Дванадцять років, це дуже дивна міра часу. Для когось це ціла вічність, що стирає з пам’яті обличчя й голоси, а для когось лише коротка мить, після якої старі рани все ще продовжують нити на зміну погоди. На щастя, я належу до першої категорії.
Коли Максим ішов від мене, мені здавалося, що моє життя закінчилося. Я й досі пам’ятаю той сирий, промозглий листопадовий вечір. Ми сиділи на кухні нашої крихітної орендованої двокімнатної квартири на околиці міста.
Максим, акуратно складаючи до шкіряної сумки свої дорогі сорочки, виголошував промову, яку, вочевидь, репетирував не один день.
Він говорив, що я зупинилася в розвитку. Що я перетворилася на «сіру мишу», якій від життя нічого не треба, окрім тихого сімейного болота.
Що йому, як орлу, потрібен простір і жінка-муза, здатна надихати на великі звершення, а не дружина, яка пахне борщем і втомою після зміни в архітектурному бюро.
