— Ти бачиш отого хлопчика, Зінка? Він же скоро з голоду пропаде, а його батькам хоч трава не рости, — тихо промовила одна з жінок, що стояли біля сільського магазину.
— Бачу, Олено, все я бачу, — зітхнула продавчиня, виглядаючи у вікно. — Серце розривається, як на те дивишся.
Тарас сидів на високому паркані біля крамниці й чекав, коли приїде машина з хлібом. Він точно знав, що добра продавчиня Зіна обов’язково винесе йому свіжу булку, а може й ще щось смачненьке.
З кишені його старих, помітно завеликих штанів визирали два невеликі огірки. Хлопець нещодавно взяв їх на сусідньому городі й тепер планував з’їсти разом із хлібом.
Але машини все не було. Замість неї на запиленій дорозі з’явилася маленька цятка, яка поступово перетворювалася на самотню жіночу постать. Вона йшла повільно, зігнувшись від якогось невимовного тягаря.
Жінка виглядала дивно й навіть лячно. Одягнена в темне, зношене вбрання, на голові — стара, вицвіла хустка, яка була пов’язана так, що повністю закривала праву сторону обличчя. Вона ледве переставляла ноги у величезних гумових чоботях, які бовталися на худих литках.
Її погляд здавався абсолютно відсутнім, глибоким і тужливим. Місцеві мами, які гуляли неподалік із малечею, побачивши її, поспішили забрати дітей і повернутися до своїх дворів.
Перехожа йшла через усе село, міцно притискаючи до грудей якийсь великий клунок, наче немовля, і тихо, протяжно голосила. Цей звук нагадував тихий плач від невимовного болю.
— Дивна якась, точно несповна розуму, — поповзли селом перші чутки.
Люди спершу насторожилися, адже ніхто не знав, чого чекати від незнайомки. Проте жінка ні до кого не чіплялася. Вона пройшла до самого краю села, де стояла напівзруйнована, давно закинута хата біля самого лісу, і зайшла всередину.
— Оселилася-таки в порожній хаті на краю, — обговорювали згодом у крамниці.
— Може, треба кудись повідомити? Мало що станеться, — хвилювалися молодші жінки.
— Не чіпайте її, гріх це, — заспокоювали старші жительки села. — Кому вона заважає? Сама по собі живе, нікого не чіпає.
Шкоди від жінки, яку в селі згодом почали називати просто Катря, і справді не було. Вона цілими днями могла сидіти на порозі свого нового прихистку, колихати свій клунок і тихо наспівувати тужливу мелодію без слів. Від цього мотиву ставало якось щемливо на душі.
З часом люди звикли до неї. Іноді навіть жартома згадували її ім’я, коли діти не хотіли слухатися, але насправді багато хто співчував. Сердобольні сусіди час від часу залишали на її паркані хліб, варену картоплю чи пиріжки. Жінка у відповідь лише тихо кивала й плакала. Вона нічого не говорила, лише видавала тихі звуки, схожі на подяку.
— Не розмовляє зовсім, мабуть, доля в неї така тяжка, — думали місцеві.
Тарас уже пів години спостерігав за Катрею через шпарину в старому паркані. Тут, серед високих заростей лопухів, був його сховок. Це було його таємне місце, де можна було сховатися від батьків, які щодня влаштовували вдома гучні застілля. На тлі батьківських розваг Катря здавалася хлопчикові цілком спокійною і зрозумілою людиною.
Хата, де жив Тарас із батьками, якраз межувала із цим закинутим обійстям. Хлопчик доїдав шматочок хліба, який йому вдалося непомітно взяти зі столу, і дивився, як жінка на ганку колише свій тюк.
Ця мелодія, яку вона мурликала під ніс, нагадувала йому щось дуже знайоме. Схожі пісні колись співала його бабуся, коли ще була жива. Після її уходу Тарас залишився сам на сам із батьками, які зовсім не переймалися його вихованням.
Поки бабуся була поруч, вона хоч якось змушувала сина й невістку ладувати на городі. А як її не стало, вони закинули все господарство. Минулої осені навіть картоплю не викопали, так усе під сніг і пішло.
