Ну, як ти зі мною, так і я з тобою! Ти без краплі сорому виставила наше особисте на загальний огляд, я просто зробив те саме. Справедливість, так би мовити. Що, неприємно пече? Ну, що тут поробиш, люба? Зате тепер побудеш на моєму місці, — його голос у слухавці сочився самовдоволеною, мерзенною мстивістю.
Але все почалося зовсім не з цього. Все почалося з безглуздої, дріб'язкової брехні, яка мала б залишитися за стінами бару, але розрослася до масштабів катастрофи.
— Дашко, ти що наробила?! — з шоком і осудом в голосі допитувалася Олена, її найкраща, найближча подруга, з якою вони ділили секрети ще з дитячого садка.
— Я навіть не повірила спочатку, коли почула! Думала, плітки якісь. А виявляється, ти дійсно на таке здатна? Ти в нього квартиру відібрала?! Як? Як ти взагалі могла, Дашо? Я ж тебе знаю, як облуплену. Ти ж завжди була за справедливість. Невже якісь квадратні метри раптом стали дорожчими за твоє власне сумління?
Даша стояла з кавовим горнятком у руці і просто кліпала очима. Вражена тим, що її найрідніша подруга повелася на ці брудні плітки, вона спершу розгубилася, а потім глузливо відповіла:
— Відібрала? Лєно, ти мене зараз і розсмішила, і налякала одночасно. Я його законну частку у нього В-И-К-У-П-И-Л-А. Як інакше? Навіть якщо мислити чисто по закону, як би я змогла її фізично відібрати? З паяльником над ним стояла?
— До чого тут твій закон? Він усім розказує, що як справжній джентльмен поступився тобі нею добровільно! Щоб тобі, бідній, було простіше жити! А сам, мовляв, як сирота, взяв нову іпотеку з нуля! — вклинилася Марія, друга подруга.
Даша від цього абсурду ледь не поперхнулася кавою.
— З чого ви взагалі це взяли?! Микита сам, чуєте, САМ запропонував мені викупити його половину! Йому так було зручніше. Я йому переказала гроші до останньої копійки, ми все офіційно оформили в нотаріуса, от і вся історія!
— І він тобі квартиру не подарував? — недовірливо протягнула Олена.
— Ага, подарував. Звісно. Розбігся. Благодійник року знайшовся! — сарказм Даші зашкалював. — Маріє, Лєно, ось ви звідки це берете? Я ж вам сама за вином розповідала, як ми навіть чайні ложки ледь не поштучно ділили, а ви на повному серйозі вірите, що він мені цілою квартирою поступився?! Від тебе, Лєно, я точно такого удару в спину не очікувала!
Даша набрала повні груди повітря, намагаючись вгамувати гнів.
— Микита просто хотів якомога швидше розлучитися, отримати на руки готівку і звільнитися від будь-яких зобов'язань по спільному кредиту. Тому він і запропонував: "Викупи мою частку, інакше будемо продавати і ділити гроші". Я взяла кредит і заплатила йому рівно стільки, скільки він просив. Ні гривні більше, ні гривні менше. Тому, якщо хтось каже, що я щось там "відтяпала" чи "відібрала" — це нахабна брехня. Я купила своє житло!
Даша розвернулася і, залишивши збентежених, присоромлених подруг перетравлювати інформацію, попрямувала до виходу. Всередині неї все стискалося — вона інтуїтивно відчувала, що закручується якась дуже погана, брудна ситуація.
Подруги, звісно, їй того ж вечора передзвонили. Довго перепрошували, ледь не плакали, клялися, що не повинні були навіть припускати думки, що вона здатна на таку підлість.
Але у Даші на порядку денному постало куди цікавіше і гостріше питання: а на що взагалі здатний її колишній чоловік, якщо він так легко, перед усіма спільними знайомими виставляє її якимось меркантильним монстром? І головне — скільки людей йому вже повірили?
Як з'ясувалося дуже швидко — повірило чимало. Навіть дядько Микола, який завжди був їй як рідний батько, подзвонив і з непідробним подивом та гіркотою в голосі спитав:
— Дашко, доню... тут такі негарні чутки ходять. Кажуть, що ти в колишнього помешкання забрала хитрощами. Обібрала хлопця до нитки, на вулицю вигнала. Я, звичайно, не хочу в це вірити, бо не так тебе виховував… Але невже це правда?
Дядько Коля рідко взагалі комусь дзвонив. Зараз він курсував виключно маршрутом "робота – поліклініка", намагаючись хоч якось поправити здоров'я, бо в п'ятдесят років тиск уже зашкалював до критичних позначок. Але він знайшов час, щоб наставити улюблену племінницю на шлях істинний.
— І ти туди ж? — Даша втомлено потерла перенісся. — Дядю Колю, ти віриш мені чи якимось пліткам?
— Тобі, звичайно, тобі... але ж вони так переконливо і з подробицями все розказували.
— Хто це "вони"?
— Та Наташа з Вадиком. Я ж від них усе це дізнався.
Ще веселіше. Виявляється, про її "рейдерське захоплення" вже гуде весь їхній великий родовід. Даша, будучи дівчиною рішучою і не боязкого десятка, зрозуміла, що виправдовуватися на словах марно. Вона дістала з папки договір купівлі-продажу, сфотографувала його, акуратно замазавши конфіденційні дані.
Вона не полінувалася і зовсім не посоромилася відправити це фото абсолютно всім спільним друзям та родичам у месенджерах із коротким, вбивчим підписом: *"Він мені сам свою частку продав за ринковою ціною. Ось документи. Ознайомтеся, будь ласка, якщо всім так раптом стало цікаве моє фінансове життя"*.
Звісно, можна було б стати в горду позу, нічого не доводити і просто відправити всіх пліткарів за відомою адресою. Але серед них були й люди, чиєю думкою Даша справді дуже дорожила. Вона не хотіла, щоб її вважали підлою злодійкою.
Зате тепер усі чітко побачили, ким насправді є Микита.
*"Ого... А я його, бідного, ще шкодувала..."*
*"Фу, який сором, як можна так нахабно брехати чоловіку..."*
*"Дашко, прости мене, дурня, що погано про тебе подумав..."*
Повідомлення сипалися десятками. Вибачення, обурення, шок. Кількість друзів та "групи підтримки" у Микити миттєво і катастрофічно зменшилася. І він, загнаний у кут власною брехнею, не придумав нічого кращого, ніж заявитися до Даші додому з істеричною претензією.
— Негайно, чуєш, негайно напиши всім, що це ти підробила той договір! — кричав він з порога.
Даша зустріла його з пакетом сміття в руках, який саме збиралася винести.
— Я що, схожа на клієнтку психлікарні? — спокійно запитала вона, оглядаючи його. — Подивися навколо. Ти тут м'яких стін і міцних решіток на вікнах не бачиш?
— Ні… — розгубився він.
— Тоді ти точно помилився адресою.
— Даша! Не дратуй мене! Зараз же напиши всім, що ти... що ти просто невдало пожартувала! Або що набрехала з тим фото, щоб врятувати свою репутацію!
— Ага, і навіщо мені це робити? — запитала вона, щиро посміхнувшись. — Щоб добровільно потопити свою власну репутацію та відмити твою брехливу? Тим більше, що правда повністю на моєму боці і підтверджена нотаріусом.
— Та яка взагалі різниця, на чиєму там боці правда?! — розлютився Микита, червоніючи. — Я в цій ситуації постраждав значно більше за тебе!
— Ого. І як це ти так цікаво вирахував, хто з нас більше постраждав?
— Дуже просто! Ну, побалакали б усі трохи, що ти в мене квартиру відібрала, посудачили б тиждень та й забули б! А ти... ти мене на весь світ на сміх підняла! Такого приниження точно не забудуть! З мене пацани ржуть! Тепер давай, виправляй усе!
Рівень дивовижної, непробивної тупості та інфантилізму зашкалював. Він стояв перед нею, палаючи праведним, щирим гнівом. Здавалося, він справді вірив у те, що головний винуватець усіх бід тут — Даша. А не він, який сам же всю цю кашу й заварив.
— Не буду я нічого виправляти. Навіщо взагалі ти став нести таку відверту нісенітницю? Ти свої гроші від мене одержав до копійки, за саму квартиру я тепер залишки кредиту сама виплачую, на двох роботах працюючи. Чим ти був такий незадоволений, що аж так мене захотів підставити перед ріднею? — запитала вона.
Микита зам'явся, відвів очі.
— Я всім був задоволений... Я тобі про гроші нічого поганого і не говорив, але... блін, ми з хлопцями в бар пішли посидіти. А в мене раптом грошей із собою не виявилося, на картці нуль. Я відмовився платити за свій алкоголь, попросив пацанів заплатити за мене.
Він зітхнув.
— Вони почали сміятися. Підколювати мене. Що я такий жалюгідний, дріб'язковий, що з тобою, мабуть, і зубну пасту навпіл ділив після розлучення, раз без копійки залишився. Ось що я їм мав відповісти?! Звичайно, я сказав, що я мужик! Що взагалі не ділив нічого! Що як благородний лицар просто зібрав речі і тобі залишив квартиру! Ну, а потім воно якось... якось само пішло по людях…
У те, що Микита безсоромно відмовився платити за себе в барі, Даша повірила миттєво і охоче. А от у те, що плітки "самі пішли" — якось не дуже.
— Ну, як красиво почав брехати, так сам тепер і закінчуй, — сказала вона, різко вручаючи йому в руки свій пакет зі сміттям. — А виставляти себе хижою загарбницею я нікому не дозволю. На, викинь заразом у контейнер, а то я вже на роботу не встигаю.
— Ти взагалі не мала жодного морального права виставляти наше особисте життя і фінанси на публіку! — крикнув він їй у спину.
— Ага! Обов'язково запишу це в щоденник! — позіхнула вона і зачинила двері.
Рівень дріб'язковості цього чоловіка справді пробивав дно. Коли ввечері Даша повернулася до квартири, вона побачила чудову картину: Микита просто порвав її мішок і на зло вивалив увесь вміст прямо біля її дверей. Сморід стояв на весь коридор.
Навіть вона такого дитячого садка від нього не чекала, хоч і знала його багато років. Подивившись на цей смердючий бардак, вона просто заливисто, щиро розсміялася. Вона навіть не відчула злості.
— Справжній дитячий садок, — пирхнула вона, змітаючи сміття на совок. — Він сам обісрався, він ще й ображається.
Парадоксом і найбільшим абсурдом цієї ситуації стало те, що Микита реально, глибоко і щиро на неї ображався! Хоча логіка підказувала, що мало бути зовсім навпаки! Це він повинен був повзати на колінах і перепрошувати за те, що зганьбив її ім'я. Але ж ні!
Микита свято вірив у те, що вона як хороша колишня дружина "могла б і потерпіти". Їй же це нібито нічого не коштувало! А от його... його тепер усі спільні знайомі вважають жалюгідним брехуном і клоуном, і ніхто не втрачає нагоди йому про це з іронією нагадати.
— Микито, слухай, ти мені ті сто гривень за пиво коли віддаси нарешті? — телефонував йому Максим, тепер уже, напевно, колишній друг. — Чи щоб мені не віддавати, ти завтра придумаєш про мене якусь жахливу історію в інстаграмі?
Відповідно, від таких підколів Микита ображався все більше і глибше. І чомусь усю свою злість знову спрямував на Дашу. Щоб їй спокійно не жилося після "перемоги", він вирішив помститися. Жорстоко і ницо.
Даша підскочила в ліжку від різкого, безперервного сигналу телефону, який дзвенів так, ніби зійшов з розуму. Що за дурні жарти о шостій ранку? Це у робочому чаті така масова паніка? Зазвичай там за тиждень по декілька млявих повідомлень. Значить, річ зовсім погана. Що, їхній офіс згорів дотла?
Вона гарячково схопила телефон з тумбочки. І серце впало. Краще б це офіс згорів. Це не робочий чат дзенькав. Їй безперервно, лавиною летіли десятки повідомлень від знайомих, родичів, колишніх однокласників.
Зі страшно однаковим змістом:
*"Боже, кошмар, Дашо! Бачила ці фотографії! Тримайся, дівчинко!"*
*"У мене просто немає слів... Як Микита міг так підло вчинити?!"*
*"Даш, видали соцмережі поки що, не дивись туди!"*
І Даша, ще навіть не відкривши жодного з цих повідомлень, з крижаним жахом абсолютно точно знала, що це за фотографії. Ті самі. Домашні, дуже відверті. Ті, які вона грайливо відправляла Микиті багато років тому, коли вони ще були щасливо одружені. Такі фотографії, які довіряють лише найближчим і які точно не відправляють першому зустрічному.
Її руки трусилися так, що вона ледь змогла розблокувати екран. Вона набрала його номер.
— Що за брудний балаган ти влаштував?! — її голос тремтів від сліз і гніву.
— О, прокинулася? Ти про що? — в його голосі фізично відчувалася мерзенна, самовдоволена усмішка.
— Про фотографії, скотино! Ти взагалі думаєш своєю порожньою головою, ЩО ти зараз твориш?!
— Ну, як ти зі мною, так і я з тобою! Ти без краплі сорому виставила наше особисте на загальний огляд, я просто зробив те саме. Що, неприємно пече? Ну, що тут поробиш, люба? Зате тепер побудеш на моєму місці і відчуєш, як це — бути посміховиськом.
Даша заплющила очі. Їй хотілося вити від відчаю, але вона взяла себе в руки.
— Микито, у тебе, звичайно, з мізками завжди було тугувато, — відповіла вона напрочуд спокійним, металевим голосом. — Але те, що ти зараз зробив, у нашій країні вважається серйозним кримінальним злочином. Поширення порнографії та втручання в приватне життя. Тепер сядь і добре подумай, ЩО тобі буде за це від поліції. А фото... фото і справді класні. Я там у свої двадцять п'ять просто чудово вийшла. Заздри мовчки, що цього тіла в тебе більше ніколи не буде!
Вона кинула слухавку. Здебільшого, Даша зараз хоробрилася лише для того, щоб не показувати йому свою слабкість і біль. Насправді їй було нестерпно боляче, розчавлено, соромно і дуже страшно. Але Микиті вона такої садистської радості не принесе. Тому в розмові з ним вона трималася спокійною і навіть насмішкуватою. А вже потім, впавши на підлогу у ванній, вона довго і глухо вила, кусаючи рушник...
Звісно, усвідомивши наслідки і злякавшись її слів про поліцію, він почав панічно видаляти ці фотографії звідусіль. Але інтернет — це жорстоке місце. Що одного разу потрапило в мережу, те залишається в ній назавжди.
Даша, витерши сльози і зібравши волю в кулак, написала офіційну заяву в поліцію. Майже всі адекватні друзі та знайомі стали на її бік і повністю її підтримали. Тільки одна сердобольна, старша колега по роботі з жалістю спитала:
— Дашо, а тобі зовсім не шкода хлопця? А що, як його реально тепер посадять за ґрати за ті фотки? Ти ж йому все життя зламаєш через якусь дурницю…
Даша подивилася на неї довгим, втомленим, але дуже твердим поглядом.
— Він сам зробив свій вибір. Він сам натиснув кнопку "відправити". Нехай тепер сам і відповідає за свої вчинки як дорослий чоловік. Зло має бути покаране, інакше воно множиться.
Даша розвернулася і пішла до свого столу. Попереду на неї чекав суд, довга боротьба і багато косих поглядів. Але вона точно знала: вона більше ніколи і нікому не дозволить витирати об себе ноги. Навіть якщо для цього доведеться пройти через справжнє пекло.
