— Наталочко, донечко! Ти приїхала... Боже мій, я ж думала, що сьогодні вранці вже не прокинуся! І знаєш, про що я найбільше шкодувала, коли серце ледь билося? Що ми з тобою так і не стали рідними... Але тепер усе буде інакше, ти ж мені як дочка!
Сльози котилися блідими щоками Галини Вікторівни, залишаючи мокрі доріжки на лікарняній подушці. Її слабка рука судорожно стискала пальці Наталі. У палаті пахло ліками і тим особливим, в'язким страхом, який буває тільки біля ліжка важкохворої людини.
Наталя завмерла. Вона ніколи не любила свекруху. Та й за що було любити? З першого дня їхнього знайомства Галина Вікторівна поводилася так, ніби Наталя — це підступна злодійка, яка викрала її єдиний, дорогоцінний скарб — синочка Володю. Жінка, яка все життя ростила сина сама, не збиралася ділити його ні з ким.
Спочатку це були просто нескінченні дзвінки: "Вовчику, ти вдягнув шапку?", "Вовчику, а чим тебе та дівчинка годує?". Потім почалося відкрите протистояння. Свекруха вривалася до них у квартиру без стуку, демонстративно перемивала щойно вимиту Наталкою підлогу ("Ой, у вас тут пісок хрумтить, ти ж не вмієш ганчірку вижимати!"), приносила свої каструлі з борщем і змушувала сина порівнювати, чий смачніший.
Зрештою, Наталя не витримала: "Або вона припиняє цей цирк, або я подаю на розлучення. Хочеш — їздь до неї сам, але в моєму домі її ноги не буде". Володя, який панічно боявся конфліктів, якось зумів віднадити матір. Вони не бачилися пів року.
І ось сьогодні вранці — дзвінок із лікарні. Гіпертонічний криз, підозра на передінфарктний стан. Володя був білий як крейда, у нього тремтіли руки. "Вона мені дзвонила вночі... а я звук на телефоні вимкнув... Натусю, поїхали зі мною, благаю", — скиглив він, як наляканий хлопчик. І Наталя, проковтнувши всі старі образи, поїхала. Вона не була чудовиськом.
І тепер, дивлячись на цю слабку, заплакану жінку, яка називала її "донечкою", Наталя відчула, як крига в душі тане. "Може, перед обличчям смерті люди справді змінюються?" — подумала вона, обережно гладячи свекруху по руці.
— Не хвилюйтеся, Галино Вікторівно. Все позаду. Ми вас не кинемо.
Лікар сказав, що криз знято, але жінці потрібен суворий постільний режим і догляд. Володя дивився на дружину благальними очима. Наталя зітхнула:
— Гаразд. Зберемо речі і переїдемо до неї на пару тижнів. Не наймати ж доглядальницю.
Почалося їхнє життя під одним дахом. І, на диво, воно було ідеальним! Галина Вікторівна була тихішою за воду. Вона постійно дякувала Наталі, хвалила її страви і жодного разу не зробила зауваження. Наталя розслабилася. Вона щиро повірила, що страх втратити життя змив усю ту токсичну ревність.
Більше того, незважаючи на заборону лікарів напружуватися, свекруха намагалася бути корисною: поки Наталя і Володя були на роботі, вона прасувала синові сорочки, варила йому улюблені компоти і збирала лоточки на обід.
— Галино Вікторівно, ну навіщо ви вставали?! Я б сама ввечері попрасувала! — сварила її Наталя.
— Ой, Натусю, мені ж не важко для мого хлопчика... та й вам, діткам, легше, — лагідно усміхалася свекруха.
Ілюзія щасливої родини розбилася рівно через десять днів. Об одну випадковість.
У вівторок Наталі стало зле просто на нараді. Мігрень скрутила так, що перед очима попливли чорні кола. Вона відпросилася з роботи, щоб заїхати до свекрухи, забрати свої пігулки і поїхати відлежатися у їхню з Володею порожню квартиру.
Вона тихо відчинила двері своїм ключем. З кухні долинали голоси — до Галини Вікторівни прийшла її давня подруга-пліткарка, тьотя Марія. Наталя вже хотіла гукнути, щоб привітатися, як раптом почула своє ім'я. І завмерла, ніби вросла в підлогу коридору.
— ...Ой, Маріє, ти б знала, як мене нудить при ній прикидатися білою та пухнастою! — голос "хворої" свекрухи дзвенів енергією і злістю. — Але нічого, я цю зміюку таки виживу! Я ж кожен день, поки її немає, Володіньці у вуха ллю: "Дивись, синочку, як у мами смачно, як сорочечки випрасувані... А твоя ж тільки на роботі пропадає, зовсім тебе закинула".
— А з лікарнею як ти ловко придумала! — захихотіла сусідка.
— Аякже! Добре, що Іван Петрович, мій однокласник, досі кардіологом працює! Намалював мені і криз, і тиск. Зате як мій дурник злякався! Одразу прибіг, і цю притягнув. Тепер він знову до моїх борщів звикне, до чистоти, і сам її під три чорти пошле! Побачиш, до кінця місяця він зі мною залишиться!
Світ навколо Наталі перестав обертатися. Її нудило вже не від мігрені, а від абсолютної, концентрованої людської підлості. Ця жінка розіграла смертельну хворобу. Вона маніпулювала почуттями власного сина. Вона грала в "донечку", щоб зруйнувати їхній шлюб зсередини, підгодовуючи Володю ідеально випрасуваними комірцями.
Наталя зробила гучний крок і зайшла на кухню.
Сміх миттєво обірвався. Обличчя Галини Вікторівни стало сірим, як асфальт.
— Ой... Натусю... А ти чого так рано? — пробелькотіла вона, нервово хапаючись за край столу.
— За пігулками заїхала. Але бачу, що найкращі ліки від мігрені — це ваша щирість, мамо, — крижаним тоном промовила Наталя. — Браво. Оскар за найкращу жіночу роль другого плану ваш. Івану Петровичу теж передайте мої вітання.
— Ти... ти нічого не доведеш! Володя тобі не повірить! Він знає, як мені було погано! — свекруха миттєво скинула маску хворої овечки, її очі звузилися від люті.
— Ох... серце... Маріє, дай краплі... — вона знову спробувала схопитися за груди.
— Не рвіть судини, Галино Вікторівно. Глядачі розійшлися, — Наталя розвернулася і пішла до кімнати. За п'ять хвилин вона вийшла з валізою. — Я забираю свої речі. А Володі я передам кожне ваше слово. І знаєте що? Ви маєте рацію. Він дорослий хлопчик. Нехай сам обирає, з ким йому жити: з дружиною чи з геніальною акторкою.
Коли Володя зателефонував їй через годину, він кричав:
— Натусю! Мамі знову погано! Сусідка сказала, що ти довела її до істерики і кинула! Що на тебе найшло?!
— Подзвони Івану Петровичу, хай намалює їй ще один діагноз, — спокійно відповіла Наталя. — А якщо хочеш знати правду — запитай у мами, як вона планувала "вижити зміюку" за допомогою випрасуваних сорочок. Якщо вона збреше — подавай на розлучення і залишайся їсти її борщі.
Володя був наївним, але не ідіотом. Притиснута до стіни Галина Вікторівна, зрозумівши, що втрачає контроль, закотила грандіозну істерику: "Так! Це я все підлаштувала! Бо ти прокинув матір заради цієї безрукої дівки!".
Того ж вечора Володя стояв на порозі їхньої квартири з валізою. Він виглядав так, ніби його пропустили через м'ясорубку.
— Вона... вона розіграла передінфарктний стан, щоб я повернувся додому, — прошепотів він, опускаючись на пуф у коридорі. — Я більше не можу з нею спілкуватися. Я бачити її не хочу.
— Володю, вона твоя мати. Ти маєш право спілкуватися з нею, — Наталя сіла поруч і обійняла чоловіка. — Але я свій ліміт милосердя вичерпала. У моєму житті цієї жінки більше не існує.
Вони змінили замки. Володя заблокував номер матері на кілька місяців, сказавши, що йому потрібен час, щоб пробачити таку маніпуляцію. Галина Вікторівна залишилася сама у своїй ідеально чистій квартирі з навареними борщами, які нікому було їсти. Адже коли ти намагаєшся побудувати своє щастя на брехні і підлості, будь готова до того, що одного дня декорації впадуть, і ти залишишся на порожній сцені в повній самотності.
А як би ви вчинили на місці Наталі? Чи можна пробачити матір, яка симулює смертельну хворобу, щоб зруйнувати шлюб власного сина? Пишіть свої жорсткі думки в коментарях і не забудьте поставити вподобайку, якщо підтримуєте вчинок героїні!
