— Збирай манаття, Наталю. У тебе рівно година, щоб звільнити приміщення. Можеш не дякувати, що даю час хоча б зубну щітку спакувати.
Я сиділа на кухні, повільно сьорбаючи остиглий чай і вивчаючи тріщину на стелі. Вона з’явилася після ремонту сусідів і нагадувала криву блискавку — різку, безжальну, як моє життя. Я саме думала, чи не завалиться ця стеля мені на голову, коли в двері наполегливо забарабанили.
На порозі стояв Валентин. Мій колишній. Людина, яку я викреслила з пам'яті рік тому після двадцяти років терпіння його нескінченних пригод «на ліво». Але він прийшов не один. Поруч, переступаючи з ноги на ногу, стояло юне створіння в пальті кольору недозрілого лимона. Губи дівчини були накачані настільки щедро, що здавалося, вона фізично не може закрити рота від вічної образи на цей світ.
— Ти оглухла? — Валентин клацнув пальцями перед моїми очима. — Ксюша хоче в душ і відпочити. Збирайся і на вихід. Живо!
— Валю, ти часом не переплутав двері? Чи, може, планету? — я спокійно поставила горнятко на стіл.
— Це Ксюша, — роздратовано кинув він, ігноруючи мій тон. — Вона тепер житиме тут.
Ми розлучилися легко. Валентин тоді «зустрів кохання всього життя» — бізнес-леді Аллу, поряд з якою я, звичайна жінка, здавалася йому «пройденим етапом». Коли в нього горіли терміни з кредитами, він у паніці переписав на мене все: квартиру, дачу, машину. А під час розлучення, хизуючись своїм новим статусом альфонса при багатій коханці, пафосно кинув:
— Забирай цю халупу, мені від тебе нічого не треба! У Алли пентхаус, а це — здай в утиль.
І от тепер він стоїть переді мною. Його брутальність була схожа на поганий театральний грим — під нею проглядало відчайдушне бажання здаватися «крутим» перед своєю Ксюшею, чий писклявий сміх нагадував скрегіт пінопласту по склу.
— Ксюшенько, вибирай кімнату, — господарським жестом обвів вітальню Валентин. — Тут всього дві, але одна з балконом.
— З балконом хочу-у-у! — пропищала лимонна дівчина.
Я зрозуміла: час закінчувати цей фарс.
— Валю, зайди на хвилинку в спальню. Нам треба «попрощатися» наодинці.
Він підморгнув Ксюші, мовляв, «зараз я її дотисну», і впевнено зайшов за мною. Як тільки двері зачинилися, його пиха миттєво здулася.
— Наташ, слухай... Алла мене виставила. Ксюха не знає, вона думає, я мільйонер. Давай ти на дачу з'їдеш, а я тут трохи поживу?
Я витягла з шухляди папку з документами.
— Дивись сюди, «мільйонере». Квартира — моя. Повністю. Ти власноруч підписав дарчу, коли ховався від колекторів. Дача — моя. Машина — моя. Ти так поспішав у нове життя до Алли, що забув залишити собі бодай квадратний сантиметр.
Валентин зблід. Він почав гортати папери, намагаючись знайти хоч якусь зачіпку, але закон був не на його боці.
— Але я... я ж думав, ми домовимося... ми ж двадцять років... доньку виростили...
— Ти згадав про доньку, коли прийшов виганяти її матір на вулицю заради силіконової Ксюші? — я відчинила двері. — Твоя година вийшла, Валю. Забирай свій «лимон» і повертайся в гуртожиток при заводі, де ти досі зареєстрований. Кімната чотирнадцять метрів, пам'ятаєш?
Ми вийшли в коридор. Ксюша вже приміряла, куди поставить свої косметички.
— Ходімо, — буркнув Валентин, не дивлячись на неї.
— Валя-а-а, ти ж обіцяв! — занила дівчина.
— Я сказав — пішли! — гаркнув він так, що вона ледь не присіла.
Двері зачинилися. Я повернулася на кухню до свого чаю. Тріщина на стелі більше не здавалася мені загрозою. Вона була схожа на лінію розлому, яка назавжди відокремила моє спокійне сьогодення від його ганебного минулого.
Деякі чоловіки впевнені, що жіноче терпіння — це безстроковий кредит. Вони розкидаються майном, коли вони «на коні», і прибігають вимагати його назад, коли життя дає їм копняка. Але вони забувають одну дрібницю: жінка, якій «пальця в рота не клади», вміє не тільки терпіти, а й вчасно зачиняти двері. Назавжди.
А як би ви вчинили на місці Наталії? Чи варто жаліти колишнього, який опинився на вулиці, чи справедливість має бути невблаганною? Поділіться своїми думками у коментарях, ваша підтримка дуже важлива!
