— Тоді я сам одружуся з твоєю Поліною! — ці слова Дмитра вдарили Миколу в самісіньке обличчя, наче холодний душ посеред липкого перегару. — Вона красуня, вірна, золота жінка. Навіщо їй такий «овоч», який тільки й знає, що жаліти себе та заливати горе горілкою? Я заберу її, і твою Надю, і новонародженого пацана. Ти ж сам сказав, що ти ніхто. От і будь ніким!
— Миколо, ти вдома? Чого не відчиняєш? — Дмитро ще раз щосили постукав у старі, посічені часом дерев’яні двері. Тут жив його найкращий друг. Колись вони разом ганяли босоніж у цьому селі, чекаючи на кожне літо. Але зараз за дверима панувала гнітюча, нехороша тиша.
Почулися легкі, дрібні кроки.
— Колька, та це я, Митя! Ти чого там сховався? Знову зранку хильнув? Що мовчиш?
За дверима хтось тонко схлипнув:
— Немає-є-є нікого-о-о, баба в магазин пішла-а-а!
Голос був дитячий. Надя.
— А де мама? Спить?
— Мамка за Іванком вчора поїхала-а-а, нема її... — рев посилився.
Дмитро напружився. Він щойно відслужив, повернувся змужнівним і серйозним, а тут — такий розлад. Коля дзвонив йому напередодні, був п'яний у дим, верз щось про те, що «життя скінчилося». А Дмитро не міг зрозуміти: у Колі ж Поліна — кохання зі школи, донечка... що могло піти не так?
— Надю, відчини, це я, Дмитро, друг тата.
Засувка зі скрипом відсунулася. Мале дівча з великими очима недовірливо визирнуло на порога.
— Ти друг, так?
Не встиг Митя відповісти, як на плече лягла важка рука.
— Це хто до нас у хату ломиться?
— Тітко Таню, здрастуйте! Це ж я, Дмитро.
— Митька! Не впізнала, от парубок став! Змужнів, плечі які! — мати Миколи зітхнула й запросила до хати. — Заходь, компоту випий. Розповім я тобі про нашого «горе-героя». Вигнала я Кольку вчора. В його ж квартиру міську прогнала, щоб одумався.
Виявилося, трагедія сталася раптово. Микола, майстер на всі руки, поліз у щиток, і його вдарило струмом. Права рука повисла батогом. Нерв пошкоджений, лікарі нічого не обіцяли. Для здорового мужика, який звик усе робити сам, це стало вироком. Він зломлений. А тут Поліна в лікарні, сина Іванка народила. А батько замість радості — у кюветі ледь не опинився, бо запив від розпачу.
— Син народився, а він не просихає, Надю налякав! От я і не витримала, — бідкалася тітка Таня.
Дмитро залишився посидіти з Надею. Він дістав її іграшкову пральну машинку, яку подарував батько.
— Мама казала — воду не можна, зламається, — шепотіла дівчинка.
— А ми тишком-нишком, трошечки... — підморгнув Митя.
Коли машинка закрутилася з водою по-справжньому, Надя вперше за довгий час засміялася. Цей сміх надав Дмитру впевненості. Він поїхав до міста.
Коля відчинив двері лише після сотні дзвінків. Неголений, похмурий, з порожнім поглядом.
— Миколо, Поліну з малим скоро виписують. Подивися, що в тебе в хаті робиться!
— І що? Бачиш руку? Бачиш?! — він труснув нерухомою кінцівкою. — З роботи поперли, Надьку обійняти не можу. Кому я такий здався?
Саме тоді Дмитро й пішов ва-банк. Він почав вихваляти Поліну, казати, що завжди її кохав і тепер, коли Микола «вийшов з гри», він не пропустить свого шансу.
— Ти з глузду з'їхав?! З моєю Поліною?! Та я тобі зараз... — Коля замахнувся і з усієї сили вгатив Дмитра в плече.
Дмитро перехопив кулак.
— Не працює, кажеш? Мотузка, кажеш? А це що, Миколо?
Микола заціпенів. Він щойно вдарив Дмитра саме «мертвою» рукою. На адреналіні, на чистому чоловічому гніві нерви ніби ожили.
— Розлютився? От і добре! На себе розлютися! Що матір довів, що Поліна там сама, що Надя тебе боїться! У тебе син народився, Іванко! Йому батько потрібен, а не нитик!
Через три дні біля пологового будинку зібрався натовп. Вийшла Поліна з блакитним пакунком на руках. Вона очам своїм не повірила: на ґанку стояв Коля. Виголений, у чистій сорочці, з величезним букетом. Він підійшов і впевнено — обома руками — прийняв сина.
— Пробач мені, рідна. Дякую за сина. Я все зроблю, ми все подолаємо.
Поліна плакала від щастя, Надя горнулася до батька. Поруч припаркувалася машина — з неї вийшов Дмитро з чарівною дівчиною Наташею.
— Колю, Поліно, вітаємо! Знайомтеся, це моя наречена, через місяць гуляємо весілля! — крикнув він, підморгнувши другу.
Микола міцно тримав сина й відчував, як у правій руці пульсує життя. Він зрозумів, що найбільша інвалідність — це не нерухома рука, а зачерствіле серце, яке відмовляється бачити любов навколо. Дмитро ризикнув їхньою дружбою, щоб повернути йому віру в себе, і ця «жорстока» брехня стала найнадійнішим фундаментом для їхнього нового життя. Тепер він точно знав: коли поруч є справжній друг і любляча сім'я, навіть неможливе стає просто черговою задачею, яку вони обов'язково вирішать разом.
Чи виправдана, на вашу думку, така "терапія" через провокацію та ревнощі? Чи зміг би Микола прийти до тями без такого жорсткого поштовху з боку друга? Діліться своїми думками у коментарях!
