Минув лише рік після смерті чоловіка. А родичі вже приїхали не підтримати вдову... а вирішити, кому дістанеться її квартира.
Валентина Андріївна сиділа у своєму старому улюбленому кріслі біля вікна і мовчки дивилася на затяжний дощ. Осінь була вже зовсім поруч.
Під монотонний шум крапель вона знову і знову згадувала, як колись вони з коханим чоловіком Борисом їздили саме в таку пору по гриби. Спочатку вирушали в далеке село на своїй новенькій, білій “Волзі” до будинку його батьків. А потім батько Бориса, з хитрою усмішкою, заводив свій старий, голосний мотоцикл із коляскою, і вони вузькими, лісовими стежками їхали в саму гущавину.
Валя завжди, як королева, сиділа в колясці та уважно дивилася на всі боки. Свекор був за кермом, чоловік — позаду нього. Але саме вона завжди перша помічала заховані в моху гриби.
— Ох, ти ж у нас і видюща, Валюшко! Око як алмаз! — радісно кричав свекор, глушачи мотор. — Вилізай і йди вздовж стежки, а ми трохи далі проїдемо!
І Валюшка підходила до мотоцикла вже з важким, повним кошиком білих грибів. У її чоловіка та свекра завжди було стільки ж, але... на двох. Потім вони весело їхали назад, а свекор із гордістю розповідав дружині, яка ж їхня Валюшка неймовірна молодець.
А що? Вона справді була молодець. І в ліс по гриби та ягоди перша, і на рибалку з мужиками, і на городі полоти до заходу сонця. Міська дівчина, з вищою освітою, а в селі — не скажеш. Свекруха просто не могла натішитися єдиній невістці.
Дві її власні дочки виросли на цьому селі, а так і не навчилися нормально грядки прополоти — тільки нили. Скільки їх не вчили, вони всіма думками дивилися в місто, та згодом туди назавжди й поїхали, забувши дорогу додому. А ця міська невістка — наче в селі народилася і виросла.
Усе в її ніжних руках горіло, все вона вміла, і не треба було їй нічого вказувати. Любили Валентину свекри як рідну доньку, чоловік любив так, що аж порошинки з неї здував, беріг від усіх бід.
Тільки... немає вже нікого. Ні свекрів, ні того теплого будинку, та й самого села вже давно нема на карті. Одна Валентина лишилася на цьому світі. Рівно рік тому вона поховала свого Бориса.
Залишилася зовсім, тотально одна у просторій двокімнатній квартирі в центрі. Дітей немає. Вони трагічно пішли із життя ще в дитинстві. Горезвісну "склянку води" нікому подати на старості. Але сімдесят років — це ще не вирок. Вона не безпорадна, впорається сама.
Раптом у вхідні двері гучно, нахабно постукали. Валентина подумала, що прийшла її давня сусідка, з якою вони домовлялися випити чаю. Вона поспіхом відчинила двері, з усмішкою... а там стояла зовиця Катерина. Сестра покійного чоловіка. Вони цілий рік навіть телефоном не розмовляли, з самого похорону Борі!
— Ну що, Валюшко! Приймай дорогих гостей! — безапеляційно заявила Катерина, по-хазяйськи переступаючи поріг. — Там мій Федя важкі торби сходами підіймає, ми не з порожніми руками! У брата мого, єдиного, улюбленого, роковини смерті завтра будуть. Ось ми, як і годиться родичам, і приїхали!
Валентина відступила на крок, здивовано кліпнувши очима.
— Приїхали... ну, проходьте, раз приїхали. Тільки річниця була позавчора, Катю. Ти сплутала щось. Похорон був п'ятнадцятого. Ми вже пом'янули.
— Ой, та це ТИ сама все від старості забула! — відмахнулася зовиця, проходячи у вітальню у взутті. — Я молодша за тебе на цілих шість років, пам'ять мене ще ні разу не підводила!
— Так у мене ж документи є, свідоцтво про смерть...
— Ой, не напружуйся ти зі своїми папірцями! Завтра на цвинтар разом поїдемо, пом'янути треба по-людськи. Я сама святковий обід приготую.
Нарешті в коридорі, важко дихаючи, з'явився Федір із двома величезними сумками-клітчатками. Валентина, як гостинна господиня, мовчки поставила на плиту чайник, дістала з холодильника сирокопчену ковбасу, акуратно нарізала свіжого хліба.
— Суп вчорашній та котлети з картоплею зараз підігрію з дороги, — запропонувала вона.
— Грій, Валю. Тільки супу нам не треба. Суп ми й вдома їмо щодня, набрид, — скривилася Катерина. — Бідно в тебе якось в холодильнику... Але нічого, ми привезли тобі нормальну їжу.
Катерина по-хазяйськи почала розпаковувати одну зі своїх сумок прямо на чистому кухонному столі. Консерви різні, дорога червона риба в вакуумі, палка елітної ковбаси, великий шматок дорогого сиру.
— Не дивись так здивовано, це брата пом'янути! Та й тобі, старій, гостинці будуть. Нині у нас завжди так сито буде. Завтра за столом ми з тобою дуже серйозно і поговоримо про це, — багатозначно підморгнула вона. продовження читайте в першому
Після ситної їжі Катерина вирішила, що їй треба відпочити з дороги. Вони з Федором завалилися на диван у вітальні і швидко, гучно захропли на всю квартиру.
