— Ти серйозно хотів поїхати в готель у Яремче без мене й дітей? — сказала я чоловікові подумки, стоячи посеред нашої кухні з його планшетом у руках, хоча вголос тоді не вимовила жодного слова.
На екрані було бронювання номера в розкішному готелі в горах. Дві ночі. Напівлюкс. Сніданки. SPA. Романтична вечеря. І дата — через тиждень, у п’ятницю.
Мене звати Олена Савчук, мені 39 років. Я працюю адміністраторкою в приватній стоматології у Львові. Мій чоловік Тарас, 42 роки, займається продажем будівельних матеріалів. У нас двоє дітей: Назару 14, Софійці 9. З боку все виглядало нормально: квартира в кредит, робота, батьківські збори, “Сільпо” по дорозі додому, сімейні фото на свята і звичайне життя, де любов давно стала не словами, а списками покупок, оплатами комуналки й питанням:
— Ти сьогодні Назаря з тренування забереш?
Я ніколи не вважала себе ревнивою жінкою. Навіть навпаки. Подруги казали, що я надто спокійна. Тарас міг затриматися після роботи, поїхати на зустріч із клієнтом, не відповісти годину на телефон — я не влаштовувала сцен. Бо вірила: якщо людина хоче обманути, вона обмане навіть під камерою спостереження. А якщо не хоче — то й перевіряти не треба.
Але того вечора все стало інакше.
Планшет Тараса лежав на столі. Він завжди давав його Софійці дивитися мультики на Megogo, тому пароля там не було. Донька попросила знайти їй зарядку, бо планшет сідав. Я взяла його, щоб поставити на заряд, і випадково побачила сповіщення з пошти.
