Ми з Денисом були разом близько чотирьох місяців. Йому тридцять два, і спочатку він справляв враження ґрунтовної, врівноваженої людини, навіть трохи м’якої. Він часто казав, що для нього сім’я — це щось святе. Коли він запропонував мені прийти до нього на вечерю і познайомитися з батьками, я страшенно хвилювалася. Купила гарний торт, обрала скромну, але акуратну сукню, в голові прокрутила всі можливі правила пристойності, щоб нічого не упустити.
Батьки Дениса жили в міцному заміському будинку. На порозі нас зустрів батько — Віктор Петрович. Великий, гучний чоловік із важким, оцінюючим поглядом. Мати, Ірина Сергіївна, маленька і метушлива, ніби ховалася за його широкою спиною.
— Ну, заходь, наречена, — прогудів батько, навіть не спромігшись привітатися. — Ох, Денчику, а чого така худа? Годувати не пробував? Чи це зараз мода на дошки?
