Випадково підслухала, як чоловік зовиці хвалився, що кинув нас на гроші. Мій сюрприз-відповідь позбавив його не лише гордості, а й мови
— Юлю, ти з місяця впала? Які гроші? Ринок стоїть, бізнес у комі, таксі нікому не потрібне! Зачекаєш півроку, не збіднієш. Не останній хліб з чоловіком доїдаєте!
Вадик, чоловік моєї зовиці, вальяжно розвалився на нашому дивані, розмішуючи цукор у чашці з таким виразом обличчя, ніби відбивав абетку Морзе: «Гро-шей-нема-і-не-бу-де».
Місяць тому він прибіг до нас з очима, що горіли, і спітнілою лисиною. У них з Оксаною, сестрою мого чоловіка Дениса, було накопичено сто тисяч гривень. Не вистачало дрібниці, щоб купити шикарну машину з салону й здавати її в бізнес-таксі. «Золотом осиплемося! Через місяць усе поверну до копійки з відсотками!» — присягався Вадик, театрально притискаючи пухкі руки до себе.
Я, людина, звикла довіряти байдужим цифрам, а не палким клятвам, гроші дала. Але з однією крихітною, майже непомітною умовою: машину при покупці ми оформлюємо на мого Дениса. Виключно до моменту повного повернення боргу. Вадик тоді радісно закивав — яка, мовляв, різниця, чиє прізвище в документах, якщо ключі в кишені й кермо в нього?
А вчора я проїжджала повз і вирішила зайти до них на чай. Вхідні двері були прочинені — Оксана, як завжди, чекала кур’єра. З кухні долинала її розмова з Вадиком:
— Та скажи ти їй, що машина ламається постійно! Юлька — багата, у неї грошей кури не клюють. Простить. Не буде ж вона з рідної родини борг витрушувати? Точно, Ксюхо! Ця бухгалтерка кабінетна навіть розписки з мене не взяла! Місяць минув, скажу, що таксопарк прогорів. Попиляє й відчепиться. Ми ж родина, потерплять!
Я тихенько причинила за собою двері й спустилася сходами. Усередині не було ані гіркої образи, ані жіночих сліз. Був тільки холодний, дзвінкий розрахунок. Увечері за вечерею я все слово в слово переказала чоловікові.
Денис, який душі в мені не чує й завжди стоїть горою за нашу родину, відклав виделку.
— Я йому зроблю…
— Ні, любий, — я лагідно погладила його по руці. — Ми вчинимо набагато елегантніше. Ми проведемо їм платний майстер-клас із фінансової грамотності.
І ось, недільний обід. Рідня в зборі. Приїхали вони на таксі — Вадик із порога трагічно зітхнув, що їхня нова машина «знову зламалася й стоїть під вікнами» (мабуть, уже почав відпрацьовувати на нас свою заготовлену легенду), та й взагалі, у законний вихідний він має право розслабитися й випити щось міцного.
Вадик із апетитом уплітає мою запечену свинину, Оксана критично, з легкою зневагою, оглядає мій новий ремонт.
— Знаєш, Юлю, — жуючи й активно жестикулюючи, віщає Вадик, — важко зараз чесному підприємцю. Держава душить, конкуренти підрізають. Я ось прийняв вольове рішення: півроку вам гроші не віддаватиму. Треба гуму поміняти, чохли з екошкіри купити… Ви ж входите в становище?
— Звичайно, Вадику, — я мило, майже ангельськи усміхнулася.
— Становище в тебе вкрай складне. Майже як у миші, яка сама з розбігу залізла в мишоловку, а тепер обурено вимагає, щоб їй туди сир із доставкою приносили.
Вадик подавився шматком м’яса, закашлявся.
— Чого? Ти це до чого зараз? Я взагалі кручуся з ранку до ночі, як білка в колесі!
— Так, — кивнула я, — тільки колесо чомусь котиться виключно за наш рахунок. Наче ти не білка, а жадібний хом’як-утриманець на золотому пайку.
Оксана спалахнула, кинувши на стіл накрохмалену серветку.
— Юлю, що за зверхній тон?! Ми ж породичному просимо! У вас дві зарплати, живете собі в задоволення, по ресторанах ходите! Могли б взагалі ці гроші нам подарувати. Вадикові старт потрібен у житті!
