На нашу десяту річницю родина чоловіка прийшла до хвіртки на запах мангала з п’ятьма дітьми й однією пачкою найдешевших серветок. Я тримала щипці над м’ясом за 1900 гривень, яке маринувала з ночі, а Катерина вже відчиняла нашу садову хвіртку плечем і всміхалась: “Ой, а ми думали, ви нас покличете, тому нічого не купували”. Потім вона нахилилась до дітей і голосно додала: “Тьотя Марина зараз нагодує, у них же своїх нема, їм не шкода”. Я майже промовчала. Поки телефон мого чоловіка на столі не засвітився повідомленням від його матері: “Головне, хай думає, що вони просто повз їхали”.
Ми живемо під Житомиром, у маленькому таунхаусі з двориком, де від столу до паркану — чотири кроки. Я цей дворик усе одно любила. Дві грядки з базиліком, старий мангал, складні стільці, гірлянда, яку Андрій повісив ще в перший рік шлюбу й кожного листопада забував зняти.
Того вечора на столі було дві тарілки. Два келихи. Одна свічка в банці з-під варення. Я навіть попрасувала скатертину, хоча вона все одно лягла хвилею біля краю.
Катерина зайшла у двір так, ніби ми затримали її замовлення.
За нею йшов Олег, брат Андрія, зі складним стільцем під пахвою. В іншій руці в нього була пачка сірих серветок. Більше нічого. Ні хліба, ні салату, ні пляшки води. П’ятеро дітей одразу розсипались по траві. Найменша дівчинка схопила гірлянду, один із близнюків наступив у горщик із базиліком, старший хлопець потягнув руку до шампурів.
“Гаряче”, сказала я й перехопила його за рукав.
Катерина засміялась.
“Він удома теж усе мацає. Нічого, діти ж”.
Андрій вийшов із кухні з ножем для хліба й рушником через плече. Побачив їх. Обличчя в нього стало не здивованим, а винуватим. Я помітила це раніше, ніж він устиг усміхнутися.
“Олеже? Ви чого?”
“Та поруч були”, Олег ляснув його по плечу. “Дим побачили. Катя каже: брат десятиріччя відзначає, а ми вдома сухарі гриземо. Непорядок”.
“Ми нікого не кликали”, вимовила я.
Катерина вже проходила до столу.
“Марино, де в тебе тарілки? Дітям можна пластикові. І кетчуп дістань, наші без кетчупу не їдять. Ой, а свічка навіщо? У вас же не ресторан”.
На мангалі шкварчала свиняча шия з розмарином. Я вибирала її після роботи, стояла біля м’ясної вітрини, рахувала в голові гроші до зарплати й усе одно взяла кращий шматок. Не для гостей. Для нас. Бо десять років шлюбу — це не тільки красиві фото, це ще й десять років чужих дзвінків, чужих образ, чужого “ну ви ж усе одно вдвох”.
“Андрію”, я подивилась на чоловіка. “Ти їх кликав?”
Він відвів очі до мангала.
“Ні. Я просто зранку скинув мамі фото. Вона спитала, що ми робимо ввечері”.
“І все?”
“Марино, ну не зараз. Діти вже тут”.
Ось так він сказав. Не “я не знав”. Не “пробач”. А “діти вже тут”.
