ванній, бо не знала, чи це порятунок, чи вирок.
На весіллі я усміхалася так, як уміють усміхатися люди, які переконали себе, що зробили правильний вибір. На фото ми виглядали щасливими: я в мереживній сукні, він у темному костюмі, його рука обережно на моєму плечі, ніби він боявся зламати мене дотиком. Люди шепотілися. Його друзі жартували про «друге життя». Його діти не жартували взагалі.
Першого ж вечора після весілля Марина сказала мені в коридорі маєтку:
— Якщо ти думаєш, що він дурень, то помиляєшся. Тато все бачить.
Я тоді відповіла:
— Сподіваюся.
