— Він спитав про квадратні метри десь між гарячою стравою та десертом. Я тоді ще, наївна, подумала: ну, бувають же такі дивакуваті чоловіки, які зовсім не вміють підтримувати світську бесіду, от і питають перше-ліпше, що спаде на думку.
...Але щоб зрозуміти, як я опинилася за тим столиком, варто відмотати час на пів року назад.
Жанна, моя найкраща подруга, взялася за мене мертвою хваткою. У її системі координат жінка після сорока п’яти без чоловіка — це не статус, це катастрофічний діагноз, який потребує негайної реанімації.
— Ларо, ну спробуй! — благала вона за кожною нашою зустріччю. — Ну що ти втрачаєш, скажи мені? Донька виросла, поїхала вчитися в інше місто. А ти сидиш сама в чотирьох стінах, розмовляєш із кактусом і плачеш над турецькими серіалами! Це ж не життя, подруго, це існування!
Я віджартовувалася, що мій кактус, на відміну від середньостатистичного мужика, не хропе як трактор, не розкидає брудні шкарпетки по кутках і не зжирає мій улюблений полуничний йогурт посеред ночі. Але Жанна була невблаганна, як бронепоїзд. І одного тихого осіннього вечора я, випивши келих вина для хоробрості, здалася.
Так у моєму житті (вірніше, у додатку для знайомств) з'явився Микита. За анкетою — 48 років, рієлтор. На фото — худорлявий, трохи незграбний чоловік із рідкуватим світлим волоссям, у безглуздому, розтягнутому светрі. Його руки на знімку здавалися занадто великими, грубими, ніби він не елітну нерухомість продає, а цеглу на будівництві кладе.
Але писав він напрочуд грамотно. Жодних орфографічних помилок, жодних "прив" чи вульгарних натяків з першого повідомлення. Він розпитував про мої улюблені книги, про музику, цікавився, чи люблю я готувати. Я розслабилася. Подумала: "Який приємний, інтелігентний чоловік".
Як же я помилялася.
Наше перше побачення відбулося в затишному кафе біля метро. Микита прийшов вчасно (що вже було плюсом), замовив мені капучино, навіть галантно відсунув стілець. Я сиділа навпроти, смикала край свого шовкового шарфика і відчувала, як пітніють долоні. Ще б пак — перше побачення за стільки років!
Спочатку розмова лилася легко. Але потім він, як досвідчений мисливець, почав заганяти мене в кут "квартирного питання". Робив це обережно, здалеку. Спершу поцікавився, у якому районі я живу. Потім — чи далеко мій будинок від метро. Потім — чи є ліфт і який поверх.
— А квартира в тебе яка? Однушка чи, може, двушка? — ніби між іншим запитав він, ритмічно помішуючи ложечкою каву.
— Однокімнатна. Маленька, але моя, — відповіла я з легкою гордістю.
І ось тут відбулася ледь помітна, але моторошна метаморфоза. Його обличчя не змінилося, він продовжував механічно усміхатися. Але щось у його очах різко вимкнулося. Знаєте, як перегорає лампочка в під’їзді: щойно світила, а тепер — суцільна темрява. Його погляд став "скляним", запитання — куцими, а паузи між ними — нестерпно довгими. Він крадькома зиркнув на годинник.
Я тоді списала це на втому після роботи.
— А ти де живеш? — вирішила підтримати розмову я.
Микита нервово кашлянув, потер потилицю (типовий жест чоловіка, якого зловили на слизькому).
— Я... ну, зараз я тимчасово з мамою живу. Після розлучення, розумієш. Свою частку продав, гроші колишній віддав. Благородно вчинив.
Рієлтор. Без власного житла. Який на першому ж побаченні проводить мені інвентаризацію квадратних метрів, а сам спить на розкладачці біля маминої батареї. Мені хотілося розсміятися йому в обличчя, але я лише ввічливо кивнула.
Наступного дня зателефонувала Жанна.
— Ну?! Розказуй! Нормальний хоч мужик?
— Нормальний, — зітхнула я. — От тільки метражем моєї квартири дуже цікавився.
— Ой, та розслабся! — відмахнулася подруга. — Це ж добре! Чоловік практичний, з хазяйською жилкою. Головне, що не алкаш! А от пам'ятаєш нашу Свєтку з бухгалтерії? Вийшла за такого "тихого і скромного". А він за пів року переписав її "троячку" на себе і зник у невідомому напрямку! Свєтка потім місяць на транквілізаторах сиділа.
— До чого ти мені це розказуєш? — напружилася я.
— Та ні до чого. Просто до слова прийшлося.
Того ж вечора Микита написав:
*"Ларисо, вибач, якщо вчора мої питання здалися тобі безтактними. Це професійна деформація, звик одразу переходити до конкретики. Даси мені другий шанс? Сходимо кудись?"*
І я, як остання дурепа, дала цей шанс.
На друге побачення він прийшов із кволим букетиком із трьох гвоздик. Ми знову сіли в кафе. Він сипав жартами, розказував кумедні історії з рієлторської практики. Я щиро сміялася і вже почала думати, що накрутила себе минулого разу.
Аж раптом, коли офіціант приніс рахунок, він спитав:
— Слухай, а машина в тебе є?
— Ні, — я здивовано кліпнула.
— А дача? Ділянка якась за містом?
— Ні.
— А донька твоя... вона у твоїй квартирі прописана чи десь окремо?
Я мовчки поклала виделку на стіл. Повільно. Зубцями вниз.
— Микито, — мій голос пролунав холодно, як метал. — Дозволь спитати: ти зараз дружину шукаєш чи інвестора для свого майбутнього?
Він миттєво пішов червоними, негарними плямами.
— Ларо... ну ти що... я ж просто підтримую розмову! Який же інвестор?
— Підтримувати розмову — це запитати, чи люблю я море. А питати про прописку моєї доньки — це збір анамнезу.
Він знітився, пробурмотів якісь вибачення. Вечір ми досиділи, але всередині мене вже оселився холодний, липкий черв'ячок підозри.
Наше третє побачення відбулося в ресторані. Не пафосному, але з білими скатертинами.
Я дістала з шафи найкращу сукню, накрутила волосся. Подивилася в дзеркало і твердо сказала: "Ти красива, розумна жінка. Ти заслуговуєш на нормальний вечір".
Спочатку все йшло чудово. Микита був уважним, галантним. Жодного слова про нерухомість. Я пила червоне вино і відчувала, як тепло розливається по тілу. Невже я знайшла того самого?
Але потім я помітила дивну річ. Його телефон лежав поруч із тарілкою. І Микита постійно, крадькома, одним пальцем щось туди занотовував, прикриваючи екран вільною долонею.
Записав — відклав. Усміхнувся мені. Знову дістав — знову щось швидко надрукував.
Я вибачилася і пішла до вбиральні. Повернувшись, побачила, що Микита розмовляє з офіціанткою, а його телефон лежить на столі. Екраном догори. Не заблокований.
Мій погляд автоматично впав на яскравий екран. Це була таблиця в Excel.
Стовпчики: *Ім'я. Район. Метраж. Машина. Діти. Оцінка перспективності.*
Рядків було десятки!
Я прочитала перший-ліпший:
*"Олена. Набережна. Троячка. Син дорослий. Має Хонду. Непогано."*
Нижче:
*"Ірина. Мазепи. Двушка, але в іпотеці. Троє котів. Не підходить."*
І раптом моє серце зупинилося. Я побачила своє ім'я.
*"Лара. Однокімнатна. Машини немає. Донька в іншому місті (виписати легше). Перспективна, якщо зробити ремонт і здавати."*
Перспективна. Якщо. Зробити. Ремонт.
Я перечитала це тричі. У вухах задзвеніло. Оця Лариса, яка вранці з трепетом вибирала парфуми, яка сама, без жодної допомоги, витягнула цю квартиру з іпотечної петлі, яка підняла доньку... Вона для нього — просто об'єкт під здачу в оренду! Просто "однушка", якій треба підклеїти шпалери!
Микита обернувся від офіціантки, простежив за моїм поглядом і смикнувся до телефону. Але я була швидшою.
Я схопила його смартфон і розвернула екраном до зали. Офіціантка завмерла. Пара за сусіднім столиком перестала жувати.
— Шановні! — мій голос не зірвався. Він був дзвінким і безжальним. — Подивіться всі уважно! Може, хтось із вас теж є в цьому прайсі?
Я тицьнула екраном просто в обличчя розгубленій жінці за сусіднім столиком.
— Це не сайт знайомств. Це ринок нерухомості! Тільки замість бетону тут — живі жінки. З їхніми метрами, машинами і прописаними дітьми!
Микита побілів так, що став зливатися зі скатертиною.
— Ларисо... закрий рота... що ти твориш? — просичав він, хапаючи мене за руку.
Я з огидою вирвала зап'ястя, кинула його телефон просто в недоїдений стейк на його тарілці і брезгливо витерла руки серветкою.
— Я просто інспектую об'єкт, Микито. Але цей об'єкт виявився гнилим і з цвіллю. Оплатиш рахунок сам. Вважатимеш це платою за невдалий перегляд.
Я гордо підвелася, накинула пальто і вийшла з ресторану під абсолютну, шоковану тишу зали.
Холодне осіннє повітря вдарило в обличчя. Я йшла нічним містом, глибоко вдихаючи. Я не відчувала болю. Я не плакала. Я відчувала себе так, ніби щойно уникла падіння у відкритий каналізаційний люк.
Микита написав мені через місяць. Довге, жалюгідне повідомлення про те, що "це просто звичка все систематизувати", що "я все неправильно зрозуміла". Я навіть не дочитала. Просто натиснула кнопку "Заблокувати назавжди".
Жанна, дізнавшись правду, перестала шукати мені кавалерів. Тепер вона приходить до мене на вихідних із тортом, і ми п'ємо чай, обговорюючи книги.
А я... Я зробила той самий ремонт. Але для себе. Поклеїла неймовірно красиві шпалери, купила розкішний, велюровий диван. Односпальний. Не розкладний.
І тепер, коли я сиджу на ньому вечорами, загорнувшись у теплий плед, з книжкою в руках і горнятком гарячого какао, я дивлюся на свою маленьку, але таку затишну квартиру. І знаєте що? Це моя найбезпечніша фортеця. І жоден "інспектор" більше ніколи не переступить її поріг.
