У передпокої повисла глуха тиша. Він пішов, голосно грюкнувши дверима. На гачку більше не висіла його куртка, розчинився у повітрі різкий аромат парфуму, а на полиці для взуття залишилася порожня ніша, ніби вирваний фрагмент чужого життя.
Я глибоко видихнула й опустила погляд. Біля самих моїх ніг, винувато притиснувши вуха і трохи підволікаючи задню лапу, сидів Василь. П’ятнадцять прожитих років і шість кілограмів безумовної відданості.
— Ну що, старий, — тихо промовила я, присідаючи й занурюючи пальці в його густу, вже не таку блискучу, як раніше, шерсть. — Схоже, ми знову впоралися.
