«Я оплатила відпочинок для нас двох, а в аеропорту з валізою нас зустріла свекруха: “Ми їдемо на море всі разом, мені потрібне морське повітря”...»
Я працювала заради цієї подорожі пів року.
Без нормальних вихідних, із додатковими проєктами вечорами, з постійним «ні, сьогодні не піду з вами в кафе», «ні, нову куртку куплю пізніше», «ні, таксі не треба, доїду метро».
Ми з чоловіком, Ігорем, були одружені вже п’ять років, але на морі не відпочивали приблизно три.
Спочатку виплачували кредит за квартиру.
Потім почали ремонт.
Потім зламалася машина.
Потім знадобилися гроші на кухню.
Завжди знаходилося щось важливіше.
І ось напередодні нашої п’ятої річниці я вирішила: досить.
Ми заслужили хоча б десять днів, коли ніхто не говорить про рахунки, сантехніків, ремонт, роботу чи те, що потрібно купити в «Епіцентрі».
Я мріяла про це майже фізично.
Тільки ми удвох.
Море.
Теплий пісок.
Шум хвиль.
Сніданки на терасі.
Вечірні прогулянки.
Можливість прокинутися о десятій ранку й не думати, кому треба телефонувати і що сьогодні потрібно зробити.
Тур на узбережжя я повністю оплатила зі своєї картки.
Сто п’ятдесят тисяч гривень.
Хороший готель.
Десять ночей.
Номер категорії «делюкс» із великим ліжком, балконом і видом на море.
Переліт.
Трансфер.
Сніданки.
Це був мій подарунок нам обом на річницю.
Ігор знав.
Радів.
Навіть смішно серйозно обирав собі нові плавки.
— Ці сині чи чорні? — питав він, стоячи перед дзеркалом.
— Сині.
— Чому?
— Бо чорні виглядають так, ніби ти зібрався на урок фізкультури в дев’яностих.
— Жорстока ти жінка.
— Зате чесна.
Ми сміялися.
І я була щаслива.
Вранці в день вильоту прокинулася ще до будильника.
Настрій був такий, ніби мені знову двадцять п’ять.
У валізі лежали нові купальники, сукні, сонцезахисний крем, книжка, яку я вже три місяці не могла дочитати, і босоніжки, куплені спеціально для вечірніх прогулянок.
Я навіть зробила манікюр кольору морської хвилі.
Дрібниця.
Але саме з таких дрібниць і складається передчуття відпустки.
Ми викликали таксі.
Ігор був трохи дивний.
Тепер я це розумію.
А тоді списала на хвилювання.
Він постійно дивився в телефон.
Комусь щось писав.
Кілька разів перепитував:
— Ми точно не запізнюємося?
— Точно. Реєстрація ще навіть не почалася.
Коли під’їхали до аеропорту, я була вже подумки біля моря.
Таксист допоміг дістати валізи.
Я поправила сумку на плечі.
І раптом побачила біля входу знайому постать.
Спочатку навіть не зрозуміла.
Жінка в солом’яному капелюсі.
У світлій лляній сорочці.
Поруч — величезна червона валіза.
Галина Петрівна.
Моя свекруха.
Я штовхнула Ігоря ліктем.
— Дивись. Мама твоя.
Він завмер.
— Бачу.
— Провести нас вирішила?
Він не відповів.
Я глянула на нього.
Ігор раптом почервонів, відвів очі й заходився нервово поправляти лямку рюкзака.
І в мене всередині щось ледь помітно ворухнулося.
— Ігорю?
— Яно, тут така справа...
— Яка?
— Я просто не встиг тобі сказати.
— Що сказати?
Він спробував усміхнутися.
— Хотів сюрприз зробити.
Слово «сюрприз» мені вже не сподобалося.
Ми підійшли.
Галина Петрівна розпливлася в усмішці.
— Ну нарешті! А я вже думала, ви запізнитеся!
Вона обняла сина.
Потім швидко поцілувала мене в щоку.
— Ну що, йдемо на реєстрацію?
Я не одразу зрозуміла.
— У якому сенсі — на реєстрацію?
Свекруха подивилася здивовано.
— На рейс.
— Галино Петрівно, ви кудись летите?
— Як це куди?
Вона весело поплескала рукою по червоній валізі.
— З вами!
Я мовчала.
Вона продовжила, наче повідомляла щось цілком очевидне:
— Ми їдемо на море всі разом. Мені морське повітря потрібне. Лікар сказав, для бронхів корисно. Та й що ви там удвох робитимете десять днів? Нудно ж. А так я за речами пригляну, поки ви купатиметеся. Увечері можемо в карти пограти. Веселіше буде!
Я дуже повільно повернула голову до чоловіка.
— Ігорю?
Він дивився в підлогу.
— Ян, ну мама попросила...
— Що саме попросила?
— Поїхати з нами.
— І?
— У неї справді кашель.
Я дивилася на нього.
— Тому ти купив їй квиток?
— Так.
— Коли?
— Днів десять тому.
Десять.
Днів.
Тому.
І весь цей час він мовчав.
Щодня вечеряв зі мною.
Обговорював поїздку.
Показував мені прогноз погоди.
Питав, чи брати дві футболки чи чотири.
І жодного разу не сказав, що з нами летить його мати.
— За чиї гроші? — запитала я.
— Я купив із премії.
— Добре.
Я глибоко вдихнула.
— А жити вона де буде?
Ігор мовчав надто довго.
Я вже знала відповідь.
— Ігорю?
— Ну... у нас номер великий.
Я заплющила очі.
— Продовжуй.
— Там диван розкладний.
Я відкрила очі.
Він заговорив швидше:
— Мама невибаглива. Їй багато місця не треба. Ми ж сім’я. Ну що такого? Вона на дивані поспить.
У мене буквально потемніло в очах.
Я пів року працювала заради романтичної подорожі з чоловіком.
Платила за дорогий номер із великим двоспальним ліжком.
Уявляла, як ми сидітимемо на балконі в халатах.
Як прокидатимемося разом.
Як хоча б десять днів почуватимемося не людьми, які п’ять років ділять комунальні рахунки, а чоловіком і дружиною.
А тепер я мала десять ночей спати з чоловіком за три метри від його матері?
Слухати її хропіння?
Прокидатися від того, що вона о сьомій ранку шукає окуляри?
Ходити у ванну по черзі?
Пояснювати, чому ми хочемо ввечері піти кудись без неї?
І все це — в номері, який оплачувала я?
— Ігорю, — сказала я дуже тихо. — Ти запросив маму в нашу відпустку, не запитавши мене?
— Я не запросив. Вона сама хотіла.
— Це не відповідь.
— Ян, ну що ти починаєш?
І тут втрутилася Галина Петрівна.
— Ой, Яно, не жадібничай.
Я повернулася до неї.
— Перепрошую?
— Ну номер же вже оплачений. Яка тобі різниця, двоє там житимуть чи троє?
— Велика.
— Я вам не заважатиму.
— Ви збираєтеся спати в нашому номері.
— І що?
— І це називається «заважати».
Свекруха скривилася.
— Господи, яка делікатна. Можна подумати, ви там цілими днями...
Вона замовкла, але багатозначний вираз обличчя договорив усе за неї.
Ігор різко сказав:
— Мамо.
— А що «мамо»? Я правду кажу. П’ять років одружені, не молодята вже.
Ось тоді в мені щось остаточно стало на місце.
Я зрозуміла: якщо зараз промовчу, сяду в літак і полечу разом із ними, це буде не моя відпустка.
Це буде десятиденний сімейний санаторій Галини Петрівни за мої гроші.
Вона вирішуватиме, коли ми снідаємо.
Куди йдемо.
Чи варто мені пити коктейль.
Навіщо мені ще одна сукня.
Чому Ігор так довго плаває.
Чому ми повернулися пізно.
А чоловік щоразу казатиме:
«Яно, ну вона ж мама».
Я відкрила сумку.
Дістала папку з документами.
Там були бронювання, страховки, квитки та ваучер готелю.
— Отже, так.
Мій голос прозвучав настільки спокійно, що навіть Ігор насторожився.
— Різниця є. І вона величезна. Я оплачувала романтичну подорож із чоловіком. Не виїзну оздоровчу програму для твоєї мами.
— Яно...
Я подивилася просто на нього.
— У тебе зараз є вибір.
Галина Петрівна фиркнула.
— Ще й ультиматуми почалися.
Я не звернула на неї уваги.
— Або ти зараз викликаєш мамі таксі, вона їде додому, а ми летимо вдвох, як і домовлялися. Або ви з мамою залишаєтеся тут.
Ігор кліпнув.
— А ти?
— А я полечу сама.
Свекруха розсміялася.
— Ой, не сміши. Куди ти сама полетиш?
Я повернулася до неї.
— У відпустку.
