Ти сидиш зараз? — голос Олени тремтів так сильно, що вона ледь стримувала крик. Її пальці з силою стискали телефон.
— А що мені ще робити, бігати по хаті з перешкодами? У мене троє спиногризів, якщо ти раптом забула. Тут і сидячи ледь виживаєш, щоб з глузду не з'їхати, — Марина, її найкраща подруга, дзвінко і втомлено розсміялася у слухавку. — Кажи вже, що там у тебе такого надзвичайного сталося? Світ перекинувся?
— Дві смужки, — видихнула Олена, і в цьому пошепки вимовленому фразі було стільки абсолютного, чистого щастя, що це просто неможливо було передати словами.
Тиша на тому кінці дроту тривала рівно пів секунди.
— Леночко! Господи милосердний! Нарешті! А я ж тобі казала: забудь про ті дурні підрахунки, календарики, відпусти ситуацію і просто живи! Ну от! От тобі й відповідь згори! — Марина вже майже верещала від радості, її втома миттєво зникла.
— Я просто боюся повірити, що це не сон, — Олена притиснула вільну долоню до ще плоского живота, ніби намагаючись захистити своє маленьке диво. — Ми ж два довгих роки старалися. Артур навіть розмови про це припинив останнім часом, постійно повторював: «Значить, не час. Не судилося».
— Час, Леночко! Той самий, найкращий і справжнісінький час. А ти йому коли цю бомбу скажеш?
— Увечері. Він якраз обіцяв раніше з роботи повернутися.
— Слухай, купи щось гарне до вечері. Може, його улюблений торт? Або ні, запали свічки! Та хоча, навіщо ті свічки, просто скажи прямо. Вони ж, ці наші мужики, не великі поціновувачі драм і романтики. Їм би простіше, прямо в лоб, без зайвих реверансів, — Марина легенько і по-доброму фиркнула. — Знаєш, мій Костик, коли дізнався про третього, просто сів на кухонний табурет і десять хвилин мовчки дивився в стіну. Я вже думала — інфаркт. А він потім підвівся, взяв ключі і поїхав за коляскою. За коляскою, Лено! На третьому місяці вагітності!
— Артур не такий, ти ж знаєш, — Олена тепло, з любов'ю усміхнулася. — Він спочатку двадцять серйозних питань поставить. Потім обов'язково полізе в інтернет читати статті. А потім складе цілий список покупок і планів у Excel.
— Головне — скажи. А всі ті списки і плани якось вже самі додадуться.
Олена завершила дзвінок і ще раз, мабуть, усоте подивилася на тест. Дві яскраві, чіткі бордові смужки. Такі довгоочікувані. Потім вона акуратно, немов найбільшу дорогоцінність, загорнула його в білу серветку і сховала до шухляди біля ліжка. Вона так хотіла сказати йому все правильно. Дуже спокійно. Так, щоб він точно відчув усю глибину цього моменту.
Артур повернувся рівно о пів на восьму. За звичкою залишив шкіряну сумку біля порога, стягнув важкі черевики і пройшов одразу на кухню. Олена вже накрила на стіл — просто, по-домашньому, без зайвих витребеньок. Запечена курка, легкий салат, свіжий хліб.
— Стомився як собака, — буркнув він, важко сідаючи за стіл і навіть не глянувши на дружину.
— Я знаю, коханий. Спочатку поїж, потім відпочинеш.
Він їв мовчки, механічно пережовуючи їжу. Олена сиділа навпроти й чекала. Усередині неї співали райські пташки, але зовні вона намагалася тримати рівний голос і спокійні, виважені рухи.
— Артуре.
— М? — він підняв очі від тарілки.
— Я вагітна.
Він перестав жувати. Виделка з куркою застигла на півдорозі до рота, наче хтось невидимий натиснув на кнопку паузи. А потім рука повільно опустилася, виделка тихенько, тривожно задзвенівши, лягла на край тарілки.
— Що це значить? — його голос був абсолютно порожнім.
— Те й значить. Я чекаю дитинку. Тест чітко показує дві смужки. Завтра я обов'язково запишуся до лікаря, щоб підтвердити офіційно. Але тест гарний, найдорожчий в аптеці, там точно не може бути помилки.
Артур повільно відкинувся на спинку стільця. Він дивився на Олену так, ніби вона щойно вимовила фразу зовсім невідомою, чужою мовою.
— Але ж… але ж ми не домовлялись про це зараз, — нарешті, наче вичавлюючи з себе слова, прошепотів він.
— Ми ж два роки намагалися, Артуре! Ми ж мріяли про це!
— Це було колись, Олено. Я вже давно думав, що все. Що це питання для нас закрите назавжди.
Олена відчула, як десь глибоко всередині ворухнулася тривога. Маленька, липка, ледь помітна. Вона поспішила придушити її натягнутою усмішкою.
— Ні, коханий, питання не закрите! Воно вирішилося само собою, найкращим чином! Хіба це не чудово? Це ж диво!
— Мені треба подумати, — сказав він, різко підводячись з-за столу. — Я піду пройдуся. Подихаю.
Він пішов і не повертався дві години. Олена, мов робот, мила посуд, до блиску витирала стіл, складала якісь речі у шафу. Вона чекала. З упертою, ще світлою і теплою надією, яка поки й уявити не могла, який пекельний біль таїться за розбитими мріями. Коли цю надію зламають навпіл, наче суху осінню гілку.
Наступні три дні Артур поводився так, наче нічого не сталось. Не питав, як вона почувається. Не обговорював плани. Зранку мовчки йшов на роботу, увечері мовчки повертався, лягав на свій, самий край ліжка і демонстративно відвертався до стіни. Олена чекала. Давала йому час, переконуючи себе, що новина не з простих, чоловікам потрібен час на адаптацію.
На четвертий день раптом подзвонила його мама, Галина Петрівна. Жінка владна, але завжди справедлива.
— Леночко, здоровенька була, дитино. Не буду забирати час, коротко тобі скажу. Ми з твоїм батьком порадилися, перерахували наші заощадження і вирішили, що дамо вам гроші на перший внесок. На іпотеку. Ну скільки можна вам, молодим, в тій маленькій, зйомній квартирі тіснитись? Треба своє гніздо вити.
— Галина Петрівна, це ж… це дуже серйозні гроші. Ми не можемо просто так узяти, — Олена розгубилася від несподіванки.
— Серйозні, так. Але ж ви наша сім’я. А сім’я має жити гідно. Я з Артуром обов'язково поговорю на вихідних, обговоримо всі деталі, підберемо банк. Ти тільки йому поки нічого не кажи, я хочу сама його здивувати цим подарунком.
— Добре... Дуже-дуже вам дякую! Ви навіть не уявляєте, як це вчасно.
— Нема за що дякувати, доню. Це не якийсь там подарунок, це здоровий глузд батьків, — свекруха раптом помовчала. — Слухай, у тебе голос якийсь… Ти добре почуваєшся? Не захворіла часом?
— Так. Все добре. Навіть краще, ніж просто добре, — Олена прикусила губу, щоб радісно не випалити свою головну новину. Ледь стрималася. — Усе розкажу при зустрічі! Обов'язково!
Того ж вечора Артур повернувся додому зовсім з іншим обличчям. Жорстким, зібраним, абсолютно чужим. Сів за стіл. Їсти відмовився.
— Я сьогодні довго розмовляв із Христиною, — почав він, дивлячись кудись повз неї.
— З якою ще Христиною?
— З моєю колегою. Вона мати двох малих дітей. І знаєш, що вона мені відверто сказала? Що якби вона тільки могла повернути час назад, то не народжувала б жодного! Мовляв, це просто безглузда, нікому не потрібна жертва. Вона сказала, що заради них вона назавжди втратила себе, свою красу, свою молодість і своє здоров’я. Діти — це не радість, Олено. Це безкінечна чорна діра, що поглинає абсолютно все твій час і гроші.
Олена міцно, до побіління кісточок, стиснула пальці під столом.
— Артуре... це її життя. Її особистий досвід і її проблеми. До чого тут взагалі ми і наша дитина?
— До того, що я категорично не хочу, щоб це стало нашим життям! Я ще й з Денисом говорив учора. Ти ж чудово знаєш, як він живе? У двокімнатній хрущовці з батьками, і туди ж втиснувся його брат із дружиною та однорічною дитиною. Денис каже, що це справжнє пекло на землі! Постійний крик, нестерпний безлад, неможливо спокійно зайти у ванну, спокійно поїсти. Він змушений ховатися на холодному балконі, щоб просто п'ять хвилин побути на самоті!
— Денис живе з чужою дитиною в жахливій тісноті, — дуже спокійно, намагаючись не зірватися на крик, заперечила Олена, дивлячись прямо в очі Артура. — А ми житимемо зі своєю, рідною дитиною. І у власному домі. До речі, твоя мама щойно дзвонила — вони з батьком готові допомогти нам з першим внеском на іпотеку.
— Ти мене взагалі не чуєш! — Артур несильно, але різко ляснув долонею по столу. Звук був сухий, наче постріл, і миттєво обірвав розмову.
— Я тебе чудово чую, Артуре. Просто я не можу і ніколи не погоджусь із тим абсурдом, що ти говориш.
— Світ змінився, Олено! Навіщо нам діти в 21 столітті?! Є нормальні пенсії, є круті страховки, ідеальна медицина. Ми можемо жити виключно для себе, ти хоч уявляєш це? Багато подорожувати, купити гарну, стильну квартиру, облаштувати її так, як ми хочемо, жити, як нормальні, вільні люди! А дитина… Це ж хрест на всьому! Кінець свободі, кінець вільним грошам, кінець нормальному сну на найближчі три роки мінімум!
— Ти зараз говориш про речі, — Олена намагалася з усіх сил тримати голос рівним, хоча всередині вже все натягнулося до краю і от-от мало луснути. — Квартира, страховка, сон, подорожі… Це все просто предмети, папірці, поняття. А дитина — це ж людина! Наша з тобою рідна людина!
— Мені не потрібна дитина. Я не для цього з тобою одружувався, — Артур пильно, жорстоко дивився їй у вічі, не відводячи погляду. — Обирай прямо зараз: або я, або він.
Ця мертва тиша розтягнулася на чотири довгі секунди. Олена чітко їх відрахувала, немов стояла перед розстрільною командою і чекала вироку.
— Він, — ледь чутно, але твердо видихнула вона.
Артур розгублено моргнув, ніби не зрозумів її слів.
— Що ти сказала?
— Він. Я обираю свою дитину. Ти дорослий, сильний чоловік, ти чудово собі даси раду в цьому житті. А він... він без мене просто не виживе. Я його єдиний захист.
— Ти, мабуть, зло жартуєш зі мною? Обираєш якийсь ембріон, якому лише кілька тижнів, а не мене, свого законного чоловіка, з яким ділиш життя стільки років?!
— Я обираю того, хто ніколи не ставить мене перед таким підлим вибором. Дитина цього не робить і не зробить. А ти — робиш, — Олена різко, як пружина, підвелася. — Я їду до батьків. Сьогодні. Прямо зараз. І до речі... ти ж теж колись був таким самим "ембріоном". Просто подумай про це на дозвіллі.
— Олено, ну стривай, не гарячкуй, давай спокійно… — спробував він відіграти назад.
— Ти щойно поставив мені ультиматум. «Спокійно» закінчилося тієї ж миті, як ти відкрив рота і вимовив ті страшні слова.
Вона зібрала свою сумку за якихось п’ятнадцять хвилин. Взяла лише найнеобхідніше: документи, трохи одягу на перший тиждень, косметичку. Артур стояв у дверному отворі спальні, схрестивши руки на грудях, і мовчки спостерігав.
— Ти дуже сильно перегинаєш палицю, — звинувачувально кинув він, коли Олена проходила повз нього.
— Ні. Я просто випрямляю те, що ти щойно назавжди зігнув.
Вона вийшла з квартири, жодного разу не озирнувшись. Біля під’їзду викликала таксі. Поки їхала нічним містом, не проронила жодної сльози. Всередині була лише холодна, крижана порожнеча. Лише перед самим під'їздом батьківського дому вона набрала матір.
— Мамо, я їду до вас. Можна я поживу трохи?
— Звісно, донечко! Що за питання? А що трапилось?
— Приїду — все розповім. Готуй чай.
Галина Петрівна, Артурова мати, телефонувала сину чотири рази за два дні. Він не брав слухавку. На п’ятий раз таки неохоче відповів — коротко, сухо, майже по-військовому.
— Я зайнятий. Передзвоню пізніше.
Звісно ж, він не передзвонив.
Тоді вона, відчуваючи недобре, набрала Олену — номер виявився поза зоною доступу. Ще раз спробувала через годину — той самий глухий результат. І ось тут терпець мудрої Галини Петрівни остаточно урвався. Вона завжди діяла максимально рішуче, коли ввічливі і дипломатичні способи переставали працювати. Тому просто викликала таксі і поїхала сама.
Не до свого сина. А одразу до батьків Олени.
Двері відчинила Ніна Василівна — Оленина мати. Побачивши стурбовану свекруху доньки на порозі, вона здивовано відступила на крок, пропускаючи гостю.
— Галино, доброго дня. Проходьте, будь ласка. Ми вас зовсім не чекали.
— Я теж себе сьогодні тут не чекала, Ніно. Але коли мій син раптом перестає відповідати на дзвінки, а моя невістка просто зникає з радарів — моєму терпінню приходить кінець, і починається дія. Що у вас тут відбувається?
Вони сіли на маленькій кухні. Ніна Василівна тремтячими руками налила гарячий чай, але Галина Петрівна до нього так і не доторкнулася.
— Де Олена?
— Вона в своїй кімнаті. Лежить. Їй зранку дуже недобре.
— Зранку недобре? — Галина Петрівна вмить застигла, її очі розширилися. — Ніно, скажіть мені чесно… Вона вагітна?
Ніна Василівна дуже повільно, важко зітхнувши, кивнула.
— Так. Невеликий термін. Артур знає. І саме тому вона зараз тут, у нас.
— Що означає — саме тому? Я не розумію.
— Він вимагав, щоб вона перервала вагітність. Поставив їй жорстку умову. Або він, або дитина. Вона відмовилася і поїхала.
Свекруха не рухалася кілька довгих секунд. Вона наче скам'яніла. Потім повільно підвелася. Потім знову важко сіла на стілець, наче з неї раптом викачали всі життєві сили.
— Повторіть мені це ще раз.
— Артур сказав їй, що дитина йому не потрібна. Що він одружувався зовсім не для цього, а для комфорту. Сказав: вибирай, або я, або дитина. Олена вибрала дитину.
— І дуже правильно зробила, що вибрала саме його, — голос Галини Петрівни вмить стих, став такий… моторошний, наче перед страшною грозою. Ніна Василівна аж здригнулася від цього тону. — Абсолютно правильно, і я тобі зараз розкажу, чому. Але спершу… можна мені зайти до Олени?
Олена вийшла з кімнати в м’якій, об'ємній домашній кофті, з волоссям, недбало зібраним у хвіст. Побачивши свекруху, вона злякано зупинилася на порозі.
— Ви… ви вже все знаєте?
— Тепер знаю все. І про мою майбутню онуку чи онука, і про те, що сказав мій син. Сідай поруч, дівчинко.
Олена слухняно сіла. Галина Петрівна взяла її холодну руку у свої теплі долоні і деякий час мовчала, збираючись з думками. Нарешті, вона глибоко вдихнула й почала говорити.
— Оленочко, я ніколи і нікому цього не розповідала. Ні самому Артуру, ні найближчим подругам, ні рідним. Лише мій чоловік знав усю правду, поки був живий. Слухай мене дуже уважно. Перед тим, як на світ з'явився Артур, я лікувалася від безпліддя рівно сім років. Уявляєш собі, Олено? Сім найдовших років мого життя. Щомісяця — нова, примарна надія. І щомісяця — чорна порожнеча і сльози в подушку. П’ятнадцять різних професорів, нескінченні, болючі процедури, очікування і знову… нічого. Мені всі радили здатися, відмовитись від цієї ідеї, казали, що мій організм просто не справляється і ніколи не впорається, пропонували всиновлення чи інші варіанти. Але я не здалася. Я дуже хотіла стати матір'ю.
Ніна Василівна мовчки поставила перед нею склянку прохолодної води. Галина Петрівна відпила ковток, не відводячи погляду від обличчя невістки.
— Коли я нарешті дивом завагітніла, на п’ятому місяці почалися дуже серйозні ускладнення. Дуже важкі і небезпечні для життя. Лікарі наполегливо пропонували мені перервати вагітність — виключно заради мого ж порятунку і безпеки. Я категорично відмовилася. Одинадцять пекельних тижнів я пролежала в лікарні на збереженні, взагалі не встаючи з ліжка. Одинадцять тижнів на спині, з нескінченними крапельницями в обох руках, з купою таблеток за строгим розкладом. Народила дуже важко, ледь сама не померла, але народила. Живого, здорового, міцного хлопчика. І назвала його Артуром. Виростила його, віддала йому всю свою любов, дала йому все, що тільки могла дати мати.
Олена зі сльозами на очах міцно стиснула її пальці.
— Боже... я ж нічого про це навіть не здогадувалася.
— І ніхто не знав. Я свідомо не хотіла, щоб він ріс з важким відчуттям, що його поява на світ — це якийсь мій великий подвиг і що він мені винен. Я хотіла, щоб він був просто щасливою, нормальною дитиною. А він... він виріс у людину, яка сьогодні спокійно каже своїй коханій дружині: «Позбудься дитини, вона мені незручна». Мого рідного онука! Дитини, заради якої я сама ледь не віддала життя на тому лікарняному ліжку!
— Може, він просто дуже злякався відповідальності? Це ж так несподівано буває для чоловіка, — Олена все ще намагалася знайти якесь виправдання. Не для Артура — для себе. Бо якби вона змогла його виправдати у своїй голові, то, можливо, ще був би мізерний шлях назад.
— Ні, Олено. Зовсім ні, — гірко, але твердо відповіла свекруха, хитаючи головою. — Справжній, чоловічий переляк — це коли людина днями мовчить, ходить з кутка в куток, а потім приходить, обіймає і каже: «Мені страшно, але я буду з тобою до кінця». А те, що зробив він, — це не страх. Це його справжнє нутро. Його чистий, егоїстичний характер. І я, його рідна мати, бачу його таким гнилим уперше, хоча й народила. Значить, він дуже добре переховував цю свою сутність. Значить, чудово розумів, що це ганебно і підло.
— Що ж мені тепер робити, Галино Петрівно? — сльози нарешті потекли по щоках Олени.
— Жити, моя дівчинко. Спокійно і радісно носити під серцем дитинку. Берегти себе і свої нерви. А все інше — то вже виключно моя справа і мій материнський обов'язок.
Олена підвела на неї здивований, заплаканий погляд.
— Ваша?
— Моя. Я цього егоїстичного хлопця на світ Божий привела. Я з ним і поговорю як слід. Але не для того, щоб вмовляти тебе повертатися до нього. Ніколи туди не повертайся. Я поговорю з ним для того, щоб він назавжди усвідомив, ким він став насправді.
Галина Петрівна приїхала до квартири сина без жодного попередження, як сніг на голову. Коли Артур відчинив їй двері, його обличчя вмить стало якимось сірим і змарнілим — не від переляку, а від чіткого усвідомлення того, що розплати не уникнути.
— Ти щойно їздила до батьків Олени, — це прозвучало не як питання, а як приречена констатація факту.
— Так. Їздила. Бо ти боягузливо слухавку не береш. Бо ти свою вагітну дружину з дому вигнав. Бо ти, виявляється, взяв на себе роль Бога і вирішив за вас обох, що вашій дитині не місце в цьому світі.
— Мамо, я нікого й пальцем не торкав! Я її не виганяв! Вона сама зібрала свої лахи й пішла!
— Ти поставив їй найпідліший у світі ультиматум. Це навіть гірше, ніж просто силою вигнати. Вигнати — це груба емоція. А ультиматум — це холодний, цинічний розрахунок. Ти сподівався, що вона злякається самотності і обере тебе. Ти дуже сильно помилився у своїй дружині.
Артур мовчки, опустивши голову, відійшов углиб темного коридору. Галина Петрівна зайшла до квартири й щільно зачинила за собою вхідні двері.
— Мамо, ну ти ж не розумієш, як все зараз влаштовано! Христина, моя колега, постійно говорить: діти — це кінець нормальному, спокійному життю. Це вічні проблеми! А Денис, мій найкращий друг, каже, що ледь не божеволіє від своїх родичів вдома. Я ж бачу це все навколо своїми очима! Навіщо мені добровільно повторювати ці чужі помилки?!
— Христина... — матір вимовила це ім’я так гидливо, наче скуштувала щось дуже гірке і зіпсоване. — Це та сама жінка, що вічно скаржиться на своїх дітей, але жодного разу не відмовилася від щедрих аліментів свого колишнього чоловіка? Та сама, що викладає їхні відфотошоплені фотографії в інстаграм з підписом «моє найбільше щастя», а під час обіду в офісі розповідає, яке ж вони для неї важке покарання? І ти, дорослий чоловік, у цієї лицемірної людини вчишся жити?!
— Вона хоча б чесна у своїх почуттях.
— Вона тобі просто зручна для твого егоїзму. Це абсолютно різні речі. А твій Денис? Денис, який у свої здорові двадцять вісім років сидить на шиї у батьків і нарікає, що його маленький племінник кричить ночами і заважає йому спати? Може, йому зовсім не чужі діти заважають щасливо жити. Може, йому заважає власна лінь і бездіяльність.
— Ти зараз просто знецінюєш чужий життєвий досвід!
— Я знецінюю те брудне сміття, яким тобі дуже зручно забили голову. І ти притягнув це сміття додому, своїй дружині, яка два роки молила Бога про цю дитину.
Артур важко опустився на диван. Він виглядав роздратованим, втомленим, але ні краплі не розкаяним. Це було чітко видно по його очах — холодних, розважливих, самовпевнених. Він і досі щиро вважав себе абсолютно правим у цій ситуації.
— Світ змінився, мамо, — знову повторив він свою завчену, як мантру, фразу. — Є приватні пенсійні фонди, є медичні страховки, є відмінна платна медицина. Дитина — це вже давно не єдиний сенс життя людини.
— Ти маєш рацію. Не єдиний. Але знаєш що? Ти стоїш зараз переді мною лише тому, що я свого часу не послухала тих "розумників", які говорили мені те саме.
— Про що ти? Я не розумію.
Галина Петрівна зробила довгу паузу. Важко набрала повітря в легені.
— Я лікувалася від безпліддя довгих сім років, перш ніж дивом завагітніла тобою. Цілих сім років пекла, Артуре. Лікарі вже давно пропонували мені відмовитись і змиритися. На п’ятому місяці мого омріяного щастя мені офіційно запропонували перервати вагітність, бо моє тіло вже фізично не витримувало навантаження.
— Ти... ти мені ніколи про це не говорила.
— Бо я не хотіла, щоб ти ріс і відчував себе комусь винним за своє життя. Але сьогодні ти мусиш почути цю правду. Я пролежала в тій лікарні майже три місяці. Мене страшно нудило щодня, я не могла навіть стояти на ногах, тиск стрибав так критично, що медсестри боялися залишати мене саму в палаті. Мені щодня казали — навіщо тобі це треба, навіщо так ризикувати власним життям, світ змінився, є інші прекрасні способи прожити життя. Знайомі слова, сину?
Артур мовчав, кліпаючи очима і не знаходячи жодної відповіді.
— Але я їх не послухала. Я вижила і народила. Тебе. І ти ріс здоровим, дуже сильним, гарним хлопчиком. А сьогодні... сьогодні ти кажеш своїй вагітній дружині — знищ мою власну дитину, бо мені вона зараз просто незручна!
— Я не казав, що треба вбивати! Ти перебільшуєш!
— А як це ще називається?! «Позбудься»? «Виріши це питання в клініці»? Називай це якими завгодно красивими словами — суть залишається одна. Ти хочеш, щоб жінка, яка тебе щиро любить, знищила те маленьке життя, що вже росте всередині неї. І все це тільки через те, що тобі розповіла якась колега, як погано бути матір’ю. І ледачий друг пояснив, як неприємно чути дитячий плач!
— Ти все дуже спрощуєш.
— Ні, Артуре. Якраз навпаки — я ускладнюю. Бо ти щойно звів живу людину, свою кровинку, до банальної статті витрат і дискомфорту. А я це маля вже вважаю своїм рідним онуком.
Вона різко підвелася на ноги.
— Пам'ятаєш гроші на перший внесок за вашу іпотеку? Ті, що я збиралася дати вам цими вихідними?
— Так, пам'ятаю.
— Так от, я передумала. Ці гроші повністю, до копійки, підуть Олені. На нове, власне житло для неї та мого онука. А тобі — нічого. Ти ж дорослий, вільний хлопчик, сам собі заробиш.
— Ти не маєш права так зі мною робити! — спалахнув Артур.
— Маю повне право. Це мої власні гроші. Я їх чесно заробила своєю працею. І тільки я вирішую, кому вони дістануться.
— Ти мене так караєш?! За мій вибір?!
— Ні, сину. Я не караю. Я просто рятую від тебе свого єдиного онука, якого в мене, завдяки тобі, може й не бути.
Артур підвівся з дивана, його обличчя почервоніло від люті.
— Якщо ти зараз віддаси їй ці гроші, то втратиш мене назавжди! Я тебе більше знати не буду!
— Артуре... — Галина Петрівна обернулася до нього, вже стоячи біля відкритих вхідних дверей. Її голос був абсолютно спокійним і крижаним. — Ти щойно поставив мені точнісінько той самий дешевий ультиматум, що й своїй дружині. «Або я, або вона з дитиною». І знаєш, що я тобі на це відповім? Точнісінько те саме, що відповіла тобі вона. За одну секунду. Я обираю онука.
Вона рішуче вийшла в коридор, голосно зачинивши за собою двері.
Через тиждень Артур не витримав і зателефонував. Але не матері — він подзвонив Олені. Олена подивилася на екран телефону, який розривався від дзвінка, і мовчки передала його Марині, яка якраз прийшла в гості.
— Скажи йому, що я не готова з ним розмовляти, — Олена подивилася на подругу очима, повними сліз і рішучості.
Марина, абсолютно не приховуючи свого задоволення, взяла телефон. Її голос був напрочуд спокійний, але з ледь помітною, вбивчою сталевою ноткою.
— Привіт, Артуре. Це Марина. Олена просила передати тобі, що зараз вона тебе слухати не бажає. І ні, не за годину. Ні, і завтра вранці теж. І взагалі — поки що ніколи. До побачення.
Вона натиснула червону кнопку "відбій" і повернула Олені телефон.
— Гарно вийшло, — Олена слабо, але з вдячністю посміхнулася.
— Я мати трьох дітей, мила моя, — Марина гордо знизала плечима. — Я можу абсолютно спокійно і одночасно вести складні переговори з примхливим п’ятирічкою і лівою ногою підігрівати молоко на плиті. Твій Артур зі своїми ультиматумами — це для мене так, легка розминка перед сніданком.
Олена засміялася. Тихенько, несміливо, але це був справжній, живий сміх. Давно забутий, але такий необхідний і щирий.
Зрозумівши, що по телефону діла не буде, Артур вирішив спробувати інший шлях. Увечері він приїхав до будинку батьків Олени, сподіваючись на їхнє старше розуміння і підтримку. Довго і наполегливо дзвонив у двері. Відкрив Віктор Андрійович, батько Олени.
— Доброго вечора, Вікторе Андрійовичу. Пустіть мене, мені треба терміново поговорити з Оленою.
— Олена не хоче тебе бачити, хлопче, — коротко, як відрубав, відповів батько, заступаючи собою прохід.
— Ви не маєте права мені забороняти! Вона ж моя законна дружина!
— А в першу чергу вона моя донька, — Віктор Андрійович відповів спокійно, але неймовірно твердо. — І вона зараз вагітна. Вона сказала своє слово — «ні». А в моєму домі «ні» завжди означає «ні». Розвертайся і їдь звідси геть.
— Якщо так... я можу хоч завтра подати на розлучення! — Артур відчайдушно спробував здавити на батька дружини погрозами.
Віктор Андрійович подивилася на нього довгим, неймовірно важким поглядом, у якому читалася глибока, втомлена життєва мудрість.
— Не можеш, синку. Вона чекає дитину. За нашим законом ти не маєш на це жодного права без її офіційної згоди. А вона тобі не дає згоди на розлучення, бо поки що просто не хоче цим займатися і тріпати собі нерви. Ти в пастці власних рішень.
Артур стояв на сходовому майданчику, і його обличчя змінювалося на очах. Від колишньої самовпевненості до спантеличеності, від замішання до повної, жалюгідної розгубленості. Він звик, що завжди отримує бажане. Він не звик, що двері безжально зачиняються прямо перед його носом. Що його звичні, зручні маніпуляції тут більше не працюють. Що його ідеальний світ, де є страховки, гроші та медицина, виявився абсолютно нездатним замінити однієї дуже простої речі — присутності живої, коханої людини, яка щиро прагне бути поруч.
Він повернувся до своєї порожньої квартири. Тиша там здавалася такою ж важкою і матеріальною, як бетонні стіни. З відчаю набрав Дениса.
— Ден, друже... ти можеш зараз приїхати до мене? Мені дуже треба з кимось поговорити, випити.
— Ні, братан, вибач, не сьогодні, — Денис зам'явся в слухавці. — У нас тут... коротше, брат із Настею і малим нарешті з’їжджають. Знайшли хорошу зйомну квартиру неподалік. Зараз речі пакуємо.
— О, ну так це ж чудово! Ти ж саме цього і хотів весь цей час! Нарешті у тебе тиша і спокій буде.
— Так... Нарешті довгоочікувана тиша, — Денис раптом замовк. Його голос звучав якось сумно. — Знаєш, Артуре, дивна це штука — життя. Мій малий племінник учора ввечері прийшов до мене в кімнату, обійняв мене за ногу і так мило, смішно пролепетав «дядя». І я стою посеред кімнати, як повний ідіот, і просто не знаю, що сказати. Бо я розумію, що я буду страшенно за ним сумувати. За цим галасом у хаті, за розкиданими машинками на підлозі, за тим, як він заливисто сміється, коли я підкидаю його під стелю... Виявляється, це був зовсім не кошмар, як я собі надумав. Це і було справжнє життя.
Артур нічого не відповів. Він просто мовчки натиснув червону кнопку «відбій».
Сів на диван і зателефонував Христині.
— Христино, ти колись мені казала, що сильно шкодуєш про своїх дітей. Що вони забрали в тебе молодість і свободу. Це правда? — запитав він хрипким голосом.
У слухавці повисла пауза, а потім пролунав легкий сміх колеги:
— Артуре, ти що, з глузду з'їхав? Звісно, я іноді жаліюся, бо втомлююся як собака! Вони ж малі чортенята, постійно щось ламають і кричать. Але... якби мені зараз запропонували повернути час назад і жити без них — я б ніколи, ні за які гроші світу на це не погодилася! Вони — це єдине, що має справжній сенс у моєму житті. А що таке? Чому ти питаєш?
Телефон випав з рук Артура і глухо вдарився об підлогу. Він закрив обличчя долонями і вперше за багато років заплакав. Він зрозумів, яку страшну, непоправну помилку він зробив. Але двері до його минулого життя вже були надійно зачинені.
А десь на іншому кінці міста, у затишній маминій кімнаті, Олена гладила свій живіт і м'яко усміхалася. Попереду на неї чекали безсонні ночі, втома, але й безмежне, справжнє щастя. Вона більше не боялася. Бо знала точно: її дитина — це найцінніший подарунок, який ніхто і ніколи не зможе в неї відібрати. І це було тільки її щасливе життя.
