“Перестань поводитися так, ніби я тобі належу, Дарино. Ти не моя дружина, тож не чекай, що я поводитимусь як твій чоловік”.
Андрій сказав це спокійно. Саме це й було найболючіше. Не крикнув, не зірвався, не кинув чашку об стіну. Просто стояв посеред нашої кухні в джинсовій сорочці, яку я сама колись купила йому на перший великий виступ, і дивився на мене так, ніби дев’ять років мого життя були незручним непорозумінням.
На плиті тихо кипів борщ. За вікном сутеніло. На столі лежала коробочка з маленьким домашнім пирогом, у який я встромила одну свічку — не на день народження, не на свято, а на нашу річницю. Дев’ять років разом. Дев’ять років, протягом яких я вчилася любити навіть його мовчання, його невдачі, його нічні повернення з репетицій, його злість після провалених кастингів, його мрії, що завжди здавалися більшими за нашу кухню.
Я стояла навпроти нього з рушником у руках і не могла одразу вдихнути.
“Я просто запитала, де ти був учора вночі”, — сказала я тихо.
Він усміхнувся куточком губ. У тій усмішці не було тепла.
“Ось саме. Запитала так, ніби маєш право вимагати звіт”.
“А я не маю?”
“Ні”, — відповів він. “Не так. Ти не моя дружина”.
Ці слова впали між нами, як ніж на підлогу. Гостро, дзвінко, остаточно.
Я глянула на його руки. На цих руках я бачила мозолі від гітари, синці після підробітків, тремтіння після того, як його вперше не пустили на сцену великого клубу. Я тримала ці руки, коли він плакав у ванній, бо його батько сказав, що музикантом стають тільки ледарі. Я гріла ці руки у своїх долонях у найхолоднішу зиму, коли нам відключили опалення, бо ми обрали заплатити за його студійний запис замість комунальних.
“Дев’ять років, Андрію”, — прошепотіла я. “Я дев’ять років була поруч”.
Він відвів погляд до вікна.
“Я цього не просив”.
Мені здалося, що підлога під ногами провалилася.
“Не просив?” Я засміялася, але сміх був чужий, сухий. “Ти не просив мене працювати у дві зміни, коли тебе звільнили? Не просив продати бабусині сережки, щоб оплатити твою першу гітару? Не просив сказати твоїй матері, що все гаразд, коли ти три місяці не міг встати з дивана після проваленого контракту?”
