.Я – старша дочка у моєї матері від першого шлюбу. Зятя бабуся терпіти не могла. Мовляв, мало заробляє, недолугий, але мама дуже його любила, і мене хотіла і чекала.
Батько нас покинув, коли мені було три, і невдовзі з’ясувалося, що я його абсолютна копія. Бабуся одразу сказала, що допомагати з маленькою мною, мамі не стане. Дуже ненавиділа вона мого батька.
Мама тягла мене сама. Благо, я тоді вже в дитячий садок пішла, тож вдалося їй вийти на роботу, та ще потім підробіток взяти. А після мама зустріла Дениса – другого свого чоловіка.
Знову спалахнуло почуття, вітчим до мене ставився добре. У нашій новій сім’ї народ илися дівчатка близнюки, мої сестри, Олеся та Віка.
– Доню, пам’ятай, ти завжди повинна берегти та захищати своїх сестричок! – казала мені тоді мама.
А потім її коханий другий чоловік теж загуляв. Завів на боці іншу сім’ю, там теж були діти, і вітчима здуло вітром нових почуттів, а ми залишилися самі. Це остаточно зламало маму, і вона почала заглядати в пляшку.
Спочатку бенкетувала не надто сильно – тільки у вихідні, але потім все більше і більше. Я дивилася, і, як могла, дбала про маленьких сестер, адже я була старша, і вже навчалася в школі.
Дівчаткам було по п’ять, коли мати позбавили батьківських прав. Вона зовсім опустилася – від неї погано пахло, вона майже не приходила до тями від дешевших і міцніших напоїв.
Та й здоров’я та краси їй цей спосіб життя не додавав. У тридцять три, мама виглядала старою, та занедбаною.
– Дівчата брудні, я їх годую іноді, допомагаю старшій, вона молодець! – говорила опіці сусідка, тітка Даша. – Але треба цю недолугу дітей позбавляти, звичайно! А то не виживуть.
І нас забрали. Та ще й у різні будинки. Я плакала, хапала сестер за руки. Олеся та Віка теж ревіли в голос, але нас роз’єднали.
Як би погано не було з такою матір’ю, дитбудинок виявився для мене справжнім пеклом. Злі діти шипіли на мене, наче змієнята – я ж, начебто, не відмовниця з дитинства, а чистенька і домашня. Тут таких не любили.
Байдужі вихователі та нянечки дивилися на мене, наче я меблі. Спочатку я майже не могла їсти, сумувала за сестрами, дуже багато плакала. Потім дізналася, що їх бабуся забрала.
Коли близнюки тільки народ илися, бабуся знову відновила спілкування з мамою, і молодших онучок любила та пестила.
А я для неї так і залишилася чужою та непотрібною. Для Олесі та Віки були солодощі, одяг, а мені тільки похмурі погляди спідлоба, та критика.
– Що ти дивишся вовченятком? Вся в татка свого безпутного! І навіщо мати тільки тебе залишила, треба було здати кудись, позбутися! – Шипіла на мене бабуся, а я вся внутрішньо стискалася.
Не розуміла, чим я так не догодила їй. Мама тоді ще заступалася за мене:
– Мамо, відчепись від Олі! І згадай, що вона теж твоя рідна внучка!
– Від того опудала я б і снігу взимку не взяла, не те що цю…
“Ця”. Я назавжди залишилася для неї непотрібною «цією». І вдіяти з цим нічого не можна було. Це після я дізналася, що бабуся забрала до себе та оформила опіку над Олесею та Вікою, а до мене навіть жодного разу не прийшла.
Мені треба було провести в дитбудинку чотири жахливо довгі роки, і я запам’ятала їх на все життя.
Я забула мамині руки – якими вони були теплими, її голос, навіть обличчя моїх сестер залишилися в пам’яті розмитими плямами. Пам’ятаю заплакані маленькі мордочки сердечками, їхні схлипи.
Але це все більше здавалося далеким сном, що снився мені багато років тому. В реальність його вірилося дедалі менше, хоч розумом я й розуміла, що це моє минуле.
Мами не стало незабаром, як вона втратила нас. Тепер я ніколи більше не побачу її. А ось чи побачу ще сестер, не знала. Коли випустилася, мені по закону дали однокімнатну квартиру.
Я вступила в технікум на швачку, і одразу ж влаштувалася в невелике ательє з гарною репутацією. Там заробляла не бозна-скільки, але мені одній багато було і не потрібно.
Зробивши ремонт у своїй квартирі, трохи облаштувавшись, я вирішила знайти бабусю та сестер. Адресу я знала, і тому одного із сонячних весняних днів пішла відвідати рідних. Тією страшною фразою бабуся й зустріла мене, погнавши геть.
Але я не здалася і ще кілька разів приходила до неї. Одного разу потрапила, що сестри були вдома самі.
– І навіщо ти прийшла? Це через тебе нас у матері забрали! – Видала мені Олеся, яка вже сильно подорослішала.
– Я тут до чого, сестро? Мама просто не витримала ударів долі, вона була слабкою жінкою, ти ж маєш пам’ятати, як усе було.
– Ми пам’ятаємо! І якби не бабуся, то згинули б у дитбудинку, як ти ось. Але ж ти нам не сестра, у нас батько інший! – це вже Віка.
Їхні слова дряпали, щось ламали всередині. Я так сподівалася, що зустріну їх, що ми знову станемо сім’єю, що десь чекають і люблять мене рідні люди.
Чотири роки я жила пам’яттю про них – двох моїх улюблених дівчаток, схожих одна на одну, як дві горошинки. А вони…
А я їм, виявляється чужа, і від мене «дитбудинком пахне», і за ці роки бабуся виростила не сестер, а справжніх недругів, які мене знати не хочуть.
– Олесю, Віко, це ж я, ну що ви!
– Ми чудово знаємо хто ти. Іди!
