— Сиротинко ти моя, прозоренятко... Господи, скільки ж тобі років? — тітка Поліна притиснула дівчинку до себе, відчуваючи кожну кісточку під тонкою сорочкою. — Скоро вже дванадцять, — ледь чутно прошепотіла Оленка. — Дванадцять? А на вигляд і десяти не даси... Бідна дитина, у пеклі ти жила, а не в хаті.
Оленка не пам’ятала, коли востаннє просто бавилася. Її дитинство закінчилося рік тому, коли мати злягла. Поки та повільно згасала за дерев’яною перегородкою, хата перетворилася на тяжку каторгу.
— Дочко, поросятам дала? — гримів голос батька з порога.
— Дала, тату...
— А корові сіно поклала? Курям просо насипала? Чого стоїш, як вкопана, іди ворушись!
Дівчинка тягала важкі оберемки сіна, а стара корова дивилася на неї великими вологими очима, ніби єдина в цьому домі розуміла її біль. Батько ж, побачивши, що дружина не одужує, просто викреслив її з живих. Він не заглядав за перегородку, не питав про здоров’я. Він вимагав чистої сорочки, гарячого обіду та ідеального порядку, наче десятирічна дитина була дорослою наймичкою.
Коли в хаті з’явилася Надія, сусідки охрестили її «безсоромною». Мати ще дихала, ще чула кожне слово, а батько вже привів заміну. Надія лише готувала їжу, а все важке господарство так і лишилося на тендітних плечах Оленки. Дівчинка вчила уроки вночі, засинаючи над зошитами від утоми. Вчителька намагалася втрутитися, але батько лише виставив зуби: «У своїй сім'ї сам розберуся!».
Матері не стало навесні, коли вишневий цвіт падав на землю, наче білий сніг. А через місяць на поріг ступила тітка Поліна, старша материна сестра. Те, що вона побачила, змусило її серце облитися кров’ю: коханка на материному місці та виснажена дитина, яка здригається від кожного окрику батька.
Вранці тітка Поля, не ховаючи гніву, заявила зятю:
— Дівчинку я тобі не залишу! Тобі вона не потрібна, ти в ній бачиш лише робочу силу, а твоїй бабі — і поготів. Не буде їй тут життя, зацькуєте дитину. Забираю її в місто. Вона не об’їсть нас, а от людиною стане.
Батько навіть не сперечався. Він легко, майже з полегшенням, підписав усі папери. Оленка була для нього лише зайвим ротом, який тепер не треба було годувати.
У місті для Оленки почалося інше життя. Своя кімната, чиста постіль і, головне — тиша. Ніхто не кричав на неї на світанку, ніхто не вимагав чистити хлів. Дядько Микола та тітка Поля оточили її такою любов’ю, що дівчинка нарешті почала рости. З її щоденника зникли двійки, а на щоках з’явився рум’янець.
Минуло три роки. Оленка перетворилася на гарну, впевнену дівчину. Якось до них приїхав знайомий із села і розповів, що батько з Надією живуть як кішка з собакою: господарство занепало, хата затягнулася брудом, а Надія щодня дорікає йому за злидні. Батько передавав привіт і питав, чи не хоче дочка приїхати «помогти по господарству».
Тітка Поліна хотіла промовчати, але Оленка, почувши це, лише спокійно подивилася у вікно на міські вогні.
— Передайте татові, — сказала вона твердим голосом, — що та маленька дівчинка, яка тягала сіно, померла разом із мамою. А я маю вчитися, бо тепер я знаю: мої руки створені не для того, щоб виправляти чуже безладдя, а для того, щоб будувати власне майбутнє.
Тітка Поля лише перехрестилася, дивлячись на племінницю. Тепер вона знала напевно: душа Уляни може бути спокійною. Сиротинка знайшла свій дім, а головне — знайшла саму себе, вирвавшись із кайданів чужої байдужості.
Чи згодні ви з рішенням Оленки не повертатися до батька? Чи може дитина пробачити таку жорстоку експлуатацію в дитинстві? Поділіться своїми думками у коментарях, ваша підтримка дуже важлива!
