– Свекрушенько, продайте дачу! Дайте нам мільйон на квартиру! – Марина вкотре завела свою пісню, щойно переступивши поріг.
Я різала помідори для салату. Руки так і тремтіли від злості, але намагалася не показувати. Ніж стукав по дошці голосніше, ніж зазвичай.
– Марино, ми ж вже це обговорювали. Дача не продається!
– Та що ви робите там на цих шести сотках? – вона плюхнулася на стілець, навіть не роззувшись. – Картоплю копаєте? У крамниці дешевше!
Дешевше? Все у неї вимірюється грошима. А як пояснити, що дача – це не просто земля з будиночком? Це двадцять п’ять років життя!
Це пам’ять про маму, яка залишила нам ці сотки. Це яблуня, яку ми з Петром посадили в першу роковину після весілля.
– Мамо, правда, – втрутився Альоша. Син мнеться у дверях, не дивиться мені в очі. – Вам із татом уже важко туди їздити. Може, й справді продати?
Тяжко! Мені шістдесят три, а не дев’яносто три. Петя взагалі, як огірок, у свої шістдесят п’ять – фору молодим дасть.
– Альошо, це наша з батьком справа!
– Наша! – Вибухнула Марина. – А ми що, не сім’я? Ми винаймаємо квартиру, платимо двадцятку на місяць! А ви мільйон у землі тримаєте!
Ось воно. Дісталися до суті. Не дача їй спокою не дає, а гроші, які можна з неї вичавити.
Увечері лежу поруч із Петею, не сплю. Він теж повертається – знаю, що не спить.
– Петре, може, вони мають рацію? Може, ми егоїсти?
– Любо, не починай. Це наш дім! Другий будинок.
– Але ж діти…
– Діти? Альошці тридцять два. Я в його роки вже десять років, як працював, квартиру купив. А він усе за мамину спідницю тримається!
Різко, але правда. Альошка у нас пізня дитина. Пестили, може, більше, ніж треба. От і виріс… не скажу ким, син таки.
Вранці Марина знову приїхала. Тепер із паперами.
– Дивіться, я все дізналася! Ділянки у вашому районі за мільйон двісті йдуть! Хата хоч і старенька, але міцна. Мільйон точно дадуть!
Розкладає роздруківки на столі, як карти. Я дивлюся на ці цифри і думаю: невже все наше життя коштує мільйон гривень
– І уявіть, свекрухо, ми зможемо взяти двокімнатну! Нехай іпотеку, але свою! А ви нам трохи допоможете з першим внеском – і все!
Знаю я це «трохи». Спочатку на перший внесок, потім на ремонт, потім ще на щось.
– Марино, дача не продається! Крапка!
Вона червоніє. Очі злі робляться, як у кішки перед стрибком.
– Ви… просто жадібна стара! Сидите на своїх грошах, як собака на сіні!
– Марино! – Альоша намагався зупинити її, але пізно.
– Що, Марина? Правду говорю! Їм залишилося років десять від сили, а за цю дачу тримаються! Для кого? Для хробаків?
Я встала з-за столу. Спокійно так встала, хоч усередині все кипіло.
– Вийди з мого будинку!
– Це не лише ваш будинок! Це і Альошин будинок!
– Альоша, проведи дружину!
Син кинувся між нами. Жаль його, звичайно. Але вибирати доведеться!
– Мамо, вона погарячкувала…
– Проведи! Дружину!
Вони пішли. Чую, як грюкнули двері. Я сіла назад, руки тремтять. Петя зайшов із кімнати – все чув, звісно.
– Правильно зробила.
– Петре, а якщо вони більше не прийдуть? Якщо онуків не побачимо?
– Прийдуть. Куди вони подінуться!
Але я знаю – може, й не прийдуть. Марина така уперта, злопам’ятна. Альошку зовсім під себе підім’яла.
Минув тиждень. Тиша. Телефон мовчить. Я хотіла набраи Альошин номер разів з десять, але відкладала. Гордість?
Петя вдає, що все нормально. Але я бачу, що переживає. Вечорами довше, ніж зазвичай, в гаражі сидить, з машиною вовтузиться.
А потім Марина надсилає повідомлення: «Знайшли квартиру. Беремо в іпотеки під 15%. Самі впораємося».
П’ятнадцять відсотків – це ж грабіж! Але мовчу. Їхній вибір.
Ще через тиждень дзвонить Альоша. Голос стомлений.
– Мамо, чи можна до вас завтра приїхати? Поговорити треба.
– Звісно, синку.
Приїхав один, – схуд, змарнів. Сів на кухні, я йому чай наливаю.
– Мамо, я… я не знаю, що робити. Марина зовсім озвіріла. Щодня пиляє. Каже, або ви дачу продаєте, або вона розлучається.
– І що ти вирішив?
– Я люблю її, мамо. Але ж ви… мої батьки.
Дивлюся на нього – на мого хлопчика, якому вже за тридцять, але який так і не навчився сам ухвалювати рішення.
– Альоша, дача – це не просто земля! Там твоя бабуся картоплю садила. Там твій перший велосипед стояв. Там ми твої дні народження справляли, пам’ятаєш?
– Пам’ятаю…
– Там під яблунею Барсіка поховали. Ти сам табличку робив.
Він опустив голову. Мовчить.
– Сину, справа не в жадібності. Справа у пам’яті. У тому, що не можна все на гроші міняти. Розумієш?
– Розумію. Але ж Марина…
– А Марина нехай вирішує, що їй важливіше. Квартира, чи сім’я.
Альоша пішов. Я розумію – поставила його в неможливе становище. Але інакше не можна. Якщо зараз здамся, що далі? Квартиру продати попросять?
Увечері дзвонила подруга Галя:
– Чула, у вас там маневри?
– Звідки?
– Та твоя Маринка весь двір обійшла. Усім розповідає, які ви з Петром жадібні.
– Ось воно як. Ну що ж, хай каже. Мені перед сусідами не соромно.
Вночі сниться мені дача. Мама сидить на веранді, чай п’є. Усміхається: «Правильно робиш, Любаша. Не продавай. Це ж будинок, а не товар».
Прокинулася у сльозах. Петро обійняв мене, мовчить. Він завжди знає, коли потрібні слова, а коли – просто бути поряд.
Вранці несподівано приїхала сваха. Ми з нею кілька разів бачилися, на весіллі і ще колись.
– Надіє Борисівно, вибачте, що без дзвінка. Поговорити треба.
Я запросила її до будинку. Жінка втомлена, мабуть, теж переживає.
– Я Маринці сказала – одумайся. Не лізь до старших з їх майном. Але ж вона вперта, у мене пішла, – гірко посміхнулася. – Тільки я вчасно схаменулась, а вона…
– Може, чаю?
– Дякую. Знаєте, я теж колись на свекруху ображалася. Що у них дача, машина, а ми по орендованих квартирах. А потім зрозуміла – це ж їхнє життя, їхня праця.
Мовчу. Що тут скажеш?
– Поговоріть із нею, – прошу. – Може, вас послухає.
– Я намагалася. Вона тепер і зі мною не розмовляє. Каже, всі проти неї.
Надія Борисівна пішла. А я думаю, як же так виходить? Начебто нормальна родина була. Син, невістка. Без шкідливих звичок. А “мільйон” гривень все зруйнував. Навіть не мільйон – можливість його отримати!
Сімейні ігри
Задзвонив телефон, – Олексій.
– Мамо, ми… ми квартиру винайняли. Іншу. Далі від вас переїжджаємо.
Серце зайшлося.
– Зовсім від нас відмовляєтесь?
– Ні, мамо. Просто… потрібен ча, щоб Марина охолола, а я подумав. Може, коли на своїх ногах міцніше встанемо, все налагодиться.
– А дача?
– Дача ваша, мамо. Я… я вчора їздив туди, один. Походив, згадав. Ви маєте рацію. Це не можна продавати.
Після дзвінка я сиділа на кухні, і ревла. Петя мовчки гладив мене по голові.
– Повернуться, – нарешті сказав. – Ось побачиш, що повернуться.
– А якщо ні?
– Тоді… тоді в нас хоч би дача залишиться. З яблунями, з пам’яттю.
Я засміялася крізь сльози. Так, лишиться. І, може, це важливіше, ніж мільйон гривень. Може, колись Альошка приведе туди своїх дітей – наших онуків.
Покаже яблуню, розкаже про Барсіка. І вони зрозуміють те, чого не розуміє зараз Марина – що є речі дорожчі за гроші.
А поки що… поки що чекатимемо. І берегтимемо те, що маємо. Шість соток землі, старий будиночок і пам’ять про те, як колись було добре. І, як ще може бути краще…
