— Мам, знайомся, це Крістіна. Вона в нас поживе поки що.
Я стояла в передпокої з пакетом з аптеки в руці. Краплі для очей — у мене вже тиждень щось із правим, лопнула судинка. Я зайшла після роботи в пункт видачі інтернет-замовлень, забрала посилку, піднялася на сьомий поверх, відчинила двері — а в коридорі п’ять валіз. П’ять. Одна велика рожева, дві середні бежеві й дві маленькі з якимись наліпками. І Крістіна — я бачила її до того два рази: один раз мигцем улітку на зупинці, а потім у кав’ярні на дні народження сина. Тоді вона була в сукні й з локонами. Зараз — у спортивних лосинах і у футболці Артема, тій самій сірій, яку я минулого місяця йому прасувала.
— Здрастуйте, — сказала вона й одразу відвернулася до дзеркала. Поправила волосся.
Артем стояв поруч, у руках телефон. Двадцять п’ять років йому. Двадцять п’ять. Я народила його в двадцять чотири, і ось ця людина з щетиною й у худі вже спокійно каже мені: «вона в нас поживе», — ніби доповідає погоду.
— Поки що — це скільки? — спитала я.
— Ну, мам. Побачимо. У неї з мамою складно, ну ти ж у курсі.
Я не була в курсі. Я знала лише, що Крістіну звати Крістіна, що вона працює перукаркою десь у районі метро (в Києві, як я зрозуміла, біля «Лівобережної»), що вони з Артемом разом вісім місяців і що один раз вона приходила до нас вечеряти — з’їла два шматочки курки й сказала, що вуглеводи не їсть. Більше я нічого про неї не знала. Ні прізвища, ні телефону її матері, ні навіть скільки їй років. Потім дізналася — двадцять три.
— Артеме, — сказала я тихо, — вийди зі мною на кухню.
Він закотив очі — я бачила цей рух, я народила цей закат очей, — але пішов.
На кухні пахло борщем. Я в неділю зварила велику каструлю, ще й котлет налiпила, поставила в холодильник. Чоловік був на вахті — він у мене інженер, їздить на об’єкти на Дніпропетровщину на три тижні, потім тиждень удома. Зараз був другий тиждень його зміни. А я якраз планувала тихий тиждень: робота, дім, серіал перед сном, у вихідні — до мами на дачу.
— Мам, ну чого ти, — Артем став біля холодильника, сперся, схрестив руки. — Ну поживе, не з’їсть же вона тебе.
— Артеме. Їй двадцять три. Тобі двадцять п’ять. Ви знайомі вісім місяців. І ти приводиш її жити до мене.
— Не до тебе, мам. До нас. Це і моя квартира теж.
Я одразу замовкла. Бо формально — так. Прописаний. І все ж — квартира була наша з Віктором, зароблена за двадцять років іпотеки, останній платіж я вносила позаминулого року сама зі своєї премії, і Артем цього навіть не помітив.
— Добре, — сказала я. — А з її мамою справді щось серйозне?…
— Ну, вони посварилися. Кріс не хоче туди повертатися.
— Через що?
— Мам, ну яка різниця. Через що люди сваряться. Ну от — сваряться.
І він пішов до неї. Я чула, як вона у вітальні ввімкнула музику — щось ритмічне, без слів.
Я постояла, подивилася на борщ. Подумала: гаразд, розберемося. Може, й справді тиждень-два, може, в дівчини правда біда. Я ж не звір. Дістала каструлю, поставила на плиту грітися. З морозилки витягла напівфабрикати, яких там було повно, бо я завжди роблю про запас. Накрила на трьох. Лазанью я робити не збиралася — але раз гість у домі, треба щось ґрунтовніше, ніж борщ. Дістала фарш, тісто, сир. Три години вовтузилася. Три години. О дев’ятій вечора покликала їх до столу.
Крістіна прийшла в тій самій сірій футболці Артема. Сіла. Подивилася на тарілку.
— Ой, а це що?
— Лазанья.
— А-а. Я вуглеводи не їм. Після шостої — взагалі.
І відсунула тарілку. Артем наклав собі порцію, почав їсти, не дивлячись на мене. Я постояла секунду, тоді сіла. Мовчки. Доїла свою. Мовчки. І пішла мити посуд.
О пів на одинадцяту я лягла спати. Лежала й думала: завтра поговорю з Артемом нормально, по-дорослому. Скажу, що тиждень — добре, два — хай. Але далі — хай знімають. Я втомилася. Мені сорок дев’ять, я двадцять п’ять років на цій кухні.
Вранці стало гірше.
***
Я встала о шостій, як завжди. Зварила каву, підсмажила собі тост. На столі лежав чек із «АТБ» — я його забула прибрати з вечора. Шість тисяч двісті гривень. Це я в суботу закупилася: сир кисломолочний, сир твердий, овочі, м’ясо, фрукти, мийні засоби. На тиждень. На себе й Артема, який їсть, як два вантажники.
О пів на восьму вийшла Крістіна. У моєму халаті. Я його впізнала — синій, плюшевий, подарунок чоловіка на восьме березня три роки тому. Вона його взяла з шафи в коридорі. Не спитала. Просто взяла.
— Доброго, — сказала я.
— Угу.
Сіла, налила собі кави з моєї турки. Відкрила телефон. Я дивилася на свій халат, на свою турку, на свою кухню — і мовчала. Подумала: гаразд, дівчина щойно прокинулася, не чіплятимусь.
Потім вийшов Артем. Теж сів. Теж налив кави. Побачив чек на столі — взяв його, покрутив у руках.
— Ого, мам, шість тисяч за один похід? Ти прикинь.
— Це на тиждень.
— Ну ти все одно прикинь. Нас же тепер троє. Тобі треба якось бюджет переглянути.
Я поставила чашку.
— Мені?
— Ну так. Ти ж краще готуєш, ти вмієш економити, ти в продуктах розбираєшся. Кріс узагалі не вміє — вона перукарка, в неї руки зайняті. А я працюю. Ну ти ж мама, мам.
— Артеме, — сказала я. — Ти зараз це серйозно?
— А що? Я тобі із зарплати додам, якщо що. Тільки ти прикинь, щоб без жирного. Кріс не їсть жирного.
— І без вуглеводів, — додала Крістіна, не піднімаючи очей від телефона. — Я форму тримаю.
Вони сиділи поруч — обидва в моїх халатах: Артем у старому батьковому, темно-синьому, — і спокійно пояснювали мені, який у мене тепер буде раціон. Я дивилася на них і думала: вони ж не жартують. Вони справді так вирішили. Артем — мій син, якого я годувала грудьми, водила в перший клас, лікувала від ангіни, відпоювала чаєм із малиною, проводжала в армію, зустрічала з армії, потім влаштовувала на роботу через знайому, потім допомагала з першою комуналкою, коли він з’їхав на рік і не витягнув, — він зараз сидить і каже мені, що я буду готувати на його дівчину, яка два дні тому зайшла в цей дім.
— А вона сама що — не вміє готувати? — спитала я Крістіну.
— Я не люблю, — вона знизала плечима. — Мені це нудно. Я краще клієнтів запишу.
— А ти, Артеме?
— Мам, ну ти чого. Я втомлююся.
Я вже не злилася. Це було щось інше — холодне, важке, осіло внизу живота. Я встала, відчинила холодильник. Там стояло все: борщ, котлети з учора, сир, овочі, йогурти. Все, що я купила на свої шість тисяч двісті. Все, до чого мої руки торкалися. І тут же я подумала про тітку Галю з п’ятого поверху — самотня, вісімдесят два роки, донька раз на місяць приїжджає, пенсія дванадцять тисяч. Я їй інколи суп ношу. Інколи. Вона щоразу плаче.
Зачинила холодильник.
— Добре, — сказала я. — Я подумаю.
— Ну от і нормально, — Артем усміхнувся, потягнувся по круасан. — Мам, ти найкраща.
Крістіна вже не слухала. Вона дивилася в телефон і ворушила губами — мабуть, щось рахувала про клієнтів.
Я надягла куртку, взяла сумку.
— Вечерю сьогодні зробиш? — кинула Крістіна мені в спину. — Тільки щось легке. У мене тренування.
Я не відповіла. Зачинила двері. У ліфті подивилася на себе в дзеркало — обличчя рівне, спокійне, жодних емоцій. Добре. Я ж мама, а не кухарка. Зараз на роботу. На роботі подумаю.
В обід я вийшла на вулицю, сіла на лавку біля офісу, набрала сестру.
— Ларисо. Привіт.
— О, Маришко! Що в тебе?
— Слухай. Ти в лютому казала — приїжджай будь-якої миті. Це в силі?
Сестра помовчала секунду.
— Мариш. Що сталося?
— Довго пояснювати. Можна я до тебе на тиждень?
— Та хоч на місяць. Коли?
— Я подумаю до вечора. Дякую.
Поклала слухавку. Доїла бутерброд. Повернулася в офіс, допрацювала зміну. Нікому нічого не сказала. Навіть Ірці, з якою п’ятнадцять років за сусідніми столами.
***
Додому я прийшла о сьомій.
Відчинила двері — в передпокої куртка Артема кинута просто на підлогу. Кросівки Крістіни посеред коридору. З вітальні — звук телевізора, якийсь серіал: хтось англійською говорить, переклад закадровий. Я пройшла на кухню.
Кухня була розтрощена. Сковорідка з засохлою яєчнею на плиті. Дві тарілки з рештками макаронів на столі. Чашки. Пакет від чипсів. Крихти. Стіл, який я зранку залишила чистим, був схожий на барну стійку після третьої ночі.
Я стояла у дверях і дивилася.
— Привіт, мам! — крикнув Артем із вітальні, не обертаючись. — Ми тут щось поїли, а вечерю ти привезеш, так?
— Я не привезла.
— А-а. Ну ти приготуєш. Тільки швидко, гаразд? Кріс голодна.
Крістіна з дивана підняла руку, помахала, не відриваючись від екрана.
Я одразу відвернулася, пройшла у свою спальню й зачинила двері. Сіла на ліжко. Постояла. Подихала. Дістала телефон. Відкрила застосунок авіаквитків. Київ — Тбілісі, найближчий рейс. Завтра о четвертій ранку виліт. Чотирнадцять тисяч. Близько чотирнадцяти — точніше, чотирнадцять сто п’ятдесят. Я натисла «купити» й оплатила карткою. Квиток з’явився в телефоні. Я навіть не задумалася — зазвичай я тричі перевіряю кожен платіж, а тут пальці самі все зробили. Руки не тремтіли. Зовсім.
Скинула рейс сестрі в Телеграм одним рядком: «Приліт о другій ночі, Бориспіль — Тбілісі». Лариса відповіла одразу: «Зустріну».
Потім набрала чоловіка. Віктор узяв на п’ятому гудку — зв’язок у вахтовому селищі поганий.
— Мариш? Сталося?
— Віть. Артем привів дівчину жити. Вони вдвох вирішили, що я тепер готую на всіх. Я їду до Лариси. На тиждень або більше.
Він мовчав секунд п’ятнадцять. Я чула, як у нього на фоні гуде вентилятор.
— Ти вже квиток купила?
— Купила.
— Коли виліт?
— О четвертій ранку.
— Гроші є?
— Є.
— Добре. Я з ним поговорю, коли повернуся. І з нею. Їдь, відпочинь. Ти молодець.
— Віть…
— Що?
— Ти не сердишся?
— Мариш. Я двадцять шість років з тобою живу. Я знаю, що ти не через дрібницю. Їдь.
Я поклала слухавку. Сіла на ліжко. Всередині було тихо. Бо так було все життя — терпіла, розрулювала, тягла: усе-таки мама, усе-таки дружина, усе-таки старша в родині. І от уперше за стільки років — всередині тихо. Не страшно, не соромно, не шкода. Тихо.
З вітальні долинуло:
— Мам! Ну ти там скоро?
Я відчинила двері, пройшла на кухню. Дістала з морозилки пельмені, кинула в каструлю з водою. За дванадцять хвилин поставила тарілки на стіл. Вони прийшли, сіли, почали їсти. Я теж сіла, взяла собі кілька штук. Мовчки жувала. Вони вже говорили про якогось блогера, я не вникала.
— Мам, а соус є? — спитав Артем.
— У холодильнику.
— А подаси?
Я встала, дістала кетчуп, поставила на стіл. Сіла назад.
— А цибулька смажена? — Крістіна.
— Нема.
— Ну нічого, — вона зітхнула так, ніби я її розчарувала.
Я доїла, віднесла свою тарілку в раковину, помила її. Їхні тарілки залишила їм. Сказала:
— Я ляжу раніше, голова болить.
— Угу, — Артем не відірвався від телефона.
Зайшла в спальню. Зачинила двері. І тільки тоді в мене все-таки здригнулася рука. Один раз. Я сіла, видихнула, відчинила шафу. Дістала валізу.
***
О п’ятій ранку я вже майже виходила.
Валізу зібрала вночі — тихо, не вмикаючи верхнього світла, лише настільною лампою. Білизна, два светри, джинси, документи, зарядки, косметичка. О пів на п’яту я зайшла на кухню.
Відчинила холодильник.
Там стояло все. Каструля борщу — майже повна, я в понеділок новий зварила. Контейнер із котлетами — дванадцять штук. Сир твердий — триста грамів. Ковбаса варена. Йогурти — шість штук, я їх Артему з дитинства купую, він любить чорничні. Сир кисломолочний. Овочі в нижньому ящику — помідори, огірки, перець. Пачка масла. Молоко. Два десятки яєць.
Я дістала з-під мийки великий пакет — синій, щільний, для будівельного сміття. І почала складати.
Каструлю — цілком, із кришкою. Котлети — контейнером. Сир, ковбасу, йогурти, сир кисломолочний, овочі, масло, молоко, яйця. Все. Пакет вийшов важкий, кілограмів вісім — я ледь підняла. Морозилку чіпати не стала — там пельмені фабричні, заморожена риба, ягоди. Це вони і самі розморозять, якщо захочуть. А те, що я готувала своїми руками, і те, що купувала за свої шість тисяч двісті, — поїхало вниз.
Я вийшла, не зачиняючи дверей квартири, спустилася ліфтом на п’ятий. Було вже майже шоста ранку. Подзвонила в шістдесят сьому.
Тітка Галя відчинила в халаті, з заспаним обличчям. Вісімдесят два роки, маленька, сива.
— Мариночко? Щось сталося?
— Тітко Галю. Я їду на тиждень і більше. Холодильник у мене повний, продукти пропадуть. Візьміть, будь ласка. Тут борщ, котлети — все свіже.
Вона подивилася на пакет, потім на мене. Тоді в неї очі заблищали. Вона мій борщ їла п’ять разів за два роки. Щоразу казала: «Мариночко, ти як рідна».
— Господи… Маришенько… Дякую. Я заплачу, ти скільки хочеш?
— Тітко Галю, нічого не треба. Просто їжте.
Вона обійняла мене. Від неї пахло м’ятним чаєм і старістю. Я обійняла у відповідь. Усередині було щось дивне — гаряче й легке водночас. Бо це була не їжа. Це була я. Двадцять п’ять років я годувала. І зараз віддала цю їжу тому, хто скаже «дякую».
Піднялася назад. Холодильник стояв порожній — тільки морозилка внизу набита, а на дверцятах майонез, гірчиця, дві банки варення. Я зачинила його. Дістала з шухляди стікер — жовтий, клейкий. Ручку. Подумала секунду. Написала.
«Артем. Я готую двадцять п’ять років. Досить. Продукти, що були в холодильнику, я купувала за свої гроші. Роздала. Крістіна — доросла, уміє в кафе замовляти. Хто хоче їсти — той готує. Я поїхала до тітки Лариси. Не дзвоніть тиждень. Мама».
Приліпила на порожні дверцята. Взяла валізу. Постояла в коридорі. Подивилася на зачинені двері їхньої кімнати — звідти не долинало ні звуку, сплять. Я навіть вдруге не глянула на їхні двері. Я вже не озиралася.
Вийшла. Зачинила квартиру на два замки. Спустилася. Таксі чекало біля під’їзду — я викликала за десять хвилин. Шоста ранку, ще темно, морозно, лютий. Водій завантажив валізу, я сіла на заднє сидіння.
— У Бориспіль?
— Так.
— Поїхали.
О четвертій п’ятнадцять літак відірвався від смуги. Я дивилася у вікно на вогні міста, що провалювалися вниз, і думала лише одне: тисяча вісімсот кілометрів. Тисяча вісімсот кілометрів між мною і моєю кухнею. Ніколи в житті я не відлітала так далеко одна.
О другій ночі за місцевим часом я вийшла в залі прильоту Тбілісі. Лариса стояла з табличкою «Маришенько, ти вдома». Вона це зробила спеціально, я знаю — вона так жартує з дитинства.
Я одразу розплакалася. Перший раз за добу. Не від образи — від полегшення.
— Поїхали, дурепо моя, — сказала Лариса й забрала в мене валізу.
***
Дев’ятий день у Тбілісі.
Я живу в сестри. Сплю в маленькій кімнаті, вікно виходить у двір, зранку сонце, кава на балконі, плюс дев’ять — для лютого це літо. Я не готую. Лариса працює дистанційно, замовляє доставку, інколи ми разом варимо щось просте — макарони, сирники. Я гуляю містом сама. Ходжу в музей. Сиджу в кав’ярні по годині з однією чашкою. Сплю по вісім годин — і вперше за пів року не прокидаюся о третій ночі.
Артем дзвонив у перший день п’ять разів. Я не взяла. На другий день написав у Телеграм: «Мам, ти серйозно? Це взагалі нормально?» Я не відповіла. На третій день написав довге — що я «повелася по-дитячому», що «так не роблять дорослі люди», що «Кріс у шоці». Я прочитала і закрила.
Крістіна поїхала на третій день. До своєї мами. Вони, видно, помирилися. Артем лишився один у квартирі — без їжі в холодильнику, без мене. Дзвонив батькові. Віктор йому сказав: «Сину, розбирайся сам, мати повернеться, коли вважатиме за потрібне». І поклав слухавку. Мені чоловік написав того ж вечора коротке: «Поговорив. Не тисни на себе, відпочивай».
Артем їсть Мівіну. Я знаю, бо він виклав у сімейний чат фотку — локшина в кружці, підпис: «Дякую, мам, за турботу». І сумний смайлик. Я навіть не здригнулася.
Віктор приїжджає з вахти за чотири дні. Сказав — забере мене сам, машиною. Спершу відпочинемо вдвох пару днів у Лариси, потім додому. До того часу Артем, може, зрозуміє. А може, і ні. Це вже не моя турбота.
Ті самі слова я повторюю сестрі щовечора на балконі: я ж йому мама, а не прислуга. Двадцять п’ять років — це не «вічний борг». Це просто двадцять п’ять років.
Сестра киває й наливає мені ще чаю. І тоді ж я розумію — вперше за довгий час ніхто мене не чекає біля плити.
Перегнула я тоді з порожнім холодильником і запискою? Чи двадцять п’ять років терпіння дають таке право?
А ви як вважаєте, дівчата?
