Хвіртка неголосно вдарилася об стовпчик.
Катерина Петрівна випросталася над грядкою, витерла вологе пасмо волосся тильною стороною долоні й завмерла, так і не випустивши з рук щойно зрізаний кріп.
У двір увійшла донька.
Юлія — кремезна, широкоплеча, у вільній розтягнутій футболці — впевнено попрямувала до будинку.
Слідом із машини один за одним вибралися діти.
Наймолодший одразу побіг шукати дворову кішку.
Середній підняв довгу гілку й рушив до клумб.
А старша, Настя, нічого не сказавши, дістала телефон і влаштувалася на сходах ґанку.
— Мам, ми до тебе, — сказала Юлія, трохи покашлюючи. — Сергія відправили у відрядження майже до кінця літа. А в мене зараз роботи по горло: весільний сезон, клієнтки одна за одною. Посидиш поки з дітьми. Ти ж усе одно вдома, на пенсії. Часу повно.
Це прозвучало зовсім не як прохання.
Швидше як уже прийняте рішення.
Катерина Петрівна прикусила щоку зсередини.
І нічого не відповіла.
Яка бабуся добровільно відмовиться провести час з онуками?
Але десь глибоко всередині кольнув сум.
Вона вже уявляла собі спокійні літні ранки.
Чай на веранді.
Повільні розмови із сусідом Микитою Андрійовичем.
Роботу в саду без поспіху.
Книжку після обіду.
Тепер, схоже, про все це доведеться забути.
Минуло менше години, і Юлія поїхала.
У передпокої залишилися три великі сумки з дитячими речами.
Ліжка застелили нашвидкуруч.
На перилах веранди вже висів рушник із динозаврами — молодший якимось дивом знайшов багнюку навіть у суху погоду, і його довелося терміново мити.
Катерина Петрівна варила кашу.
Чистила яблука.
Витирала стіл.
Знову чистила яблука, бо першу порцію малий розмазав по ногах і одразу заплакав.
Кішка давно сховалася під ґанком.
Середній намагався дістати її палицею, поки бабуся не забрала ту палицю й не встромила біля паркану.
Настя продовжувала дивитися тільки в телефон.
На будь-які питання відповідала коротким:
— Угу.
Тим самим підлітковим «угу», після якого одразу розумієш — тебе навіть не почули.
До обіду, як завжди, зайшов сусід Микита Андрійович.
Він приходив майже щодня.
Сьогодні був у легкому піджаку поверх простої сірої футболки й тримав у руках ящик із розсадою.
Окинув кухню поглядом.
Три тарілки із залишками каші.
Перекинута склянка.
Бутерброд, який хтось надкусив і кинув.
— Бачу, сьогодні в тебе весела компанія, — усміхнувся він.
Катерина Петрівна чомусь відразу відчула незручність.
— Так… Юля дітей привезла. Попросила посидіти. Сьогодні, мабуть, разом не пообідаємо.
Микита Андрійович спокійно кивнув.
— Нічого страшного. Онуки — справа важлива.
Поставив ящик із розсадою біля ґанку.
І рушив до хвіртки.
Жодної образи.
Усе зрозумів без зайвих слів.
А Катерина Петрівна ще довго дивилася йому вслід, машинально перебираючи пальцями край фартуха, поки сусід не зник за хвірткою.
До вечора вона двічі помила підлогу.
Перепрала цілу купу дитячого одягу.
Спіймала кішку, яка втекла на сусідську ділянку.
Зашила порвану москітну сітку.
І тільки з четвертої спроби вклала молодшого спати.
Той ніяк не хотів засинати.
Кликав маму.
Не бабусю.
Юлія приїхала вже в сутінках.
Кинула сумку біля стільця.
Одразу попрямувала до холодильника.
— Мам, як день? Усе нормально? Завтра знову поїду рано. Зранку укладка, потім ще вечірній запис.
Катерина Петрівна стояла біля мийки.
Руки по лікоть у піні.
— Юлю.
Донька озирнулася.
— Що?
— Завтра в мене свої плани. Якщо збираєшся залишати дітей, хоча б попереджай.
Юлія здивовано підняла брови.
— Які ще плани, мам? Ти ж давно на пенсії.
І навіть не дочекавшись відповіді, пішла до дітей.
Наступного ранку знову поїхала раніше, ніж Катерина Петрівна встигла повернутися до розмови.
На третій день у Юлії несподівано з’явилося вікно між клієнтками.
Вона повернулася додому близько обіду.
Зайшла на кухню.
І одразу побачила Микиту Андрійовича.
Він спокійно пив чай.
Перед ним стояла тарілка з бутербродами.
Катерина Петрівна помішувала суп.
І виглядала зовсім інакше.
Юлія давно не бачила матір такою спокійною.
Обличчя стало м’якшим.
Зникло постійне відчуття втоми й звичного смирення.
Микита Андрійович щось розповідав про ґрунт для огірків.
Катерина Петрівна слухала.
Поправила волосся легким рухом.
Навіть трохи кокетливо.
— А це хто? — запитала Юлія, спершися на одвірок.
— Микита Андрійович. Наш сусід. Іноді допомагає мені на ділянці.
— Допомагає…
Юлія усміхнулася.
Повернулася до доньки.
— Настю, чуєш? У бабусі, виявляється, шанувальник з’явився. Помічник по городу.
Настя на секунду підняла очі.
Подивилася на дорослих.
І знову втупилася в телефон.
Микита Андрійович спокійно поставив чашку.
Підвівся.
Лише щелепа трохи напружилася.
Він нічого не сказав.
Кивнув Катерині Петрівні.
Потім Юлії.
І пішов.
Навіть дверима не грюкнув.
Він завжди вмів поводитися гідно.
Юлія тим часом уже заглядала в каструлю.
— Суп якийсь рідкий. Діти такий не люблять. І чому Данило знову весь брудний? Ти ж бачиш, що одяг замастив.
Катерина Петрівна мовчки дивилася у двері, за якими щойно зник Микита Андрійович.
Під ребрами ніби збирався важкий гарячий клубок.
Вона повільно витерла руки об фартух.
— Юлю, вийдемо на хвилину.
— Мам, я тільки приїхала.
— Вийдемо.
На ґанку слова самі знайшли дорогу.
Короткі.
Чіткі.
Наче давно чекали.
— Не обговорюй мене при дітях. І перестань вирішувати за мене, чи є в мене вільний час.
Юлія втомлено потерла лоба.
— Мам, та це звичайний жарт.
— Ні.
Катерина Петрівна спокійно подивилася їй в очі.
— Ти не жартувала. Ти привезла дітей і вирішила, що можеш розпоряджатися моїм життям. Навіть не запитала, чи можу я їх залишити. Не поцікавилася, чи маю свої справи.
Юлія прикусила губу.
Нічого не відповіла.
Лише пішла назад у будинок.
На порозі кинула:
— Добре. Зрозуміла.
Але ввечері Катерина Петрівна випадково почула розмову доньки телефоном.
Юлія навіть не намагалася говорити тихіше.
— Та все нормально. Мама все одно з дітьми сидить. Куди вона дінеться? У неї тут якийсь сусід з’явився, чай п’ють. Смішно дивитися. Нехай розважається. Головне, щоб діти були під наглядом.
І тут несподівано заговорила Настя.
Та сама мовчазна онука.
Вона підняла очі.
— Бабусю… А ти правда зовсім нічим не займаєшся? Мама каже, пенсіонерам нічого робити.
Від цих слів стало болючіше за все.
Не від грубості Юлії.
Не від насмішок.
А від того, що онука вже почала сприймати бабусю як людину, яка існує лише для того, щоб бути корисною іншим.
Катерина Петрівна обережно прибрала волосся з обличчя, ховаючи тремтіння підборіддя.
— Звичайно, займаюся, Настю.
— Чим?
— Багато чим.
— А мама каже…
— Просто мама давно не цікавиться моїм життям. Їй здається, що в мене немає своїх справ.
Настя замовкла.
Вперше за ці дні поклала телефон екраном донизу.
Уночі Катерина Петрівна довго не могла заснути.
Поруч на розкладачці тихо сопів середній онук.
За стіною переверталася Настя.
З кімнати Юлії долинало рівне дихання людини, яка смертельно втомилася за день.
Катерина Петрівна не відчувала злості.
Було щось важче.
Вона раптом дуже ясно зрозуміла:
Юлія не була поганою людиною.
Не була жорстокою.
Вона просто перестала бачити у власній матері живу жінку.
Для неї мама давно перетворилася на зручну функцію.
Приготувати.
Попрати.
Посидіти з дітьми.
А те, що ця жінка може чогось хотіти.
Може закохуватися.
Може будувати плани.
Може втомлюватися.
Може не хотіти сидіти з трьома дітьми все літо.
Доньці навіть не спадало на думку.
Наступного вечора Катерина Петрівна вийшла на веранду по тазик.
Вікно кухні було відчинене.
І знову почула Юлію.
— Ні, табір я дітям скасувала і не шкодую. Навіщо платити, якщо мама все одно вільна? До кінця літа посидить з онуками. Я вже набрала додаткових замовлень, Сергію сказала, що питання вирішене.
Катерина Петрівна завмерла.
— Хоч справою займеться, — продовжувала донька. — А то все ходить із цим своїм сусідом-агрономом. У її віці це вже якось смішно. А так хоч користь буде.
Катерина Петрівна стояла за відкритим вікном.
І саме після цих слів щось усередині неї остаточно змінилося.
Не вибухнуло.
Не зламалося.
Навпаки.
Стало дуже тихо.
Дуже чітко.
Вона поставила тазик на лавку.
Зайшла в будинок.
Юлія ще тримала телефон біля вуха.
Побачила матір.
— Мам, ти щось хотіла?
Катерина Петрівна подивилася на неї.
— Так.
— Що?
— Завтра забереш дітей.
Юлія навіть не зрозуміла.
— Куди?
— Додому.
— Мам, ти серйозно?
— Абсолютно.
— Але я ж працюю.
— Знаю.
— Сергій у відрядженні.
— Знаю.
— А діти?
— Твої.
Юлія повільно опустила телефон.
— Мамо…
Катерина Петрівна вперше не дала їй закінчити.
— І табір повернеш.
— Я вже скасувала!
— Тоді шукай інший.
— Звідки я зараз…
— Це не моя проблема.
Юлія дивилася так, ніби перед нею стояла зовсім інша людина.
Мабуть, так і було.
Частина перша. «Куди ти дінешся?»
— Мамо, ти зараз просто образилася.
— Так.
— На одну фразу?
— Ні.
— А на що?
Катерина Петрівна сіла за стіл.
— На те, як ти зі мною поводишся.
— Я нормально поводжуся.
— Ні.
— Я залишила дітей у бабусі.
— Без дозволу.
— Ти ж їх любиш.
— Люблю.
— Тоді в чому проблема?
— У тому, що любов не робить мене безкоштовною нянею.
Юлія аж засміялася від обурення.
— Безкоштовною нянею? Серйозно?
— Так.
— Це ж твої онуки!
— Так.
— Ти взагалі себе чуєш?
Катерина Петрівна кивнула.
— Нарешті.
Юлія замовкла.
— Я все життя вам допомагала, — продовжила мати. — Тобі. Сергію. Дітям.
— І що?
— Нічого.
— Тоді навіщо зараз це виставляти?
— Я нічого не виставляю.
Катерина Петрівна дивилася прямо.
— Я кажу, що більше не дозволю тобі вирішувати за мене.
— Я не вирішую.
— Ти скасувала дитячий табір.
— Бо це дорого.
— І призначила мене заміною.
— Мам…
— Не спитавши.
— Ти все одно вдома.
— Оце і є проблема.
Тиша.
— Ти думаєш, якщо я не ходжу щодня на роботу, мій час нічого не коштує.
— Я такого не казала.
— Ти сказала: «Куди вона дінеться».
Юлія зблідла.
— Ти чула?
— Все.
— Я просто…
— І ще сказала, що в моєму віці смішно бачитися з чоловіком.
— Я не так…
— Саме так.
Юлія провела долонею по обличчю.
— Добре. Я переборщила.
— Так.
— Вибач.
Катерина Петрівна мовчала.
— Ну вибач.
— Вибачення приймаю.
Юлія полегшено видихнула.
— От і добре.
— Дітей завтра забираєш.
Полегшення миттєво зникло.
— Тобто ти все одно…
— Так.
— Мам, я ж вибачилася!
— І?
— Тоді навіщо карати мене?
— Я тебе не караю.
— А що це?
— Повертаю тобі твою відповідальність.
Юлія різко встала.
— Я не можу завтра!
— Чому?
— У мене три клієнтки.
— Перенеси.
— Ти розумієш, що я втрачу гроші?
Катерина Петрівна подивилася на неї.
— А я що втрачаю?
— Ти?
— Так.
— Що?
— Літо.
Юлія розгубилася.
— Яке ще літо?
Мати усміхнулася сумно.
— Оце ти й не розумієш.
Вона встала.
— У мене теж було літо.
— Мам…
— Я планувала ремонт веранди.
— Це можна зробити потім.
— Хотіла поїхати на три дні до Чернівців із Валентиною.
— Серйозно?
— Так.
— І що ще?
Катерина Петрівна глянула прямо.
— Хотіла проводити час із Микитою.
Юлія аж відсахнулася.
— Мамо.
— Що?
— Ну ти ж не дівчинка.
— А хто?
— Я не це мала на увазі.
— А що?
Юлія не знайшла відповіді.
— Мені шістдесят три, — спокійно сказала Катерина Петрівна. — Я не померла.
— Я знаю.
— Ні. Не знаєш.
Тиша.
— Ти дивишся на мене й бачиш бабусю.
— Ти і є бабуся.
— Я ще й Катерина.
Юлія мовчала.
— І я не збираюся прожити решту життя так, щоб бути зручною всім, крім себе.
У дверях стояла Настя.
Ніхто не помітив, коли вона прийшла.
Вона слухала.
Юлія першою побачила доньку.
— Іди в кімнату.
Настя не пішла.
— Мам.
— Що?
— Бабуся права.
Юлія повернулася так різко, ніби її вдарили.
— Ти ще почни.
— Але правда.
— Настю!
— Ти завжди привозиш нас і кажеш, що бабуся рада.
— Вона рада.
Настя подивилася на Катерину Петрівну.
— А ти рада?
Мати відповіла чесно:
— Іноді.
Юлія знову зблідла.
— От чудово.
— Я рада вам, — продовжила Катерина Петрівна. — Але не завжди рада тому, як мене про це повідомляють.
Настя кивнула.
— Я зрозуміла.
Юлія нервово засміялася.
— Прекрасно. Тепер у мене ще й дитина буде читати лекції.
Настя знизала плечима.
— Я просто не хочу, щоб мене колись так само залишили з трьома дітьми без дозволу.
Катерина Петрівна ледь стримала посмішку.
Юлія не посміхнулася.
Наступного ранку вона справді забрала дітей.
Не о сьомій.
Не о восьмій.
А об одинадцятій.
До того часу кілька разів комусь телефонувала.
Переносила записи.
Лаялася із Сергієм по відеозв’язку.
Шукала няню.
Знайшла тільки на три дні.
— Задоволена? — запитала, затягуючи сумку в машину.
Катерина Петрівна стояла біля хвіртки.
— Ні.
— А виглядаєш.
— Я не хотіла сварки.
— Але влаштувала.
— Я поставила межу.
— Називай як хочеш.
Молодший Данило кинувся до бабусі.
— Я ще приїду?
Катерина Петрівна присіла.
— Звичайно.
— Коли?
— Коли ми з мамою домовимося.
— А завтра?
— Не завтра.
Він засмутився.
— Я тебе люблю.
— І я тебе.
Середній Артем обійняв її швидко.
Настя підійшла останньою.
— Бабусю.
— Що?
— Ти поїдеш із дядьком Микитою?
Катерина Петрівна здивувалася.
— Куди?
— Куди хотіла.
Юлія різко сказала:
— Настю, в машину.
Дівчина посміхнулася.
— Просто поїдь.
І сіла.
Машина виїхала.
У дворі стало тихо.
Катерина Петрівна стояла біля хвіртки.
І раптом відчула провину.
Величезну.
Неприємну.
Майже фізичну.
«Може, справді треба було потерпіти?»
«Діти ж ні в чому не винні».
«Юлії важко».
«Сергій далеко».
Знайомі думки.
Саме ті, через які вона стільки років погоджувалася.
Катерина Петрівна повільно пішла в будинок.
На кухні стояли три чашки.
Під столом лежала іграшкова машинка.
На стільці — Настина кофта.
Вона підняла її.
Притиснула до себе.
І заплакала.
Не тому, що передумала.
А тому, що правильні рішення іноді теж болять.
У двері постукали.
Катерина Петрівна швидко витерла очі.
Відчинила.
Стояв Микита Андрійович.
У руках — пакет із персиками.
— Я не вчасно?
— Ні.
Він подивився на неї уважніше.
— Плакала?
— Трохи.
— Через дітей?
Вона кивнула.
— Поїхали?
— Так.
Микита Андрійович нічого не питав.
Просто поставив персики на стіл.
— Чаю?
Катерина Петрівна засміялася крізь сльози.
— Можна.
Вони сіли на веранді.
Вперше за кілька днів — у тиші.
Микита Андрійович не давав порад.
Не казав, що Юлія погана.
Не намагався налаштувати матір проти доньки.
Через деякий час лише запитав:
— Ти ж хотіла кудись поїхати?
Катерина Петрівна здивувалася.
— Звідки знаєш?
— Ти казала про фестиваль квітів у Кам’янці.
— Я вже забула.
— А я ні.
— Микито.
— Що?
— Це через два тижні.
— Я знаю.
— І?
— Поїдемо?
Вона дивилася на нього.
— Серйозно?
— Абсолютно.
— Удвох?
— Якщо ти не проти.
Катерина Петрівна відчула, як сама собою з’являється усмішка.
— Не проти.
А в цей самий час Юлія вперше зіткнулася з тим, чого раніше майже не помічала.
Скільки насправді коштує її мамина «вільність».
Частина друга. Три дні без бабусі
Няню звали Марина.
Їй було двадцять сім.
Досвід.
Рекомендації.
Чіткий графік.
І чітка ціна.
Коли Юлія почула суму за день із трьома дітьми, перепитала:
— Скільки?
Марина повторила.
— Але вони вже не маленькі.
— Один дошкільник.
— Так.
— Другому дев’ять.
— Так.
— Старшій п’ятнадцять.
— Вона взагалі сама по собі.
Марина спокійно відповіла:
— Тоді старша може не входити в догляд, якщо за неї я не відповідаю.
Юлія відразу сказала:
— Ні, відповідаєте.
— Тоді така сума.
Юлія погодилася.
Бо не мала вибору.
У перший день прийшла додому о сьомій.
У холодильнику лежала записка.
«Закінчилося молоко, хліб, яблука. Данилу потрібні вологі серветки».
На столі — чек.
Юлія подивилася на суму.
І вперше подумала:
мама все це купувала сама.
Другого дня Марина сказала:
— Артему потрібні нові шорти. Порвав.
— Зашийте.
— Я не шию.
Юлія хотіла сказати:
«Мама б зашила».
Не сказала.
Третього дня молодший відмовився їсти.
— Він хоче бабусині сирники, — пояснила Марина.
— Зробіть.
— Я не знаю, як саме вона робить.
Юлія роздратувалася.
— Та звичайні сирники.
Марина спокійно відповіла:
— Можу приготувати звичайні. Але якщо він не їстиме, це не моя провина.
Юлія сіла.
І раптом відчула, що страшенно втомилася.
На роботі — клієнтки.
Удома — організація дітей.
Няня.
Продукти.
Прання.
Чоловік далеко.
Так, їй було важко.
Але раніше більшу частину цього важкого вона просто передавала матері.
Не називаючи це допомогою.
Називаючи:
«Ти ж усе одно вдома».
На четвертий день няня не могла.
Юлія подзвонила двом подругам.
Ніхто не міг.
Сестри в неї не було.
Свекруха жила в іншій області.
Довелося скасувати двох клієнток.
Вперше за багато років вона провела цілий день із трьома дітьми сама.
До обіду Данило розлив компот.
Артем посварився з сусідським хлопцем.
Настя образилася, бо Юлія забрала телефон.
У ванній закінчився пральний порошок.
Кіт, якого діти тимчасово прихистили у дворі, подряпав Данила.
Юлія приготувала суп.
Данило сказав:
— У бабусі смачніший.
Артем додав:
— І котлети.
Настя мовчала.
Юлія різко поставила каструлю.
— Тоді їдьте до бабусі!
Настя підняла очі.
— Вона не зобов’язана.
Юлія завмерла.
— Що?
— Ти сама це тепер знаєш.
— Не починай.
— Я не починаю.
Настя відклала телефон.
— Просто ти злишся не на нас.
— А на кого?
— На себе.
Юлія дивилася на доньку.
— Чого це?
— Бо бабуся раніше все робила, а ти думала, що це безкоштовно.
— Я не думала.
— Думала.
— Настю.
— Я теж думала.
Дівчина опустила очі.
— Я навіть не прибирала за собою. Бо знала, що бабуся прибере.
Юлія мовчала.
— А тепер мені соромно.
Це була перша тріщина в її впевненості.
Наступного дня вона зателефонувала матері.
Катерина Петрівна побачила ім’я на екрані.
Кілька секунд вагалася.
Відповіла.
— Алло.
— Мам.
— Слухаю.
— Як ти?
Катерина Петрівна здивувалася.
Раніше Юлія починала з:
«Ти завтра вдома?»
«Можеш забрати?»
«Що готуєш?»
Тепер:
«Як ти?»
— Добре.
— Що робиш?
— Ми з Микитою в садовому центрі.
Пауза.
— Купуєте щось?
— Троянди.
— А.
Знову пауза.
— Мам.
— Так?
— Ти точно не можеш взяти дітей хоча б на суботу?
Катерина Петрівна заплющила очі.
Ось воно.
— Не можу.
— Чому?
— Ми їдемо.
— Куди?
— У Кам’янець-Подільський.
Мовчання.
— З ним?
— Так.
Юлія важко видихнула.
— Мам, це зараз серйозно важливіше за сім’ю?
Катерина Петрівна відчула знайоме.
Старий гачок.
Провина.
Вона спокійно відповіла:
— Це теж моє життя.
— Я не кажу, що не життя.
— Кажеш.
— Просто можна було поїхати в інший день.
— Можна.
— Ну от.
— Але я не хочу.
Юлія мовчала.
— Я хочу поїхати в суботу.
— Добре.
Голос став холодний.
— Відпочивай.
Катерина Петрівна не кинулася виправдовуватися.
— Дякую.
Вона поклала слухавку.
Микита Андрійович стояв поруч із двома саджанцями.
— Все гаразд?
— Так.
— Точно?
Катерина Петрівна усміхнулася.
— Вчуся.
— Чого?
— Не міняти свої плани через чужу незручність.
Він кивнув.
— Корисна навичка.
Поїздка вийшла чудовою.
Вони гуляли старим містом.
Пили каву.
Дивилися на квіти.
Микита Андрійович багато фотографував.
Катерина Петрівна сміялася.
На одному фото вона стояла біля клумби в легкій блакитній сукні.
Волосся розвівав вітер.
І виглядала вона зовсім не як «бабуся, якій нічого робити».
Настя побачила фото в месенджері.
Показала матері.
— Дивись.
Юлія подивилася.
Довго.
— Вона гарна.
Настя посміхнулася.
— Дуже.
— Я давно не бачила її в сукні.
— Бо ти давно на неї не дивилася.
Юлія різко повернулася.
— Що?
Настя не злякалася.
— Правда.
Юлія хотіла образитися.
Але не змогла.
Того вечора вона згадала батька.
Катерина Петрівна овдовіла шість років тому.
Після смерті чоловіка ні з ким не зустрічалася.
Принаймні Юлія так думала.
Мама завжди була поруч.
На день народження.
На лікарняний дітей.
На свято в садочку.
На канікули.
На випадок, коли Юлії треба було на навчання.
На вихідні.
На все.
І Юлія ніколи не запитувала:
«Мамо, а що ти робила б, якби не ми?»
Вона просто вирішила:
нічого.
Через два тижні Сергій повернувся з відрядження раніше.
Увечері діти вже спали.
Він поставив валізу.
— Ну як ви?
Юлія засміялася.
— Живі.
— Мама допомагала?
— Ні.
— Посварилися?
— Так.
Вона розповіла.
Все.
Навіть про фразу:
«Хоч справою займеться».
Сергій довго мовчав.
— Ти справді так сказала?
— Так.
— Юлю.
— Я знаю.
— Ні.
Він похитав головою.
— Ти не уявляєш, як це звучить.
— Уже уявляю.
— Я ж теж думав, що діти будуть у мами все літо.
— Я сама тобі сказала, що домовилася.
— А ти не домовилася?
Юлія опустила очі.
— Ні.
Сергій повільно сів.
— Тобто ти просто привезла їх?
— Так.
— Трьох?
— Так.
Він потер обличчя.
— І поїхала працювати?
— Так.
— Юлю…
— Я вже зрозуміла.
— Я теж хорош.
— Чому?
— Бо навіть не запитав.
Вони сиділи мовчки.
Потім Сергій сказав:
— Табір ще можна знайти?
— Можна.
— Давай.
— Дорого.
— Значить, дорого.
Юлія подивилася на нього.
— А мама?
— Мама може брати їх тоді, коли сама хоче.
І саме ця фраза остаточно зламала останній захист.
Юлія заплакала.
Не від образи.
Від сорому.
Частина третя. «У бабусі теж є літо»
Через кілька днів Юлія приїхала до матері сама.
Без дітей.
Катерина Петрівна саме поливала троянди.
Побачила машину.
Напружилася.
Юлія вийшла.
У руках нічого.
Не сумки.
Не дитячий одяг.
Не список.
Просто вона.
— Можна?
Катерина Петрівна кивнула.
— Заходь.
Сіли на веранді.
Юлія довго мовчала.
— Мам.
— Що?
— Я не знаю, як правильно вибачитися.
Катерина Петрівна не поспішала.
— Просто скажи.
— Пробач.
— За що?
— За те, що перестала бачити тебе.
Мати завмерла.
Оце було не те, чого вона чекала.
Юлія продовжила:
— Я думала, що якщо ти на пенсії, то в тебе немає важливих справ.
— Так.
— Що якщо ти вдома, то завжди можеш.
— Так.
— Що якщо ти бабуся, то тобі автоматично хочеться сидіти з дітьми.
— Іноді хочеться.
— Знаю.
Юлія ковтнула.
— А іноді ні.
Катерина Петрівна кивнула.
— І це не означає, що ти їх не любиш.
— Ні.
— Я це зрозуміла.
Тиша.
— Мені соромно за ту фразу про Микиту Андрійовича.
— Добре, що соромно.
Юлія усміхнулася крізь сльози.
— Ти могла б трохи легше.
— Ні.
Обидві засміялися.
— Він тобі подобається?
Катерина Петрівна вперше не відвела очі.
— Так.
Юлія здивовано підняла брови.
— Серйозно?
— Серйозно.
— А давно?
— Десь рік спілкуємося ближче.
— Рік?!
— Так.
— І ти нічого не сказала?
Катерина Петрівна подивилася уважно.
— А ти коли востаннє питала?
Юлія замовкла.
— От.
— Мам…
— Що?
— Це боляче чути.
— Мені теж було боляче жити так, ніби моє особисте життя смішне.
Юлія опустила голову.
— Пробач.
— Пробачила.
— А діти?
— Що діти?
— Ми знайшли табір на три тижні.
— Добре.
— Потім Сергій бере відпустку.
— Добре.
— А решту літа будемо самі.
Катерина Петрівна кивнула.
— Молодці.
Юлія усміхнулася.
— Але я хотіла запитати.
Мати відразу насторожилася.
— Що?
— Можна вони наступної суботи приїдуть до тебе на день?
Катерина Петрівна дивилася кілька секунд.
Потім усміхнулася.
— Можна.
— Точно?
— Точно.
— У тебе немає планів?
— До вечора немає.
— Тоді я заберу їх о сьомій.
— Добре.
— Щось привезти?
Катерина Петрівна ледь не засміялася.
— Продукти.
Юлія теж засміялася.
— Зрозуміла.
На прощання донька обійняла її.
Не поспіхом.
Міцно.
— Мам.
— Що?
— Ти щаслива?
Катерина Петрівна замислилася.
— Зараз — так.
— Добре.
Наступної суботи Юлія приїхала з трьома дітьми.
І з двома великими пакетами.
— Що це?
— Їжа.
— Стільки?
— На трьох.
Катерина Петрівна засміялася.
Молодший Данило одразу побіг до кішки.
Артем — до саду.
Настя залишила телефон у сумці.
— Бабусю.
— Що?
— Покажеш фото з Кам’янця?
Катерина Петрівна здивувалася.
— Хочеш?
— Так.
Вони сіли на веранді.
Настя гортала.
— Оце гарне.
— Яке?
— Де ти в блакитній сукні.
— Микита фотографував.
— Він добре фотографує.
— Передам.
— А ви ще кудись поїдете?
Катерина Петрівна усміхнулася.
— Плануємо восени до Львова.
Настя кивнула.
— Круто.
— Ти не сміятимешся?
Дівчина здивувалася.
— З чого?
— Ну… у моєму віці.
Настя насупилася.
— А що з твоїм віком?
Катерина Петрівна відчула, як защеміло в грудях.
— Нічого.
— От і я так думаю.
Пізніше приїхав Микита Андрійович.
Юлія ще не забрала дітей.
Побачила його біля хвіртки.
На секунду стало ніяково.
Він теж насторожився.
Але Юлія сама підійшла.
— Микито Андрійовичу.
— Так?
— Я хотіла вибачитися.
Він здивувався.
— За що?
— За той жарт.
— А.
— Він був дурний.
Микита Андрійович усміхнувся.
— Буває.
— Я тоді поводилася некрасиво.
— Головне, що зрозуміли.
Юлія подивилася на матір.
— Бережіть її.
Катерина Петрівна одразу втрутилася:
— Юлю.
— Що?
— Я сама себе бережу.
Микита Андрійович засміявся.
— Оце правда.
Юлія теж.
— Добре. Тоді просто не заважайте їй себе берегти.
— Домовилися.
Минув рік.
Життя не стало ідеальним.
Юлія іноді знову забувалася.
— Мам, у тебе ж завтра нічого…
І одразу зупинялася.
— Стоп. У тебе є плани?
Катерина Петрівна відповідала.
Іноді:
— Немає.
І брала дітей.
Іноді:
— Є.
І Юлія вже не ображалася.
Настя стала частіше приїжджати сама.
Не тому, що її «залишили».
А тому, що хотіла.
Вони з бабусею пили чай.
Говорили.
Одного разу Настя сказала:
— Я раніше реально думала, що пенсія — це коли людина просто сидить і чекає, поки до неї прийдуть діти.
Катерина Петрівна засміялася.
— Жах.
— Так.
— А тепер?
Настя знизала плечима.
— Тепер думаю, це коли нарешті можна самому вирішувати, що робити зі своїм часом.
— Хороша версія.
— Я від тебе навчилася.
Катерина Петрівна нічого не сказала.
Лише простягнула онуці ще один шматок пирога.
Восени вони з Микитою Андрійовичем справді поїхали до Львова.
Потім у Трускавець.
Наступної весни разом посадили нові троянди.
Не одружувалися.
Не переїжджали одне до одного.
Їм обом подобалося мати власні будинки й приходити в гості.
Одного разу Юлія запитала:
— Мам, а ви так і будете просто зустрічатися?
Катерина Петрівна засміялася.
— А що значить «просто»?
— Ну…
— Нам добре.
— Я нічого не кажу.
— От і не кажи.
Юлія підняла руки.
— Все-все.
Вони обидві засміялися.
А потім настав день народження Катерини Петрівни.
Зібралися всі.
Юлія.
Сергій.
Троє онуків.
Микита Андрійович.
Сусіди.
На веранді стояв великий стіл.
Діти бігали двором.
Катерина Петрівна винесла пиріг.
Юлія підняла келих.
— Я хочу сказати тост.
Усі затихли.
— Рік тому я зробила одну дуже дурну річ.
Катерина Петрівна одразу здогадалася.
— Юлю…
— Ні, мам, дай.
Вона усміхнулася.
— Я привезла сюди трьох дітей, навіть не спитавши, чи хоче мама їх приймати.
Сергій опустив очі.
Настя усміхнулася.
— І я була впевнена, що все нормально. Бо мама на пенсії. Бо вона бабуся. Бо вона «все одно вдома».
Юлія подивилася на матір.
— А потім мама нагадала мені, що вона не сервіс.
За столом засміялися.
— І що в неї теж є літо.
Катерина Петрівна відчула, як очі наповнюються слізьми.
— І плани.
— І друзі.
Юлія подивилася на Микиту Андрійовича.
— І особисте життя, яке її доросла донька не має права висміювати.
Микита Андрійович підняв келих.
— Оце правильна думка.
— Тому я п’ю за маму.
Юлія зробила паузу.
— За те, щоб ми ніколи більше не плутали любов людини з її обов’язком бути нам зручною.
Катерина Петрівна витерла сльозу.
Настя першою сказала:
— За бабусю!
Усі підтримали.
Данило, який не дуже розумів, про що мова, голосно закричав:
— І за пиріг!
Усі розсміялися.
А ввечері, коли гості розійшлися, Катерина Петрівна вийшла на веранду.
Микита Андрійович сів поруч.
— Втомилася?
— Трохи.
— Хороший день.
— Дуже.
Вони сиділи мовчки.
У саду пахло травою.
Десь за парканом гавкав пес.
У будинку Настя допомагала Юлії складати посуд.
Микита Андрійович раптом запитав:
— Про що думаєш?
Катерина Петрівна усміхнулася.
— Про одну фразу.
— Яку?
— «Куди вона дінеться».
Він мовчав.
— Знаєш, що найстрашніше?
— Що?
— Я тоді й сама так думала.
— У сенсі?
— Що нікуди не дінуся.
Вона подивилася на сад.
— Що якщо діти потребують, я повинна все відкласти.
— А тепер?
Катерина Петрівна повернулася до нього.
— А тепер знаю, що можу дінусь куди захочу.
Він засміявся.
— Навіть до Львова.
— Навіть.
— До Кам’янця.
— Так.
— До мене на чай.
Вона усміхнулася.
— Особливо.
Пізніше Катерина Петрівна часто думала про той літній день.
Про три сумки в передпокої.
Про розмазане яблуко.
Про брудну підлогу.
Про доньчине:
«Ти ж усе одно вдома».
А найбільше — про фразу:
«Хоч справою займеться. А так хоч користь буде».
Колись вона б проковтнула.
Виправдала.
Сказала собі:
«Юля втомилася».
«Їй важко».
«Діти ж рідні».
Усе це було правдою.
Але була й інша правда.
Катерина Петрівна теж була рідною.
І їй теж могло бути важко.
Її час теж був часом.
Її плани теж були планами.
Її почуття не ставали смішними через цифру в паспорті.
А любов до онуків зовсім не вимагала відмовитися від права сказати:
«Сьогодні я не можу».
Через рік на дверях її холодильника висів дитячий малюнок.
Настя намалювала всю родину.
Юлія.
Сергій.
Діти.
Катерина Петрівна.
І Микита Андрійович.
Над бабусею великими літерами було написано:
«У бабусі теж є справи».
Катерина Петрівна спочатку сміялася.
А потім повісила малюнок на найвидніше місце.
Бо це була найпростіша й найважливіша річ, яку їхня родина нарешті зрозуміла.
Бабуся — це не людина, яка сидить і чекає, коли комусь знадобиться.
Не безкоштовний дитячий табір.
Не пральня.
Не кухня.
Не запасний дорослий на випадок, коли іншим незручно.
Бабуся — це просто жінка.
Зі своїм домом.
Своїм часом.
Своїми бажаннями.
Своїм літом.
І якщо вона проводить його з онуками — це має бути подарунком.
А не вироком, який їй мовчки оголосили інші.
