Я продав будинок своїх батьків, все вклав у ремонт твого будинку, ти мені зобов'язана до кінця життя! — гаркнув Анатолій, мій законний чоловік, нависаючи наді мною.
— Вклав?! — я істерично засміялася. — Щось у мене, Толю, амнезія. Продаж твоєї розвалюхи я чудово пам'ятаю. А ось грошей, які ти нібито вклав у мій дім, і якогось міфічного ремонту — в упор не бачу. Ти, напевно, дуже "випадково" забув, куди їх насправді спустив?
Ця розмова мала статися набагато раніше.
Після важкого, брудного розлучення з першим чоловіком я сім років насолоджувалася абсолютною свободою. Жила сама. Потім моя донечка Ганнуся полетіла на навчання до сусіднього міста, і я залишилася зовсім одна в просторому батьківському домі. Допомагати було нікому, я тягнула все сама і, знаєте, чудово справлялася. А коли Аня почала самостійно працювати, я нарешті видихнула. З'явився час на себе.
— Поліно, ти ж зовсім на собі хрест поставила, — зуділа мені над вухом колега Валя в сільмазі, де я працювала продавчинею. — Тобі ж тільки сорок п'ять! Он, глянь у вікно, Толя з тракторної бригади з тебе очей не зводить. Мужик розлучений, роботящий...
— Мені сорок сім, Валю.
— Ой, та яка різниця! Це не привід кутатися в хустку і записуватися в бабки. У тебе ще мати жива-здорова, значить, ти ще молода!
Анатолій... Мій однокласник. Ми навіть за однією партою сиділи. Він був старший на два роки, бо примудрився двічі залишитися на другий рік у школі. Тоді, в дитинстві, він постійно до сліз смикав мене за мої тонкі кіски, які сам же називав "щурячими хвостиками". Мене це так дістало, що я одного разу взяла і відчикрижила їх кухонними ножицями. Мати тоді тільки посміялася, відвела в перукарню, і відтоді моя зачіска — суворе каре — не змінювалася.
Я подивилася у вікно. Толя дійсно стояв біля магазину і витріщався на мене. Його колишня дружина і двоє дітей давно залишилися в місті, а він підібгавши хвіст повернувся в старий, напіврозвалений батьківський будинок у селі і влаштувався трактористом. Він щодня, як за розкладом, приходив купувати хліб саме в мою зміну.
— Слухай, ти чого сюди таскаєшся як по святу воду?! — гаркнула на нього якось наша прибиральниця тітка Ніна, люто розмахуючи шваброю. — Усю підлогу мені глиною заляпав! У полі багнюки по коліно, а ти її в магазин тягнеш! І соляркою від тебе несе так, що мухи дохнуть!
— Та я... це... по хліб я, — промимрив він, ховаючи очі.
Я тоді не витримала і посміхнулася. І знаєте, після того Анатолій почав приходити в магазин виключно в чистому взутті, а робочу куртку залишав у тракторі. А якось восени він просто дочекався мене після зміни і мовчки провів до дому. Згадував шкільні роки, незграбно жартував, навіть за ті дитячі кіски вибачився.
Я довго тримала оборону. Цілий рік. Мій перший чоловік, Василь, теж спочатку був тихим і ласкавим, а потім почав показувати зуби і розпускати руки. Робив це підло, нишком, щоб синців під одягом не було видно. Перший раз я проковтнула, а на другий — мовчки зібрала його речі і подала на розлучення. Він валявся в ногах, його рідня кричала, що я руйную сім'ю, свекруха вила на порозі... Але на мене ці соплі вже не діяли.
Я виставила його з дому. Це був мій дім, його будував мій батько спеціально для мене своїми золотими руками. Після розлучення Василь покрутився в селі і поїхав світ за очі. Мені було глибоко начхати на його долю.
— Полю, виходь за мене. Скільки можна зустрічатися, як підліткам по кутках? Ми ж уже не молоді. Розпишемося тихо і будемо жити як люди, — одного разу запропонував Анатолій, тупцюючи на моєму ґанку.
— Можна й без штампа просто жити.
— Це якось не по-людськи. Сусіди плескати язиками будуть...
Ми розписалися. Без помпи. Я принципово залишила своє дівоче, батьківське прізвище, яке з боями повернула після першого розлучення. Я хотіла викреслити першого чоловіка і з серця, і з документів назавжди. Анатолію моя впертість не сподобалася, він насупився, але сперечатися не став.
Він переїхав до мене. У свій дім і не кликав — там була суцільна розруха, дах протікав, стіни тріщали. Незабаром він продав ту ділянку за копійки. Про гроші я не питала — не мої, не мені й розпоряджатися.
Та й не до того було: у мене сильно захворіла мати. Я розривалася на два будинки, ліки, лікарі, безсонні ночі... Коли мами не стало, я довго не могла отямитися. Її добротний, доглянутий будинок я вирішила здавати міським дачникам. Гроші були не зайвими, а пара трапилася чудова — платили наперед, за порядком стежили і город доглядали.
Ці гроші я повністю віддавала доньці Ганнусі — вона саме влізла в іпотеку в місті. Усе ніби йшло рівно. Аня приїжджала в гості, але ніколи надовго не затримувалася. Я бачила: новий вітчим їй не подобався категорично, але вона, як мудра дитина, бачила, що мені спокійно, і мовчала.
Ідилія закінчилася рівно через два роки.
Якось на наш поріг завалився старший син Анатолія від першого шлюбу — Аркадій. Здоровий, 25-річний лоб з вічно незадоволеним обличчям. Я думала, він приїхав у гості на вихідні. Але час ішов, тижні минали, а Аркадій і не думав нікуди з'їжджати. Натомість він почав страшенно нахабніти: його брудні, смердючі шкарпетки валялися по всьому будинку, мій ідеальний порядок перетворився на свинарник, а холодильник після його нічних набігів пустів зі швидкістю світла.
— Толю! — я не витримала, коли вчергове знайшла брудну тарілку під диваном у вітальні. — Я не наймалася в безкоштовні покоївки до твого дорослого сина! Якщо він сам не в змозі донести свої труси до пральної машини, значить, ходи і збирай їх ти!
— Полю, ну що ти заводишся на порожньому місці...
— Це перше! А друге: з сьогоднішнього дня продукти на цього здорового хлопа купуєш ти зі своєї зарплати!
— Ти ж цілими днями в магазині працюєш! Тобі що, важко пакет принести?! — обурився Толя.
— Принести не важко. Важко оплачувати те, що він жере в три горла! І останнє: скільки ще триватиме ця його затяжна "відпустка" на моєму дивані?
— Поліно... йому нікуди йти! Його мати привела в квартиру нового мужика, вони там скандалять, Аркаші там складно жити!
— Дуже співчуваю, але це не мої проблеми! Люди якось крутяться, квартири орендують, працюють! Я його виганяти палицею не буду, але йому давно час шукати роботу. Це його життя! Я йому нічого не винна!
— Ми ж сім'я! Це мій син! — Анатолій почав підвищувати голос.
— Я не заперечую його існування. Але живе він у моєму домі і харчується за мій рахунок!
І ось тут пролунала та сама фраза.
— Я продав дім своїх батьків! УСІ гроші я вклав у ремонт ТВОГО будинку! Ти мені до кінця днів зобов'язана!
Я дивилася на нього і не вірила своїм вухам.
— Вклав?! У який ремонт?! Толю, ти забув, що я сама купувала шпалери і фарбу?! Ти, мабуть, забув, куди ти насправді спустив ті копійки з продажу?!
— Не твоя бабська справа! — визвірився він. — Я сказав: мій син житиме тут! Або... або в будинку твоєї покійної матері! У НАС же два будинки!
— Два будинки У МЕНЕ! А в тебе — нічого!
Анатолій з розмаху, щосили вдарив величезним кулаком по кухонному столу. Моя улюблена порцелянова чашка підстрибнула, і я дивом встигла її впіймати в повітрі.
— Ти, жінко, не забувайся! — прохрипів він, нависаючи наді мною. — Два чоловіки в будинку! Як я сказав, так і буде! Інакше...
Я дивилася в його налиті кров'ю очі і відчувала моторошне, нудотне дежавю. Василь теж так починав.
— Що "інакше"? — я говорила дуже тихо. — Наступний твій удар буде вже не по столу, а по моєму обличчю?
— Здогадлива! — він самовдоволено посміхнувся.
— Добре. Я зрозуміла. Я піду до магазину.
— От і чудово. Знай своє місце.
Я мовчки вийшла на вулицю. Але пішла я не за ковбасою для його синочка. Я швидким кроком попрямувала до будинку моєї матері. Я мала негайно попередити своїх мешканців-дачників, бо від цього неадеквата тепер можна було очікувати чого завгодно — він же зібрався їх виселяти.
— Поліночко, проходьте! — зраділа мені орендарка Ольга. — А в нас тут свято: діти з міста приїхали, онуки! Сідайте за стіл!
— Олю, дякую, але я на хвилинку. Мені треба вас попередити: якщо мій чоловік раптом прийде сюди і почне качати права чи виганяти вас — не слухайте його і не пускайте за поріг. Цей будинок мій, договори підписані зі мною, і я вас не виганяю.
Ольга стурбовано витерла руки об рушник.
— Поліно... так він уже приходив! Сьогодні зранку завалювався. Я вам просто подзвонити не встигла через гостей.
— Приходив?! — я заклякла. — І що хотів?
— Ходив тут по двору, як господар, оглядав усе. Казав щось про свого сина... що той нібито скоро одружується і їм терміново потрібне житло. Натякав, що нам час пакувати валізи. У вас щось сталося? Допомога потрібна?
— Цього я ще не чула... — я відчула, як у мене закипає кров. — Олю, не переживайте. Нікуди ви не поїдете.
— Поліно, ви не бійтеся! У нас он скільки мужиків сьогодні в хаті! Син, зять, свати... Якщо треба — ми вашого чоловіка разом із його синочком так із вашого дому викинемо, що вони летітимуть аж до траси! Тільки слово скажіть!
— Дякую, Олю. Я сама впораюся. Піду я.
Я йшла додому, і кожен мій крок був важким, але впевненим. "Викинути зайвих". Гарна думка. Тільки викидати я буду одразу двох. Оптом.
Коли я зайшла в будинок, Анатолій розвалився на дивані перед телевізором.
— Ти з магазину з порожніми руками? — невдоволено буркнув він, не відриваючи погляду від екрана.
— Я там не була, Анатолію. Твоєму синові час. Нехай збирає свої лахи. Прямо зараз.
— Що?! Куди?! — він різко сів. — А-а-а... ти ходила виганяти тих дачників з маминої хати! Оце правильно, оце діло. Тільки переїзд ми відкладемо до завтра. А зараз іди на кухню, вечерю готуй, Аркаша їсти хоче!
— Ти не зрозумів, Толю, — я стала посеред кімнати, склавши руки на грудях. — Сьогодні. Прямо зараз. І вечері не буде. І ТИ збираєш свої речі разом із ним. На вихід. Обидва.
Він підскочив, мов ужалений.
— Ти що мелеш?! Ти мене виганяєш?! Я твій законний чоловік! Я сюди свої гроші вклав!
— Ти вже цю брехню озвучував. Але це не зробить її правдою. Час пішов, Толю. Збирайтеся, або я викликаю поліцію.
— Куди я піду?! У мене немає нічого! Я заради тебе, дурепи, продав свій дім! Аркадію! Виходь, збирай сумку, ти їдеш! — він у паніці почав кричати на сина, який виліз зі спальні.
— Ви їдете РАЗОМ, — відрізала я.
— Поліно... Полю, ну куди ж мені йти? Ніч надворі!
— До міста двадцять кілометрів. Там повно дешевих готелів.
Анатолій раптом змінив тон. Його голос став жалюгідним, плаксивим.
— Полю, сонечко... Ну зараз Аркадій збереться і поїде! Все буде як раніше, чуєш? Ми ж так добре жили! Зірвався я, ну з ким не буває! Але ж і ти могла б як жінка поступитися, змовчати! Нерви у мене просто здали! У сина проблеми, освіти нормальної немає, роботи немає...
— Проблеми твого дорослого сина — це не моя турбота! А твої нерви мене більше не цікавлять! Мені з лишком вистачило того, як ти сьогодні кулаком по моєму столу гатив! Другого разу і ляпаса я чекати не збираюся!
— Я подам до суду! — знову заверещав він, переходячи на погрози. — Я відсуджу половину! Я тут ремонт робив своїми руками!
— Який ремонт, Толю?! Ти шпалери рівно поклеїти не міг! Вперед, до суду! А зараз — геть із мого дому! Мене в цьому селі кожна собака знає і поважає, якщо я зараз крикну — сусіди вас на вилах винесуть!
У кімнаті почався дурдом. Аркадій кричав на батька, звинувачуючи його в тому, що той "не може втихомирити свою бабу". Батько верещав на сина, що це через його брудні шкарпетки і лінощі їх виганяють.
Мені було гидко це слухати, але я терпляче стояла біля дверей і чекала, поки вони розпихають свої речі по дешевих картатих сумках.
— Поліно... Я зараз сина проведу до траси на автобус і повернуся. Поговоримо нормально, удвох. Добре? — жалюгідно зазирав мені в очі Анатолій уже на порозі.
— Ні. Ми вже все сказали. Прощавай.
Він пішов. А через годину... він повернувся. Він був упевнений, що зможе відкрити двері своїм ключем. Але він не врахував, що в мене на вхідних дверях було два замки, а ключі він мав лише від верхнього. Я закрилася на нижній.
Він довго стукав. Скиглив. Потім матюкався і бив кулаками в двері. Але я не підійшла навіть до вікна. Врешті-решт, сусіди пригрозили викликати дільничного, і він забрався геть.
Наступного ж ранку я викликала майстра і змінила всі замки. А потім пішла і подала заяву на розлучення.
Анатолій таки дотримав слова — він спробував судитися. Він найняв якогось дешевого адвоката, вимагав компенсацію, розмахував довідкою про продаж свого батьківського будинку під час нашого шлюбу. Але довести, що ці гроші пішли на мій "ремонт", він так і не зміг. Жодного чека, жодної квитанції.
Натомість, під час суду, дуже несподівано спливла правда про те, куди ж насправді ділися ті гроші. Виявилося, у нього висів гігантський, багаторічний борг по аліментах перед першою дружиною, і саме туди він спустив усі гроші з продажу хати, щоб не сісти за ґрати.
Після розлучення Анатолій, бризкаючи слиною на все село, кричав під магазином, що він "втратив усе через цю меркантильну відьму Поліну", що "у неї два будинки, а він тепер бомж". Але його ніхто не слухав. Йому довелося з ганьбою зібрати залишки речей і назавжди поїхати з нашого села.
Я більше заміж не збираюся. Мені вистачило з головою.
Зате моя донечка Аня почала приїжджати до мене набагато частіше. І вже не сама, а з чудовим, вихованим хлопцем. Незабаром у неї весілля. А там, дай Боже, і онуки підуть.
І знаєте, що я зрозуміла? Набагато краще, спокійніше і щасливіше жити заради своїх дітей та майбутніх онуків, пекти їм пироги і радіти кожному дню, ніж садити собі на шию чужих, нахабних і невдячних мужиків, чекаючи, коли вони вдарять кулаком по твоєму ж столу.
Як вам така історія? А ви б дали чоловіку другий шанс після удару по столу, чи одразу б вказали на двері? Як ви вважаєте, чи правильно вчинила Поліна? Залишайте свої думки в коментарях, я дуже хочу їх почитати!
401
