Та ти не ображайся так! — Ігор розслаблено відкинувся на спинку стільця, театрально піднімаючи руки, ніби вдавав примирення. — Мама ж лише правду каже, а на правду не ображаються. Ти тільки подивись, у що перетворилася наша квартира! На підвіконні можна малювати по пилюці, пральна машинка вже другу добу повна мокрої білизни. А що на вечерю? Знову якісь напівфабрикати з магазину!
— Ці котлети я готувала власноруч, — Світлана важко опустилася на стілець навпроти нього. Її голос звучав тихо, але в ньому відчувалася небезпечна напруга. — Пару годин тому я сама крутила фарш, чистила цибулю. Все зробила так, як ти любиш.
Світлана акуратно, без жодного зайвого руху, поставила на стіл заварник. Порцелянова кришечка ледь чутно, ніби злякано, дзеленькнула. Ігор з апетитом жував котлету, не зводячи з дружини нахабного погляду, наче чекав, коли вона нарешті зірветься.
— Ще налий, — він по-хазяйськи підсунув до неї свою чашку. — Ти взагалі слухаєш, що я тобі намагаюся донести?
— Слухаю, — Світлана мовчки кивнула й наповнила чашку рівно до половини. — Твоя Валентина Петрівна завжди була щедра на критику. Це не новина.
— Ну от знову ти за своє! — Ігор демонстративно закотив очі. — Одними котлетами домашній затишок не врятуєш. Мама мені вчора дзвонила. Каже, заходила до нас вдень, а тут — просто жах! Рушники валяються на підлозі у ванній, раковина брудна, чашки немиті.
Світлана міцно, до побіління кісточок, стиснула руки на колінах. Свекруха справді мала жахливу звичку ввалюватися до них без жодного попередження. Просто відчиняла двері своїм ключем, який Ігор дбайливо зробив їй ще три роки тому "про всяк випадок". І цей "випадок" перетворився на гірку, щоденну норму.
— Я ж була на роботі, — Світлана говорила рівним, майже безбарвним голосом, намагаючись зберегти залишки терпіння. — А ти цілісінький ранок просидів удома за комп'ютером. Ті мокрі рушники, що валялися на підлозі, — твої. І немиті чашки — теж твої.
— Не треба зараз перекладати свою відповідальність на мене! — Ігор підняв вказівний палець, мовби повчав нерозумну дитину. — Чоловік заробляє гроші і забезпечує сім'ю. А жінка має слідкувати за домом і створювати затишок. Так завжди було, споконвіку!
— Завжди — це з якого саме моменту? — Світлана трохи схилила голову, пильно, не кліпаючи, дивлячись на нього. — Може, відтоді, коли твоя зарплата була втричі меншою за мою? Чи, можливо, з того часу, коли я зі своїх заощаджень оплачувала капітальний ремонт у квартирі твоєї Валентини Петрівни?
Ігор миттєво почервонів, як рак. Він терпіти не міг, коли Світлана торкалася фінансових питань. І зовсім не тому, що йому було соромно за свою неспроможність, а тому, що це вщент руйнувало його ретельно вибудувану і таку зручну життєву конструкцію: чоловік — цар і бог, дружина — безкоштовна обслуга.
— Гроші — це зовсім інше, — ледве видавив він із себе, уникаючи її погляду. — А дім, чистота і затишок — це прямий жіночий обов'язок.
— Дім — це відповідальність двох людей, Ігоре, — Світлана підвелася і почала методично прибирати зі столу брудний посуд. — Коли двоє дорослих живуть разом, то обидва відповідають за порядок.
— Мене мама виростила сама! — Ігор раптом підвищив голос, відчуваючи, що програє. — І в неї вдома завжди був ідеальний, стерильний лад!
— У твоєї мами однокімнатна хрущовка і старий кіт, — Світлана дбайливо, без зайвих емоцій складала тарілки одна на одну. — А в мене тут — сімдесят квадратних метрів простору і дорослий чоловік, який залишає мокрі сліди бруду на паркеті й постійно їсть над клавіатурою.
Ігор злісно скрипнув стільцем і рвучко підвівся. Його обличчя спотворила гримаса роздратування. Не знайшовши жодного гідного аргументу, він зробив те, що зазвичай робив у подібних ситуаціях: просто розвернувся і пішов у вітальню до свого улюбленого телевізора.
Світлана мовчки вимила посуд, насухо витерла стіл. Глянула на годинник: пів на дев’яту вечора. З вітальні долинав безглуздий, штучний сміх якоїсь вечірньої телепередачі. Вона взяла телефон і набрала номер сестри.
— Маринко, привіт. Не пізно дзвоню?
— Для тебе — хоч о третій ночі, — голос Марини одразу огорнув її теплом. — Щось знову трапилось?
— Він знову почав, — Світлана втомлено присіла на табурет. — Валентина Петрівна знову передала через нього, що я кепська дружина. І він, звісно ж, з нею абсолютно погоджується.
— О, ну звісно! Хто б сумнівався! — Марина глузливо пирхнула в слухавку. — А сам він у нас, мабуть, просто ідеал чоловіка! Слухай, Свєто. Ти вільно володієш трьома мовами. Цей дім, по суті, повністю тримається на твоїй зарплаті. Ти роками сплачуєш половину витрат його матері. І після всього цього ти — «погана дружина»?!
— Я й справді не дуже ідеальна хазяйка, Марин, — Світлана зізналася чесно, без жодного натяку на кокетство чи самовиправдання. — У мене іноді пил по кутах збирається, я можу забути про прання, коли завалена роботою. Це правда.
— Це ж у нас спадкове, ти сама прекрасно знаєш, — Марина тепло хмикнула. — У нас із тобою, і в нашої бабусі так було. Наші руки заточені під щось інше, не під ідеальну стерильність. Але ж мій Діма мені завжди допомагає! Ми разом вмикаємо музику і пилососимо, разом готуємо вечерю. І в нас завжди чисто і спокійно.
— У тебе хоч чоловік — справжня людина, — з гіркотою зітхнула Світлана.
— А в тебе що? Квартирант? — Марина замовкла на мить, а потім додала дуже серйозно: — Світланко, сестричко, ну скільки ж можна це все терпіти? Він не допомагає, тільки створює безлад, а потім його ж мама приходить і на тебе скаржиться. Це не сім'я. Це паразитування.
На ранок Світлана прокинулася дуже рано. Ігор ще солодко спав, безсоромно розтягнувшись зірочкою на всьому дивані у вітальні. Він уже давно перебрався туди зі спільної спальні, знаходячи безглузді відмовки, що там «надто спекотно». На журнальному столику біля нього стояла чашка із засохлими залишками вчорашнього какао, а поруч валялася зім’ята, жирна упаковка від чипсів.
Світлана тихо пройшла на кухню, увімкнула кавоварку. Її телефон на столі раптом тихо завібрував. Повідомлення від незнайомого номера:
*"Світлано, привіт. Це Роман, найкращий друг Ігоря. Я давно хотів тобі написати. Може, зустрінемось на каву? Тільки без Ігоря. Хочу серйозно поговорити"*.
Вона прочитала текст і з подивом поклала телефон назад на стіл. Роман... Той самий імпозантний Роман, що приходив до них на Новий рік, весь вечір не зводив з неї масляних очей і жалівся, що з дружиною у нього «все дуже складно». Той самий, хто на дні народження Ігоря непомітно поклав руку їй на плече і палко шепнув на вухо: «Ігор зовсім не цінує те, що має».
Ігор прокинувся ближче до обіду, випив залишки соку з холодильника і знову зручно вмостився перед телевізором. Світлана повернулася з офісу о сьомій вечора. На кухні її «чекала» брудна, залита жиром сковорода — Ігор смажив собі яєчню з беконом і так усе й покинув.
— Ігоре, — вона втомилено зупинилася в дверях. — Ти хоча б сковороду міг за собою помити?
— Я втомлений, — він навіть не повернув голови, активно перемикаючи канали. — У мене день був дуже важкий.
— Ти прокинувся о першій годині дня, — Світлана сказала це абсолютно спокійним, холодним тоном, просто констатуючи факт. — А я встала о шостій і відпрацювала зміну.
— Ну і що з того? — він нарешті невдоволено глянув на неї. — Ти ж сама вибрала собі такий графік роботи. Тебе ніхто не змушував!
Світлана мовчки заплющила очі на три довгі секунди. Відкрила. І пішла мити жирну сковороду.
Щойно Світлана поставила чисту сковороду на сушарку, як з кімнати до неї знову долинув голос чоловіка:
— Слухай, тут таке діло... у суботу приїде мати. Сказала, допоможе тобі нарешті лад у квартирі навести. Покаже, як треба хазяйнувати.
Світлана повільно повернулася до дверного отвору.
— Як треба? — перепитала вона, відчуваючи, як всередині натягується струна. — Це як саме?
— Ну, як справжня, нормальна господиня за оселею доглядати мусить, — менторським тоном пояснив він. — Вона ж уміє, все життя тільки тим і займалася.
Світлана зітхнула, ледь чутно, але з невимовним болем. Скільки ж сотень разів вона чула ці образливі слова! Валентина Петрівна постійно навідувалась як ревізор, тикала своїм наманікюреним пальцем у пилюку на шафі, у неправильні складки на шторах, у несиметрично розставлені банки з крупами. А Ігор щоразу лише слухняно кивав, погоджувався і підтакував матері.
— Та добре, — спокійно кивнула Світлана. — Хай вже приходить.
Вона витерла руки, дістала телефон і вийшла на балкон. Набрала Маринку.
— Він запросив свою матір у суботу, щоб вона вчила мене хазяйнувати в моєму ж домі, — Світлана почала без зайвих вітань, одразу б'ючи в ціль.
На тому кінці дроту запала довга, важка тиша.
— Ти зараз серйозно? — нарешті обурено озвалася подруга. — Свєто, я більше ніколи не буду радити тобі терпіти цей жах. Досить. З тебе годі.
— А я більше терпіти цього і не збираюся, — її голос був тихим, але кожнісіньке слово Світлана вбивала, ніби сталевий цвях. — Маринко, мені треба дещо терміново уточнити. Квартира повністю на мені оформлена, так?
— Так, — твердо підтвердила сестра. — Ти її ще до шлюбу купила. За свої власні, зароблені гроші. Я була поруч у нотаріуса.
— А моя машина?
— Теж виключно твоя. Це твій власний подарунок самій собі на тридцятиріччя.
— А щомісячний переказ моїй свекрусі, нібито на "утримання"?
— З твоєї зарплатної картки. Це було абсолютно добровільно з твого боку. Жодних юридичних зобов’язань.
— Дякую, Маринко, — Світлана трохи помовчала. — Я це все й так чудово пам'ятала, але в такий момент треба було перевірити ще раз. Дай мені, будь ласка, номер Діми. Хочу з ним як з юристом порадитись.
— Він якраз поруч, передаю слухавку.
Голос Дмитра пролунав спокійно, рівно і дуже надійно.
— Світлано, привіт. Марина мені щойно все розповіла. Що ти хочеш зробити?
— Дімо, мені потрібна твоя професійна порада, — Світлана не витрачала час на емоції. — Я хочу все це закінчити. Раз і назавжди. Швидко, чисто і законно. Без істерик, без скандалів і без торгів.
— Квартира твоя. Машина твоя. А що він, як чоловік, вклав у цей шлюб за ці п’ять років? — по-діловому запитав Дмитро.
— Десь третину від суми комуналки. І іноді, коли я просила, купував продукти, — сухо відповіла вона.
— А ти?
— Я оплатила весь капітальний ремонт, купила всі меблі, всю побутову техніку. Щомісяця — стабільно двадцять тисяч гривень його матері на життя. Дорогу медичну страховку на його ім’я. Його імпланти у стоматології минулого року обійшлися мені в кругленьку суму…
— Світлано, — м’яко, але з ноткою шоку сказав Дмитро. — Ти повністю утримуєш дорослого, здорового чоловіка та ще й його матір. А вони при цьому ще й сміють тебе в чомусь звинувачувати і повчати?
— Так, — просто і страшно відповіла Світлана. — Але цієї суботи цей цирк назавжди закінчиться.
Настала субота. Валентина Петрівна з’явилася на порозі рівно о десятій ранку, точна, як швейцарський годинник. У руках вона тримала великий пакет із якимись своїми ганчірками та миючими засобами, а в очах горів той самий хижий, ревізорський блиск, від якого Світлану щоразу морозило. Ігор радісно відчинив двері, міцно, по-синівськи обійняв матір і гордо провів її на кухню.
— Ну от, що я й казала! — Валентина Петрівна гидливо обвела кухню поглядом. — Жирний наліт на витяжці, крихти хліба під тостером… Хіба це схоже на дім нормальної жінки?
— Доброго ранку, Валентино Петрівно, — Світлана спокійно вийшла зі спальні, її обличчя було непроникним. — Може, зробимо вам кави з дороги?
— Мені тут не твоя кава потрібна, а порядок! — свекруха зневажливо кинула свій пакет на підлогу. — От дивись сюди і вчися. Я тобі сьогодні покажу, як справжні, нормальні жінки живуть. Оця губка має лежати тільки сюди. Рушник — ось так рівненько складати. Усі полиці протирати вологою ганчіркою раз на три дні, а не коли згадаєш!
— Валентино Петрівно, — Світлана ледь помітно, дуже холодно посміхнулась. — А ви взагалі в курсі, що я вільно володію трьома іноземними мовами і керую міжнародним відділом?
— І що з того?! — свекруха зневажливо скривилась. — Твої мови мені борщу не зварять і підлогу не вимиють!
— Зате вони стабільно оплачують цю розкішну квартиру, в якій ви зараз стоїте, — голос Світлани не підвищився ні на пів тону. — А ще вони оплачують ваш щомісячний грошовий переказ.
— Це ж ваш святий обов’язок! — гордо випрямилась свекруха. — Я ж його мати! Мені це належить по праву!
— Ким належить? — Світлана поцікавилась з удаваною, солодкою щирістю. — А скажіть-но, Ігор особисто переказує вам ці гроші? Чи це, можливо, роблю я зі своєї зарплати?
Валентина Петрівна різко перевела розгублений погляд на сина. Ігор голосно, нервово закашлявся, явно не знаючи, куди сховати очі.
— Яка взагалі різниця, хто технічно переказує? — пробуркотів чоловік, задкуючи до вікна. — Гроші ж у нас у сім'ї спільні!
— Ні, Ігоре, — Світлана повільно, заперечно похитала головою. — Вони не спільні. Вони виключно мої. Зароблені мною. З мого особистого рахунку. Кожен божий місяць. Рівно двадцять тисяч гривень. Упродовж останніх чотирьох років.
— Ти що, нам зараз цими копійками дорікаєш?! — свекруха аж багряною стала від обурення. — Ти тільки поглянь на неї, Ігорю, чуєш?! Вона нам гроші рахує!
— Рахую, і дуже добре, — згідно кивнула Світлана. — Дев’ятсот шістдесят тисяч гривень чистої готівки за чотири роки. Плюс дизайнерський ремонт вашої ванної кімнати — сто сорок тисяч. Плюс ваша нова кухня — двісті десять тисяч. Разом виходить — понад один мільйон триста тисяч гривень моїх особистих інвестицій у ваш комфорт.
Валентина Петрівна розгублено, хапаючи ротом повітря, закліпала очима. Ігор рвучко підвівся і загрозливо підійшов до Світлани.
— Ти що таке взагалі виробляєш?! — злісно просичав він, нависаючи над нею. — При моїй матері такі речі говорити!
— А коли ти при ній регулярно називав мене поганою, нікчемною дружиною — це було нормально? — Світлана безстрашно глянула на нього знизу вгору. — А коли вона приходить у МОЮ власну квартиру і безцеремонно тиче пальцем у кожен куток, принижуючи мене — це нормально?!
— Це НАША спільна квартира! — істерично вигукнув він.
— Ні, Ігорю, — Світлана промовила це дуже тихо, але так, що в кімнаті стало моторошно. — Це виключно моя квартира. Куплена мною ще до нашого шлюбу. За мої власні гроші. Усі юридичні документи є. А що, скажи мені, є у тебе?
Саме в цю драматичну мить голосно задзвонив Ігорів телефон. Він нервово подивився на екран і чомусь дуже різко, ховаючи апарат, відвернувся до вікна.
— Хто там так наполегливо телефонує? — з легкою іронією запитала Світлана.
— Та це... Роман, — буркнув чоловік, скидаючи виклик. — Не твоє це діло.
— Роман... — Світлана повільно дістала з кишені свій телефон, відкрила месенджер. — Той самий твій найкращий друг Роман, що пише мені ось такі цікаві речі?
Вона піднесла екран просто до обличчя Ігоря. На ньому яскраво світилися свіжі повідомлення: *"Світлано, давай сьогодні зустрінемося"*, *"Ігор тебе абсолютно не вартий"*, *"Я б таку жінку на своєму місці на руках носив"*, *"Ти заслуговуєш на набагато краще, і ти сама це чудово знаєш"*.
Ігор швидко пробіг очима текст. Його чоло аж зморщилося від шоку, а щелепа нервово заходила ходором.
— Це… це реально він тобі таке писав?!
— Кожного божого дня. Вже понад три тижні, — Світлана спокійно прибрала телефон. — Твій найкращий, вірний друг. Який, до речі, при кожній вашій спільній зустрічі за пивом не втомлюється розповідати тобі, яка я погана і як я тебе не поважаю. Вгадай з трьох разів, навіщо він це робить?
Свекруха, збліднувши, мовчки опустилася на стілець. Пакет із її «навчальними» ганчірками так і залишився сиротливо лежати нерозпакованим на підлозі.
— Не бреши мені, — хрипко прошепотів Ігор. — Мій Ромко ніколи б так підло не вчинив.
— Міг, іще й як міг, — голос Світлани звучав дивовижно спокійно, поки вона швидко гортала іншу переписку. — Ось, будь ласка, дивись. Це скріншот повідомлення з групи, де Ромко спілкується зі своєю дружиною. Христина, вона наша спільна знайома, не витримала і переслала мені їхню розмову. Він прямим текстом написав їй: *"Скоро Ігор зі Світланою точно розійдуться, а я над цим активно і плідно працюю"*. Дослівно.
Ігор так і застиг посеред кухні, немов уражений блискавкою. Валентина Петрівна сиділа абсолютно нерухомо, з жахом вчепившись у ручку нерозпакованого пакета. Світлана повільно, насолоджуючись моментом, сховала телефон у кишеню й обвела їх обох переможним поглядом. У її очах не було ані краплі злості чи зловтіхи — лише виважений, крижаний, неймовірно сильний спокій.
— А тепер я хочу, щоб ви обоє мене дуже уважно почули, — почала вона, і кожне її слово падало у тишу, як камінь. — Я одна повністю утримую цей дім. Я роками мовчки терплю, коли мені просто в очі говорять, яка я погана і нікчемна дружина. Я щомісяця відриваю від себе гроші і переказую їх жінці, яка приходить у мою власну квартиру лише для того, щоб повчати мене, як правильно витирати пил з поличок.
— Свєто, почекай… — жалюгідно спробував почати Ігор.
— Я ще не закінчила, — Світлана навіть не підвищила голосу, але чоловік миттєво замовк, наче йому різко перекрили кисень. — Так, визнаю, я погана господиня. Це щира правда. У мене й пил іноді збирається, і мокру білизну я можу забути в машинці, і рушники я складаю зовсім не за ідеальними стандартами Валентини Петрівни. Але... Я знаю три іноземні мови. Я заробляю втричі більше, ніж ти коли-небудь заробляв. Я за всі ці роки жодного разу не принизила тебе і не попросила заплатити за щось вартісне для дому. Жодного. А ти... ти навіть за собою жирну сковорідку не здатен вимити без мого нагадування.
Валентина Петрівна шоковано роззявила рота, намагаючись щось заперечити.
— Будь ласка, просто мовчіть, — жорстко звернулася до неї Світлана. — Ви тут більше не шановний гість. І тим більше не мій союзник. Ви — величезна частина нашої проблеми. Кожен ваш візит у цей дім — це не прохана, принизлива експертиза мого життя. А кожна ваша отруйна порада Ігорю — це як чергова цеглина в ту глуху стіну, що роками зводилася між нами.
— Я ж... я ж завжди лише добра вам хотіла, — ледь чутно, зі сльозами видавила з себе свекруха.
— Добра? А для кого саме? — Світлана підійшла до столу і розклала перед нею три офіційні банківські виписки. — Ось детальна виписка з мого рахунку. Ось абсолютно всі грошові перекази, які я робила особисто вам упродовж останніх чотирьох років. А ось тут — чеки на повну вартість розкішного ремонту у вашій квартирі, який я оплатила до останньої копійки.
Валентина Петрівна прикипіла нажаханим поглядом до цифр. Її губи дрібно смикнулися, але вона не змогла вимовити ані звуку. Сухі цифри були занадто красномовні, проти них не було жодних аргументів.
— Ігоре, — Світлана нарешті повернулася до чоловіка. — Я подала офіційну заяву. Усі потрібні документи вже оформлені моїм адвокатом. На розірвання нашого шлюбу.
— Ти не маєш жодного права так зі мною чинити! — істерично крикнув Ігор, зробивши відчайдушний крок до неї. — Через що це все?! Через ті твої нещасні рушники?! Чи, може, через мамині ганчірки?!
— Через презирство, — Світлана вимовила це слово так чітко, що воно повисло в повітрі важким, непідйомним каменем. — Ти не просто ніколи не допомагаєш мені. Ти постійно принижуєш мене. Ти в цьому домі — просто велика, невдячна і лінива дитина, яка навіть за собою елементарної чашки не здатна вимити. Ти роками дозволяєш своїй матері приходити сюди і принижувати мене. І ти дозволяєш своєму так званому "другові" підло підточувати основи нашої родини, бо тобі набагато зручніше і легше вірити його наклепам, ніж мені.
— Я клянуся, я нічого не знав про Ромка! — Ігор розвів руками, наче намагаючись фізично відштовхнути від себе ці страшні звинувачення. — Не знав я цього!
— А що ти взагалі про мене знав? — Світлана з гіркотою схилила голову, уважно, ніби вперше, дивлячись на нього. — Ти знав, що я щодня, без вихідних, встаю о шостій ранку? Знав, що вечорами, коли ти дивишся телевізор, я вчу третю мову, бо це критично необхідно для моєї кар'єри? Знав, що я щомісяця відкладаю гроші, відмовляючи собі в усьому, щоб ми колись нарешті змогли дозволити собі гарний відпочинок? Чи ти знав про мене лише те, що тобі нашіптувала твоя мати?
Ігор мовчав. Його обличчя мінялося щосекунди — від пекучого гніву до абсолютної розгубленості, від розгубленості до відвертого, тваринного страху перед майбутнім.
— Квартира повністю моя. Усі оригінали документів на неї — у мене в сейфі, — безжально продовжила Світлана, перераховуючи факти, як вирок. — Машина моя, договір купівлі-продажу на моє ім’я. Усі мої щомісячні фінансові перекази Валентині Петрівні назавжди припиняються з сьогоднішнього дня. Завтра вранці приїде майстер і я міняю всі замки. У тебе є час рівно до вечора неділі, щоб зібрати і забрати всі свої речі.
— І... і куди ж мені тепер іти? — голос Ігоря раптом став тонким, жалюгідним і дуже зляканим, а сам він різко зблід, усвідомивши масштаб катастрофи.
— До твоєї любої Валентини Петрівни, — Світлана байдуже, легенько повела плечем. — Вона ж так чудово знає, як правильно і ідеально вести дім. Удвох ви там точно впораєтеся. Вона тобі й чашки залюбки митиме.
Валентина Петрівна побіліла і міцно вчепилася в спинку стільця, наче боялася знепритомніти і впасти.
— Він... він не може переїхати до мене! — несподівано істерично вирвалося в неї. — У мене ж усього одна невелика кімната! У мене старий кіт! У мене свій режим...
— Зате у вас чудова, свіжа квартира після того дорогого ремонту, який я повністю оплатила, — Світлана промовляла ці слова без краплі злості, майже з лагідною усмішкою. — Приймете свого сина. Навчите його нарешті складати рушники.
Ігор, не тямлячи себе від люті, рвучко потягнувся до телефону і швидко набрав номер друга.
— Ромко, ти, скотино, що ти там за гидоту і підкати писав моїй Світлані?! — несамовито кричав Ігор у слухавку. — Вона мені щойно все показала! Ти що накоїв, чорт би тебе побрав?!
Із динаміка на всю кухню донісся метушливий, переляканий і аж надто єлейний голос Романа.
— Ігорку, братику, почекай, не гарячкуй! Ти не так усе зрозумів, я просто хотів по-дружньому допомогти, дізнатися, як вона там себе почуває…
— Допомогти?! — Ігор дико озирнувся на Світлану, наче шукаючи в неї підтримки. — Ти ж, падлюко, написав своїй дружині, що працюєш над нашим розлученням! Це, по-твоєму, така дружня допомога?!
Роман миттєво замовк. За секунду зв’язок боягузливо обірвався. Ігор приголомшено, з порожніми очима дивилася на погаслий екран свого телефону.
— Тепер ти нарешті бачиш правду, — Світлана вже стояла біля дверей, збираючись залишити їх наодинці з їхнім крахом. — Твій так званий «друг» свідомо і підло хотів зруйнувати нашу родину, щоб легко дістатися до мене. Зробити мене своєю черговою коханкою. А ти... ти замість того, щоб бути чоловіком і бути поруч, свято вірив йому і своїй матері. І вони обоє в один голос щодня твердили тобі одне й те саме: Світлана погана. І тобі це було так зручно, правда? Дуже зручно, коли всі навколо підтверджують, що ти — справжня, нещасна жертва обставин, а не просто ледар.
Наступний понеділок зустрів Світлану довгоочікуваною, цілковитою і такою солодкою тишею. Вона неспішно пила ароматну каву на своїй ідеально чистій кухні. Ігор з ганьбою виїхав учора пізно ввечері. Забрав три великі валізи з одягом, сумку з ноутбуком і коробку з якимись непотрібними дротами. Він довго і жалюгідно стояв у передпокої, дивився на неї побитим собакою, у його очах ще жевріла наївна надія, що вона пошкодує його і передумає.
— Світланочко, рідна... — жалібно прошепотів він на порозі. — Я клянуся, я виправлюся. Я буду допомагати. Я буду сам мити посуд, прибирати, готувати вечері...
— Ти ж мені роками вперто доводив, що прибирання – це суто жіноча, принизлива для чоловіка справа, — Світлана твердо тримала двері, не залишаючи йому жодного шансу. — За один вечір люди не змінюються. І головна справа зовсім не в тому, що ти чогось не можеш. Ти просто ніколи цього не хотів. Тобі від мене потрібна була лише комфортна квартира, машина і та дурепа, яка мовчки сплачуватиме за твоє безтурботне життя. Прощавай.
Він нарешті пішов. Важкі двері зачинилися, глухо відлунюючи тишею в порожньому передпокої.
У вівторок ввечері задзвонив телефон. Це була Марина.
— Ну, як ти там тримаєшся, сестричко? — обережно, з турботою спитала подруга.
— Все просто чудово, — Світлана стояла біля плити, задумливо і з усмішкою помішуючи легкий суп. — Замки я вже сьогодні поміняла. А завтра вранці до мене прийде жінка з клінінгу, допомагатиме з прибиранням раз на тиждень. Я вирішила, що заслужила на відпочинок.
— Нарешті! — Марина видихнула з неприхованим полегшенням. — Давно треба було це зробити і не мучити себе!
— Так, дуже давно, — щиро погодилася Світлана. — Але я, як наївна дівчинка, вперто вірила, що він колись подорослішає і зрозуміє. Що одного прекрасного ранку він встане і скаже: «Кохана, давай робити все разом». Але він так цього і не сказав.
— Діма передає, що ти просто неймовірна молодчина, — у голосі Марини відчувалася щира гордість. — Каже, що Ігор, по суті, сам себе жорстоко покарав своєю дурістю.
— О, повір, це ще далеко не весь масштаб його покарання, — Світлана ледь помітно, загадково посміхнулася. — Почекаємо до п’ятниці. Я відчуваю, буде цікаво.
У середу Ігор не витримав і набрав її з якогось незнайомого номера.
— Свєто... благаю, допоможи! Мене рідна мати з хати виганяє! — його голос був якийсь тьмяний, розчавлений, зовсім не схожий на того самовпевненого чоловіка. — Вона постійно кричить, що я розкидаю свої речі. Що я за собою ніколи не прибираю крихти. Що зі мною в одній квартирі жити просто неможливо!
Світлана витримала ідеальну, театральну паузу. Точно п’ять секунд насолоди.
— Яка ж гірка іронія долі, чи не так, Ігоре?
— Та нічого тут смішного і близько немає! — Ігор раптом істерично вибухнув гнівом. — Мені реально нікуди йти! Ромко, падлюка, не відповідає на мої дзвінки, його Христина вже подала на розлучення і вигнала його, він сам тепер по знайомих кутках нишпорить!
— Щиро співчуваю вам обом, — сказала Світлана абсолютно рівним, крижаним голосом, без жодної емоції. — Але це більше не моя зона відповідальності. Ти дорослий чоловік. Можеш зняти собі кімнату в гуртожитку. Або навіть цілу квартиру на околиці. Ти ж працюєш, заробляєш. Твоїх грошей цілком вистачить на оренду, якщо не будеш шикувати і замовляти готову їжу тричі на день.
— Яка ж ти стала жорстока... — зі сльозами прошепотів він.
— Ні, Ігоре, — твердо відповіла Світлана. — Я просто нарешті стала чесною. Сама з собою.
А у четвер вранці несподівано зателефонувала сама Валентина Петрівна. Її голос був абсолютно іншим — тихим, надломленим і майже благальним.
— Світлано... — вона вперше за всі роки звернулася до неї на ім’я з повагою, без свого звичного зневажливого «дівчинко», без саркастичного «господаронько», без жодних поблажливих ноток. — Світлано, він же просто нестерпний. Два дні... Я витримала лише два дні! Крихти від печива на моєму чистому дивані, жирні плями на дзеркалі у ванній, його брудні чашки по всій квартирі! Він абсолютно нічого за собою не прибирає. Зовсім нічого! Я так більше не можу!
— Я знаю, Валентино Петрівно, — м’яко і з гідністю відповіла Світлана. — Я прожила з цим чоловіком усі ці довгі п'ять років. І щоразу, коли ви приходили до нас у гості, ви чомусь завжди казали мені, яка я жахлива і погана господиня. А виявляється, проблема була зовсім не в мені.
Валентина Петрівна мовчала дуже довго. У слухавці було чути лише її важке, винувате дихання.
— Він же був зовсім інший... — нарешті, наче виправдовуючись, промовила вона. — Коли жив сам, до знайомства з тобою. Він був набагато акуратнішим.
— Ні, Валентино Петрівно, — Світлана тепло, але заперечно похитала головою, хоча свекруха цього і не могла бачити. — Він ніколи не був іншим. Просто раніше за ним прибирали ви, а потім цю естафету, на свою голову, перейняла я. А тепер... тепер вам доведеться знову звикати до вашого ідеального сина. Бажаю вам міцного терпіння. Воно вам знадобиться.
Світлана поклала слухавку, підійшла до вікна і глибоко, на повні груди вдихнула свіже осіннє повітря. Її квартира сяяла чистотою, але найголовніше — чистотою сяяла її душа. Вона нарешті звільнилася від чужих очікувань, від токсичних докорів і від людей, які тягнули її на дно. Попереду на неї чекало нове, абсолютно щасливе і повноцінне життя, де вона сама собі була ідеальною господинею.
