— Щоб духу твого тут не було! Чуєш?! Забирайся до своєї... до кого ти там зібрався! Ненавиджу!
Світлана кричала так, що зривала голос. Кожне слово супроводжувалося глухим ударом — вона жбурляла його сорочки, джинси, светри з шафи прямо на підлогу.
Микола стояв посеред розгромленої спальні, блідий як крейда. Він не виправдовувався. Він просто ловив свої речі і мовчки складав їх у дорожню сумку.
Коли повз його обличчя пролетів важкий фотоальбом, він не витримав. Микола зробив крок уперед, перехопив її руки, які несамовито билися в повітрі, і міцно притиснув Світлану до себе. Вона виривалася, била його кулаками в груди, але він тримав її — як тримають потопельника.
Поступово її істерика перейшла у глухе, надривне ридання. Сили покинули її, і вона осіла в його обіймах. Микола обережно опустив дружину на розкидане ліжко і сів поруч, не відпускаючи її рук, поки вона не провалилася у важкий, виснажений сон.
Він повільно встав, застебнув сумку, поклав на тумбочку ключі від квартири і тихо вийшов у ніч.
Розмова, що передувала цьому зриву, була короткою і жорстокою.
— Я йду від тебе, Свєто. Назавжди. Не питай нічого, не плач і не шукай мене. Так буде краще для всіх, — сказав він крижаним тоном, дивлячись у стіну.
Світлана не могла повірити. Двадцять п'ять років ідеального шлюбу. Вони щойно видали заміж доньку Юлю. Яка інша жінка?! Але Микола мовчав, закрившись у своїй непробивній броні. І вона повірила в найгірше.
Вранці Світлана прокинулася з відчуттям, ніби її переїхав асфальтоукладач. Порожня половина ліжка кричала про зраду.
Задзвонив телефон. Вона рвонулася до слухавки, серце забилося: "Це він! Він усвідомив! Це просто дурний жарт..."
— Світлано, ти де? У нас нарада за п'ятнадцять хвилин, — пролунав голос колеги.
— Я... я захворіла. Візьму лікарняний, — прошепотіла вона, опускаючись на підлогу. На кухонному столі сиротливо лежав його мобільний телефон. Він залишив усе.
...Микола гнав машину крізь осінній туман.
Рік тому він купив закинуту хату в глухому селі на Черкащині. Світлана сміялася: "Навіщо тобі ця розвалюха?". А він казав, що хоче іноді втікати від міського шуму на риболовлю.
Тепер ця хата стала його кінцевою зупинкою.
Місяць тому йому винесли вирок. Рак шлунка. Третя стадія, неоперабельна.
Його давній друг, онколог, відвів очі: "Колю... час втрачено. Ти згориш за пів року. Можемо спробувати хімію, але це лише продовжить агонію на пару місяців".
Микола ухвалив рішення миттєво. Він бачив, як помирала від раку його мати, як батько посивів за тиждень, доглядаючи її. Він не хотів такого пекла для своєї Світланки. Він не дозволить їй виносити з-під нього судна і дивитися, як він перетворюється на живий скелет. Хай краще ненавидить його за уявну зраду, ніж повільно вмирає разом із ним.
Він приїхав у село на світанку. Хата зустріла його вогкістю і пусткою. Стіл, панцирне ліжко, стара груба. Він накупив консервів, круп і дров.
Першої ночі він прокинувся від панічної атаки. Вискочив у двір, задихаючись у холодному повітрі. Рука машинально зірвала високий кущ бур'яну біля ґанку.
Різкий, гіркий запах полину вдарив у ніздрі.
Спогад накрив його з головою. Їхнє перше літо зі Світланкою. Спека, степ, вона сміється, махаючи йому перед носом гілочкою полину: "Понюхай, яка духмяна!". А він тоді чхав і цілував її солоні від поту губи.
Микола приніс гілку в хату і засунув її в щілину над одвірком. Нехай пахне нею.
Потягнулися місяці добровільного вигнання.
Він чекав болю, чекав кінця. Щоб не збожеволіти, він постійно працював: рубав дрова, латав дах, чистив сніг. Він їв по три ложки каші на день і танув на очах. Але біль чомусь не приходив. Лише тягнуча важкість у животі і страшна втома.
Минула зима. Настала рання весна.
Одного ранку Микола прокинувся і зрозумів дивну річ: він хоче їсти. Нормально їсти. Він зварив собі густої картоплі з тушонкою і з'їв повну миску. І його не знудило.
Він подивився на суху гілку полину над дверима.
"Тільки Бог знає, коли наш час..." — прошепотів він у порожнечу. Організм чомусь вирішив боротися, незважаючи на медичні вироки.
...У місті Світлана поверталася з роботи. Минуло вісім місяців. Вона навчилася жити з болем зради, але серце все одно нило.
— Світлано! Почекай! — її гукнув високий чоловік у медичній масці. Це був Ігор, друг Миколи, той самий онколог.
— Привіт, Ігоре.
— Свєто... як там Коля? Де ви його лікуєте? Я ж йому дзвоню, а номер поза зоною. Ви б завезли його на огляд, може, експериментальна терапія...
Світлана завмерла. Земля попливла з-під ніг.
— Лікуємо? Від чого?
Ігор зблід, зрозумівши, що бовкнув зайвого. Але відступати було нікуди. Він розповів їй усе. Про діагноз. Про третю стадію. Про пів року життя.
Світлана летіла додому, не бачачи дороги. Вона влетіла в квартиру, витягла з шафи дорожню сумку і почала гарячково жбурляти туди теплі речі. Тільки тепер свої.
Сльози заливали обличчя. "Господи, який же ти дурень, Колю... Який же ти ідіот! Ти вирішив померти сам, щоб мене вберегти?! Ти вирішив, що я не маю права тримати тебе за руку?!"
Вона знайшла в його документах дарчу на сільську хату. Адреса була там.
Світлана гнала машину так, що стрілка спідометра тремтіла. "Тільки б устигнути. Тільки б він дихав. У нього ж щойно народився онук... Маленький Коля..."
Вона знайшла цю хату надвечір. Дим ішов з димаря.
Світлана штовхнула хвіртку, піднялася на скрипучий ґанок і потягнула за клямку. Двері були не замкнені.
На неї пахнуло теплом розтопленої груби і різким, до болю знайомим гірким запахом сухого полину.
Біля печі, спиною до неї, сидів сивий, неймовірно худий чоловік. Він стругав якесь поліно.
Він почув кроки і повільно обернувся. Ніж випав з його рук.
— Ти... ти пахнеш полином, — прохрипіла Світлана, сповзаючи по одвірку на підлогу і закриваючи обличчя руками.
Микола кинувся до неї, впав на коліна і притиснув її до своїх грудей. Він плакав так, як не плакав ніколи в житті. Плакав від сорому, від любові і від того, що тепер йому було заради чого боротися з будь-яким вироком.
Справжня любов не в тому, щоб піти в тінь і захистити коханого від свого болю. Справжня любов — це дозволити тому, хто тебе любить, розділити з тобою і пекло, і надію. Бо гіркота полину завжди лікує краще, ніж солодка брехня.
А як би ви вчинили, дізнавшись про смертельний діагноз: приховали б це від рідних, щоб зберегти їхні нерви, чи пройшли б цей шлях разом? Діліться своїми думками в коментарях, підтримуйте одне одного та обов'язково ставте вподобайку, якщо вірите в те, що любов здатна творити дива!
