— Аліно! Мені терміново треба на дачу! Розсаду висаджувати час! Щоб за тридцять хвилин була біля мого під’їзду!
Сонна Аліна ледь розплющила очі. Субота. Сьома ранку. Єдиний вихідний.
— Нікуди я не поїду. Я сплю і в мене вихідний, — прохрипіла вона і нещадно натиснула червону кнопку відбою.
...Але щоб зрозуміти рівень мого кипіння того ранку, треба відмотати час на кілька тижнів назад.
— Забери мене з торгового центру, — владно вимагала Тамара Григорівна з трубки, навіть не подумавши привітатися.
Я відсунула від себе клавіатуру і подивилася на телефон з таким презирством, ніби це був не гаджет, а клоп.
— Тамаро Григорівно, ви взагалі на годинник дивилися? — запитала я, відчуваючи, як зводить щелепи від напруги.
— Дивилася, — незворушно, наче танк, відповіла свекруха. — І що далі?
— А те, що зараз друга година дня, вівторок, і я взагалі-то на роботі! Як, по-вашому, я маю вас забирати? Телепортуватися?
— Аліно, мені абсолютно байдуже, що в тебе там! — у трубці нахабно зашаруділи пакети. — У мене важкі сумки, ноги гудуть, і стирчати тут до вечора я не маю наміру. За двадцять хвилин будь біля центрального входу!
— Викличте таксі і не морочте мені голову! — відрізала я і скинула дзвінок.
Колега Лєрка за сусіднім столом ледь стримувала сміх, ховаючи обличчя в долоні.
— Що, знову твоя "імператриця" карету вимагає?
Я відкинулася на спинку крісла і заплющила очі.
— Лєро, вона мені за два місяці всю кров випила! Відколи я купила ту нещасну машину за свої зароблені гроші, так і понеслося: відвези, привези, підкинь, забери. Вона свято вірить, що я її особистий безкоштовний водій, а не невістка з графіком п'ять на два!
Ввечері того ж дня вдома мене чекала класична німа сцена. Денис, мій благовірний, навіть не вийшов у коридор. Він сидів на дивані у вітальні і свердлив поглядом вимкнений телевізор. Його вигляд був настільки трагічним, ніби я щойно спалила його улюблену колекцію коміксів.
Я переодяглася і стала в дверях.
— Нічого мені пояснити не хочеш? — процідив він, повільно повертаючи голову.
— А як минув твій день, коханий? — іронічно спитала я.
Денис зірвався з дивана, наче ошпарений:
— Ти знущаєшся?! Мати дзвонила в істериці! Ти кинула її з важкими пакетами! Людина змушена була сама тягтися на зупинку, бо тобі, бачте, було ліньки за нею заїхати!
— А тобі нічого, що я в цей час працюю?! — я підвищила голос. — Таксі в місті що, заборонили на законодавчому рівні? Викликала б машину за сто гривень і доїхала!
— У мами немає зайвих грошей розкидатися на таксі! Ти ж на машині!
— Овва! На таксі грошей немає, а на п'ять пакетів шмаття в торговому центрі знайшлися?! Хай визначиться нарешті: вона бідна пенсіонерка чи завзятий шопоголік!
Я розвернулася і пішла на кухню, з гуркотом ставлячи каструлі. Денис приплентався слідом і почав нити над вухом:
— Ну могла б відпроситися на годинку... Мама так тішилася, коли ти здала на права... А ти їй настрій зіпсувала.
— Запам'ятай раз і назавжди, Денисе, — я повернулася до нього з ножем у руці (якраз різала хліб, але виглядало ефектно). — Я не буду відпрошуватися з роботи заради її пакетів. Я їй не шофер. Крапка.
Три дні ми грали в мовчанку. Потім Денис здався, визнав, що мама перегнула палицю. Цілий тиждень ми жили в спокої. Свекруха не дзвонила. "Нарешті дійшло", — наївно подумала я.
Яка ж я була дурепа.
І ось, субота. Сьома ранку.
— Аліно! Мені треба на дачу, розсаду висаджувати! За тридцять хвилин будь біля мого під’їзду!
Я скинула виклик, накрила голову подушкою і приготувалася досипати. Але Тамара Григорівна змінила тактику. За мить завібрував телефон Дениса. Він сонно промимрив у трубку:
— Так, мам... зараз, збираємося... Звісно...
Я різко відкинула ковдру і витріщилася на чоловіка.
— На що ти щойно погодився? — мій голос був небезпечно тихим.
— Ну мам просила на дачу підкинути... — Денис винувато почухав потилицю. — Розсада в'яне. Тобі ж не складно? Я поїду з вами, розважу в дорозі!
У мене не було сил на ранковий скандал. Я мовчки встала, вмилася, випила кави і сіла за кермо.
Тамара Григорівна, вмостившись на задньому сидінні зі своїми лотками, одразу завела улюблену пісню:
— От Дениско в мене золотий. Встав зрання, матір виручив. А ти, Аліно... Ну й характер! Інша б раділа, що свекрусі допомогти може. А ти ніс вернеш. Свекруху шанувати треба! Я у свої роки матері чоловіка слова впоперек не казала! А ти дзвінки скидаєш!
Я мовчала, зціпивши зуби так, що боліли скули. Дорога до дачі здавалася вічністю. Коли ми нарешті під'їхали до їхньої старої ділянки, Тамара Григорівна вилізла з машини і, нахилившись до мого відчиненого вікна, буденним тоном видала:
— Аліно, післязавтра о восьмій ранку забереш мене звідси. Мені на дев'яту до лікаря треба встигнути.
Я вчепилася пальцями в кермо так, що побіліли кісточки.
— Звідси чудово ходять електрички, Тамаро Григорівно. Доберетеся самі. Я не ваш водій і возити вас більше не буду.
Свекруха задихнулася від обурення. Денис, який ще сидів поруч, набрав у груди повітря, щоб почати лекцію, але я його випередила:
— Виходь.
— У сенсі? — не зрозумів він.
— Виходь з МОЄЇ машини. Зараз же.
— Аліно, ти що...
— ГЕТЬ!
Денис, шокований моїм криком, повільно відстебнув ремінь і вийшов. Я миттєво заблокувала двері, вдавила педаль газу і з ревом розвернулася на вузькій ґрунтовці, залишаючи їх обох ковтати куряву.
Телефон розривався всю дорогу. Я навіть не дивилася на екран. Коли я приїхала додому, я впала на ліжко і провалилася в глибокий, щасливий сон без жодних докорів сумління.
Денис заявився додому лише пізно ввечері. Брудний, злий, із залишками дачної землі на кросівках.
— Ти поводишся як істеричка! Ти кинула нас там! Ти хоч знаєш, як це — дві години трястися в смердючій електричці з відрами розсади?! — закричав він з порога.
Я спокійно вийшла з кімнати, сперлася на одвірок і подивилася йому прямо в очі.
— Тепер знаєш. І запам'ятай, Денисе: я більше ніколи не підлаштовуватиму своє життя під забаганки твоєї мами. Я не купувала машину, щоб стати безкоштовним таксистом для вашої родини. Якщо тебе це не влаштовує — двері там. Твої валізи я зберу за десять хвилин.
Він застиг. У його очах відбилося розуміння: я не жартую. Одне зайве слово — і завтра ми зустрінемося в РАЦСі.
Він мовчки зняв куртку і пішов у ванну. Конфлікт був вичерпаний.
Відтоді минув рік. Тамара Григорівна жодного разу не переступила поріг нашої квартири. Денис їздить до неї сам, громадським транспортом. Вона намагалася маніпулювати ним, скаржитися родичам на "невістку-змію", але мені було абсолютно байдуже.
Я зберегла свої нерви, свій час і свою гідність. Бо іноді, щоб тебе почали поважати, треба просто один раз натиснути на газ і залишити нахабство ковтати куряву на узбіччі. І знаєте що? Це неймовірне відчуття свободи не зрівняється ні з чим.
