Лідія лише пару хвилин тому вклала свою доньку Ельзу спати. Вона вже хотіла сама прилягти відпочити, насолоджуючись тишею затишної квартири.
Але тієї ж миті у двері подзвонили. Мелодійний дзвінок сповістив про візит.
— Ну що ж, не вийшло, — з іронією в голосі промовила дівчина й попрямувала відчиняти.
На порозі стояла невисока дівчина з коротким світлим волоссям і великими карими очима. Вона уважно розглядала господиню, вочевидь про щось розмірковуючи.
— Я вас слухаю? — запитала Лідія, злегка насупившись.
— Ой, вибачте, — стрепенулася дівчина, вирвавшись із задумливості. — Мене звуть Сніжана.
— Дуже приємно, — відповіла Лідія, схрестивши руки. — Ви з якогось приводу?
— Так, так, — кілька разів повторила гостя. — Мене звуть Сніжана.
— Цей факт успішно зафіксовано, — сухо констатувала Лідія, у голосі зазвучали нотки роздратування. — Отже, до суті?
— А вас Лідія? — непевно запитала дівчина.
— Вірно. Що ж ви хотіли?
— О, розумієте, — весело почала вона, — я наречена Артема!
Лідія здивовано підняла брови, очі широко розплющилися.
«Ну треба ж, мій ловелас обзавівся новим експонатом», — промайнуло в голові Лідії, і вона вже оцінювально окинула Сніжану поглядом. — «Хоча, правду кажучи, яке мені діло до його колекції?»
— Розумієте, я хотіла б із вами поговорити про мого чоловіка… ой, про мого нареченого, — продовжила Сніжана, нервово посміхаючись.
— Сумніваюся, що мої спогади будуть вам корисні, ми розійшлися, — відрізала Лідія.
— Так, я знаю. Артем мені казав. Я ж прийшла не сваритися!
Лідія про себе хмикнула: «А чого сваритися? Я йому не дружина, а хто ти, мені — абсолютно все одно».
— Хотіла б почути від вас, який він, мій Артем, — із придихом промовила Сніжана.
«Мій?» — думка жалом вп’ялася у свідомість Лідії. — «Він колись був і мій…»
— Гаразд, проходьте, — зітхнувши, поступилася Лідія.
Вона пропустила непрохану гостю в коридор. Та й самій хотілося дізнатися, як поживає її колишній. Останнім часом він взагалі перестав дзвонити, хіба що аліменти надсилає справно.
