Бабуся Варя знайшла у себе на городі сіре, маленьке кошеня. Жила вона сама. І була дуже доброю жінкою.
Кошеня вона притиснула до себе. Накрапував дощ і той сильно тремтів. У Бабусі Варі була натоплена сільська піч. Весело тріщали дрова.
І незабаром кошеня, вже зігрівшись, пило молоко, дбайливо налите бабусею Варею. Бабусі було дуже тепер не нудно. Було з ким поговорити.
Кошеня муркотів і слухав бабусині пісеньки, грав вовняним клубком. Бабуся Варя в’язала шкарпетки. А також навіть рукавиці.
Покупців завжди вистачало. Кошеня стало дуже великим. Ловив мишей та щурів. Свою територію він вивчив добре.
Стрибав на дерева і швидко злазив, коли бачив бабусю. Бабуся взагалі не замислювалася про дивні звички свого кота.
Незабаром вона почала називати його ласкаво – Котище! Котище відгукувався. Якось сусідка заявила, що це не кіт, а схоже, що росомаха.
Бабуся не звертала уваги. Якось спекотного літа, бабуся в саду перебирала малину та смородину. І почула шипіння.
Опустивши голову, вона побачила величезну гадюку. Гадюка стояла у стійці нападу. Бабуся зрозуміла, що застрибнути на стіл не вийде. Ноги стали ватяними. Та й вік не дозволяв.
Не встигла вона, і охнути, як її Котище миттю стрибнув на гадюку. З гадюкою Котище розправилося миттєво. А потім з цією гадюкою довго бавився. І навіть на високе дерево її затяг.
Потім мер тва гадюка випадково впала сусідці надвір. Та верещала як порося. Але Котище зістрибнувши, забрав змію назад. І не звернув уваги на її крики.
Сусідка перестала заходити до бабусі Варі. І пустила чутку, що бабуся з глузду з’їхала на старості років, раз тримає росомаху чи перевертня.
Бабуся не звертала уваги на величезний зріст кота. Це був її улюбленець.
Пестила вона його. А він спав, згорнувшись на килимку біля її ліжка.
Котище любив гуляти у густій траві. Іноді у спеку навіть дрімав там. Але коли наставав час, він завжди повертався додому.
І ось одного разу вночі бабуся заснула. Нічого не чула. І не бачила. Вона залишала віконце напіввідчиненим. Бо кіт за потребою звик ходити у двір.
