– Ти зовсім здуріла?! Це ж моя мати! Моя сестра! Вони до нас з душею, допомогти приїхали, а ти їх свинячим пійлом годуєш?! – Олег жбурнув ложку на стіл так, що вона відскочила від дерев'яної стільниці.
Ірина стояла у дверях веранди, схрестивши на грудях руки, які нили від багатогодинної роботи із землею. Під нігтями чорнів бруд, спина розколювалася від болю, але всередині неї вперше за багато років було кристально тихо і спокійно.
– Допомогти? – її голос прозвучав напрочуд рівно, без жодної істеричної нотки. – Покажи мені, Олеже, хоч одну скопану грядку. Покажи мені хоч одну вимиту тарілку. Ви зжерли половину холодильника, розтоптали мамину полуницю і випили відро пива. Ваша "допомога" обійдеться мені в тиждень відновлювальних робіт.
Ця дача дісталася Ірині від покійної матері три роки тому. Вісім соток у старому садовому товаристві "Мрія". Мама вклала в цю землю всю душу: кожна яблунька, кожен кущ смородини були випестувані її руками. Після маминої смерті Іра довго не могла сюди приїжджати — земля ніби палила ноги спогадами. Але з часом біль притупився, і вона почала потроху приводити все до ладу. Для неї це було місце сили.
Для Олега ж це був безкоштовний мангал на природі.
– Навіщо ти горбатишся? – постійно бурчав він, лежачи на дивані. – Пішла на базар, купила пучок редиски за три копійки. Дешевше вийде.
Він не розумів, що справа не в редисці. Справа в пам'яті.
Цієї весни Олег раптом виявив ентузіазм.
– Іро, я тут подумав! Треба дачний сезон відкрити по-людськи. Я своїх покликав — маму, Алку з чоловіком, дітей їхніх. Зробимо великий суботник! Усі разом як навалимося, за день тобі весь город перекопаємо, ще й шашликів поїмо!
Ірина тоді промовчала, хоча всередині все стиснулося. Вона чудово знала, що таке "суботник" у виконанні родини Олега. Свекруха Зінаїда Федорівна вміла працювати тільки язиком, роздаючи вказівки. Зовиця Алла боялася зламати нарощені нігті, її чоловік Сергій міг лише перекладати дрова ближче до мангала і чекати, поки наллють, а двоє їхніх розбещених пацанів зазвичай залишали після себе випалену землю.
Сказати "ні" було неможливо — Олег одразу влаштував би скандал про те, що вона "ненавидить його рідню".
У суботу вранці до воріт під'їхали дві машини. Зінаїда Федорівна вивалилася з салону і, навіть не привітавшись, одразу почала інспекцію:
– Ой, Іро, ну хто ж так розсаду садить?! Вона ж у тебе квола, як глиста! А полуницю чого не накрила? Вимерзне ж усе! Я ж тобі казала, як треба робити!
– У мене свій метод, Зінаїдо Федорівно, – тихо відповіла Ірина.
– Ну-ну, хазяйка... – свекруха презирливо пирхнула, розклала розкладне крісло прямо посеред газону і всілася. – Ой, повітря яке! Ви тут поки розвантажуйтесь, а я хоч подихаю, а то тиск скаче.
Ірина пішла в сарай за лопатою. Повернувшись, вона побачила, як племінники Олега з вереском ганяють м'яча прямо по грядках з молодою зеленню.
– Хлопчики! Ану геть із грядок! Там посіяно! – крикнула вона.
– Ой, та що там твоїм бур'янам станеться, – відмахнулася Алла, поправляючи сонцезахисні окуляри. – Це ж діти, їм бігати треба.
Олег із Сергієм уже зручно вмостилися за столом під яблунею, відкрили по першій пляшці пива і жваво обговорювали карбюратори.
Ірина встромила лопату у важку, вологу землю. Вона копала мовчки, стискаючи зуби так, що боліли вилиці. А за спиною, з-під яблуні, долітали уривки розмов:
– А суп у неї рідкуватий вийшов... От сваха моя варить — там ложка стоїть!
– І м'ясо якесь гумове... Це вона зекономила, мабуть, дешеве взяла.
– Та вона взагалі дивна якась, вічно мовчить, як сич...
Цілий день Ірина гарувала як проклята. Перекопала дві сотки, наносила води, вимила гору брудного посуду після їхнього "перекусу". Ніхто — жодна людина! — не підійшов навіть просто потримати відро.
Ближче до вечора з боку "відпочивальників" почулося нетерпляче:
– Іро! А шашлики коли будуть? Ти ж м'ясо маринувала? Діти їсти хочуть!
Ірина витерла брудного лоба тильною стороною долоні.
– Шашлики будуть, коли ми закінчимо з розсадою. Мені треба допомогти зробити лунки і принести ще води.
– Ой, та яка розсада! – обурилася свекруха. – Ми ж втомилися з дороги! Завтра посадиш, нікуди воно не втече. Давай розпалюй мангал!
У цей момент всередині Ірини ніби обірвалася якась гнила, натягнута струна.
"Втомилися вони..." – подумала вона.
Вона мовчки пішла на літню кухню. Дістала з шафи величезну, стару алюмінієву каструлю, в якій мама колись варила варення. Налила туди води. Коли вода закипіла, Ірина висипала туди дві пачки найдешевшого пшона. Без солі. Без грама масла. З погреба дістала трилітрову банку перекислої торішньої капусти.
Вона накрила стіл на веранді. Красива скатертина, серветки, виделки. А по центру — відро порожньої, злиплої пшоняної каші та миска з капустою, яка тхнула бродилом.
– Вечеря готова! Прошу до столу! – голосно крикнула вона у двір.
Зголодніла рідня радісно потягнулася на веранду. Але, побачивши "меню", всі завмерли, наче врізалися в невидиму стіну.
– А... це що таке? – пискнула Алла, тицяючи пальцем з манікюром у каструлю.
– Як що? Вечеря. Пісна, здорова їжа, – Ірина стояла, притулившись до одвірка.
– А шашлик де?! – Зінаїда Федорівна почервоніла від обурення.
– Шашлик чекає в холодильнику. Він призначений для тих, хто сьогодні працював на суботнику. Хто перекопав город, носив воду і мив посуд. Оскільки всі ці люди — це я одна, то й шашлик я їстиму сама. А для трутнів — каша. Смачного.
Повисла мертва, дзвінка тиша. Саме тоді Олег і зірвався на крик про "свиняче пійло".
– Ми до тебе з усією душею! – заверещала свекруха, хапаючись за серце. – А ти! Невдячна! Хамка!
– Це ви до мене з душею? – Ірина зробила крок уперед, і в її очах було стільки льоду, що Зінаїда Федорівна мимоволі відсахнулася. – Ви приїхали в мій дім, на мою землю, щоб пожерти, напитися пива і покритикувати мене за моєю ж спиною. Ви розтоптали працю моєї матері. Тому вибір простий: або ви берете лопати і йдете відпрацьовувати свій шашлик, або жрете пусту кашу до самого від'їзду.
Сергій, який був дуже голодним, потягнувся було за ополоником, але Зінаїда Федорівна вдарила його по руці з такою силою, що він аж скривився.
– Не смій! Я не дозволю принижувати мою сім'ю! Збираємо речі! Негайно! Ноги нашої тут більше не буде!
Вони збиралися так швидко, ніби почалася пожежа. Кидали сумки в багажник, штовхали дітей. Через десять хвилин двигуни ревнули, і дві машини, обдавши Ірину хмарою пилу, зникли за поворотом.
Олег залишився. Він стояв посеред двору, розгублений і жалюгідний.
– Навіщо ти так... – пробурмотів він. – Мама ж тепер до кінця життя з нами не заговорить. Ти все зруйнувала.
– Я не зруйнувала, Олеже. Я побудувала. Великий, високий паркан від тих, хто витирає об мене ноги, – спокійно відповіла Ірина. – А ти, якщо так сумуєш за мамою — можеш їхати за нею слідом. Тебе ніхто не тримає.
Вона залишила його на подвір'ї, зайшла в дім і сіла на стару мамину табуретку. У тиші будинку мірно цокав старий настінний годинник.
Ірина дивилася у вікно на перекопану землю і раптом посміхнулася. Мама завжди казала: "Бур'ян треба виривати з корінням, інакше він задушить усе живе". Сьогодні Ірина нарешті вирвала свій найголовніший бур'ян. І дихати стало напрочуд легко.
А як би ви вчинили на місці Ірини? Чи варто терпіти нахабство родичів заради "миру в сім'ї", чи краще один раз нагодувати їх порожньою кашею? Діліться своїми думками в коментарях і не забудьте поставити вподобайку, якщо підтримуєте героїню!
