Частина перша: Вечеря, на якій я побачила неможливе
«Мамо, тільки прошу, не починай свої допити. Софія не винна, що ти всім не довіряєш.»
Андрій сказав це ще в коридорі, навіть не знявши взуття. Він стояв переді мною високий, усміхнений, з букетом білих хризантем у руці, а поруч із ним — дівчина з довгим світлим волоссям, ніжною усмішкою і такими ясними очима, що я на мить забула, як дихати.
Не через красу.
Через дивне відчуття, ніби я вже бачила ці очі.
«Я просто хочу познайомитися з твоєю нареченою», — сказала я тихо.
Андрій зітхнув так, ніби я вже зіпсувала вечір одним лише голосом. Останнім часом він часто так зітхав. Відтоді як почав зустрічатися із Софією, став обережним зі мною, ніби я була не матір’ю, а старою шафою, яка може раптово впасти й розбити все навколо.
«Пані Ларисо, дуже рада знайомству», — сказала Софія і простягнула мені руки.
Вона назвала мене пані Ларисою, а не мамою, не тіткою, не просто Ларисою. У цьому було стільки вихованості, що я мала б одразу заспокоїтися. Але щось у мені напружилося.
«Проходь, дитино», — відповіла я.
Андрій кинув на мене швидкий погляд.
«Мамо.»
Я зрозуміла, що йому не сподобалося слово “дитино”. Наче моя ніжність могла принизити його доросле життя.
Вони зайшли на кухню. Я накрила стіл ще зранку: запечена курка, салат із помідорами, домашній хліб, яблучний пиріг, який Андрій любив з дитинства. Я так хвилювалася, що тричі пересолила соус і двічі переставляла тарілки. Смішно, правда? Жінка шістдесяти років, яка пережила смерть чоловіка, операцію на серці й роки самотності, тремтіла перед першою вечерею з майбутньою невісткою.
Але Андрій був моїм єдиним сином.
Моїм єдиним живим дитям.
Принаймні так я думала.
«У вас дуже затишно», — сказала Софія, сідаючи біля вікна.
«Дякую. Це старий будинок. Тут багато чого скрипить, але зате всі стіни пам’ятають голоси.»
Андрій усміхнувся краєм губ.
«Мама завжди так говорить. У неї кожна чашка має біографію.»
«Це красиво», — сказала Софія.
