Артем, намагаючись здійняти якомога більше галасу, дістав з-під ліжка старий коричневий чемодан. Він з розмаху жбурнув його на ліжко, і пружини відгукнулися жалібним скрипом. Замок голосно клацнув, кришка відкинулася, і чоловік почав жбурляти всередину сорочки, светри, джинси — без розбору, одним незграбним клунком. Демонстративно грюкав дверцятами шафи, висмикував шухляди так, ніби хотів їх вирвати з корінням. Одяг летів через усю спальню, цілячись у чемодан, але найчастіше просто падаючи повз.

А в цей час Лариса стояла на кухні, методично відтираючи конфорки. Її губка рухалася по колу — повільно, рівно, без жодного збою. Вона чула кожен удар, кожен ляск, кожне демонстративне зітхання зі спальні.
«Ларисо!» — пролунав з коридору крик Артема. — «Ти взагалі чуєш, що тут відбувається?»
Вона навіть не обернулася. Просто сполоснула губку, віджала її і акуратно поклала на край раковини. «Чую», — спокійно відповіла Лариса. — «Сусіди, певно, теж чують».
Артем з’явився у дверях кухні. Рукави сорочки були закочені, лоб блищав від поту, а очі горіли тим особливим блиском, який з’являвся, коли він очікував гучних оплесків. «Я йду», — виголосив він вагомо, з паузою після кожного слова. — «Іду. З цього дому. Назавжди». «Гаразд», — Лариса взяла чисту ганчірку, ледь помітно кивнувши.
«Гаразд?!» — Артем різко підступив до неї. — «І це все? Більше нічого не скажеш?» Він стояв, чекаючи її сліз, розпачу, благань. Уявляв, як вона вчепиться в його сорочку, впаде на коліна, заволає «не йди». Чотирнадцять років, казав він собі, він будував цю родину. Чотирнадцять років. І ось він, герой, стоїть із зібраним чемоданом, а дружина незворушно витирає плиту.
«Тобі взагалі не боляче? Зовсім?» — прохрипів він, знизивши голос майже до шепоту. Лариса нарешті повернулася до нього. Її погляд був прямим, без виклику і без жодної благальної нотки. Її очі лишалися абсолютно сухими.
«Артеме, я просто втомилася чекати цього дня», — тихо промовила вона. — «Він настав, і мені, знаєш, стало легше. Якщо тобі тут так нестерпно, то йди».
«Ти стала як меблі, Ларисо! Просто поринула в цей побут, у ці каструлі й ганчірки. Ти перестала бути жінкою! Я задихаюся поруч із тобою», — випалив він, набираючи обертів.
«Ганчірки самі себе не перуть», — так само рівним тоном відповіла Лариса. — «І каструлі самі не наповнюються. Діти, якщо ти раптом не помітив за всі ці чотирнадцять років, їдять тричі на день».
Він обурено фиркнув, розвернувся і попрямував назад до спальні. Швидко застебнув чемодан, накинув куртку. А потім знову повернувся на кухню — щоб зробити останній, як він вважав, вирішальний крок. «Коли ти нарешті усвідомиш, що втратила, буде вже пізно», — кинув він їй.
«Можливо», — Лариса ледь помітно кивнула. — «Ключ залиши на полиці».
Артем грюкнув дверима так, що аж пил посипався з карниза. На сходовому майданчику він постояв із хвилину, уважно прислухаючись. Жодних кроків, жодних ридань. Тиша за дверима була абсолютною і, як здавалося Артему, образливою. Він спустився у двір, сів у машину і одразу набрав Марину.
«Їду до тебе», — сказав він, смакуючи кожне слово. — «Назовсім».
«Ой, справді?! Артемчику, я так чекала! Зараз швидко вечерю приготую!» — почулося у відповідь.
Ось вона! Ось такою, на його думку, мала бути справжня жінка. З неприхованим захопленням, теплотою і радістю. А не з ганчіркою в руках і пустим, байдужим «гаразд». Він завів двигун і поїхав, відчуваючи дивну суміш перемоги й образи, від якої ломило у скронях.
Минув місяць. Лариса не подзвонила жодного разу. Ні єдиного повідомлення, ні одного пропущеного виклику. Артем щовечора перевіряв телефон — нишком, щоб Марина не бачила — і щовечора екран залишався абсолютно порожнім.
Кирило подзвонив у неділю, як завжди. Артем натиснув кнопку відповіді, намагаючись говорити якомога бадьоріше.
«Нормально, тату. У нас усе добре».
«А… як там вдома? Все гаразд?»
«Ага. Ми з Аліною по дому допомагаємо. Готувати вчуся потихеньку».
«Готувати?» — Артем здивовано нахмурився. — «Навіщо?»
«Ну, мені цікаво. І взагалі, знадобиться».
«А мати як?» — спитав він так, наче це було мимохідь.
«Нормально. Дуже зайнята, бабусі допомагає після операції. Але справляється. Навіть повеселішала, знаєш».
Повеселішала. Артем відключив телефон і довго сидів на балконі у Марини, дивлячись на парковку внизу. Повеселішала. Без нього — повеселішала.
Це було нестерпно. Не тому, що він хотів, аби Лариса страждала. А тому, що йому так хотілося бути незамінним. Хотів, щоб його відхід став справжньою катастрофою, щоб усі знайомі казали: «Без Артема родина розвалюється». А виходило навпаки. Сім’я збиралася докупи, міцніла, і його місце затягувалося, як слід на воді.
Марина тим часом накрила стіл до вечері. Свічки, охайні серветки, красиві тарілки.
«Чому такий засмучений?» — запитала вона, підсуваючись ближче.
«Про дітей думаю. Мені треба з ними частіше бачитися. Я ж батько, зрештою», — зітхнув він.
«Звісно, любий. Хай приходять, я зовсім не проти».
Артем почав забирати Кирила й Аліну на вихідні. Перші візити пройшли якось натягнуто: діти мовчали, колупали виделкою їжу і просилися додому вже о восьмій. Артем розумів, що програє.
«Аліно, хочеш морозива?» — спитав він наступної суботи.
«Мені не можна, у мене горло болить», — відповіла донька, шморгаючи носом.
«Та годі, від одного стаканчика нічого не станеться. Тримай».
Аліна з обережністю взяла вафельний ріжок і відкусила. Її очі одразу засяяли.
«Кириле, тобі коли спати наказано?» — звернувся він до сина.
«О дев’ятій, але це ж рано! Давай до дванадцятої посидимо, фільм подивимося?»
«Серйозно?!» — Кирило розплився в усмішці. — «Оце круто!»
Шапки в холод — не обов’язково. Планшет — без обмежень. Уроки — зробиш потім. Овочі — не хочеш, не їж. Артем роздавав дозволи, як фокусник — карти з рукава. Кожне «так» з його вуст перекреслювало одне «ні» Лариси.
Минуло лише три тижні такого «вільного» режиму, і дзвінок від Кирила став для Артема справжньою перемогою. «Тату, а можна ми залишимося у тебе ще на довше? Тут же все можна, а вдома вічно якісь правила!» — почув він у слухавці. Артем задоволено посміхнувся. Його план спрацьовував ідеально. «Звісно, синулю, у мене ж завжди все дозволено», — відповів він, відчуваючи себе тріумфатором.
Аліна ж, сидячи за вечерею з мамою, відверто висловила своє невдоволення: «Ти постійно все забороняєш! Тато каже, що ти занадто сувора. У нього набагато веселіше!» Лариса, зціпивши зуби, мовчки поставила тарілку з гарячим супом перед донькою. Руки її ледь помітно тремтіли, але голос залишався на диво спокійним. Вона вже втомилася від постійних порівнянь.
Того вечора, після важкої зміни, Лариса сіла в коридорі на банкетку, щоб перевзутися. Двері до дитячої кімнати були прочинені, і до її вух долинали голоси Кирила та Аліни. «Я хочу жити в тата», — впевнено промовила Аліна. — «Там не треба рано вставати, і посуд ніхто не змушує мити».
«І я теж!» — підтримав її Кирило. — «Там все якось простіше. А тут постійно: «зроби уроки», «прибери кімнату», «лягай спати вчасно». Набридло вже!»
«Тато каже, що дитинство має бути щасливим, а не розписаним по хвилинах», — продовжила Аліна.
«Отож! Він взагалі найкращий. Шкода тільки, що вони з мамою посварилися», — додав Кирило.
Лариса завмерла, немов закам’яніла, з черевиком у руці. Вона, звісно, чекала цього. Розуміла, що рано чи пізно маніпуляції Артема пустять коріння в дитячих головах. Але знати про це і чути на власні вуха — дві абсолютно різні речі. Це боліло глибше, ніж будь-які сварки чи зради.
Вона тихо зайшла до дитячої кімнати. Кирило з Аліною одразу замовкли, винувато опустивши погляди. «Отже, хочете до тата?» — спокійно запитала Лариса, її голос не видавав жодної емоції. «Ну… не назовсім. Але там справді краще, мамо», — невпевнено пробурмотів Кирило. «Краще — це коли можна не чистити зуби і снідати чипсами?» — Лариса підняла брову.
«Ти знову за своє!» — Аліна тупнула ногою. — «Тато правий, ти тільки й робиш, що свариш!» Лариса спочатку подивилася на доньку, потім перевела погляд на сина. Тоді сіла на край ліжка й зовсім спокійно, навіть якось буденно, сказала: «Гаразд. Збирайте речі». Аліна аж розгубилася: «Що? Прямо зараз?»
«Так, прямо зараз. Беріть речі на тиждень. Якщо там вам краще — то живіть. Я вас не тримаю», — Лариса підвела погляд на дітей. Кирило розгублено перезирнувся з сестрою. Такого повороту вони точно не очікували. Вони готувалися до заборон, криків, покарань — звичного набору, проти якого можна було б бунтувати. А тут — раптом повна свобода.
«Кирило,» — мати підняла руку, зупиняючи його на півслові. — «Ви вже два тижні розповідаєте, як чудово у тата. Я чую це щодня. То навіщо мучитися тут? Ідіть туди, де вам краще. Складайте свої речі, а я тим часом викличу таксі».
Не минуло й сорока хвилин, як таксі зупинилося біля під’їзду, де мешкала Марина. В обох дітей була температура тридцять сім і три, в Аліни червоніло горло, а Кирило кашляв. Лариса ніколи б не відправила їх хворими, якби не одна річ: вона мусила показати Артему, що означає бути не «добрим татом по вихідних», а батьком щодня, без перерви та вихідних.
Вона сама вийшла з машини, підвела дітей до домофону і набрала номер потрібної квартири. «Алло?» — почувся у слухавці голос Марини. «Це Лариса. Відкрийте, будь ласка. Я привезла дітей», — спокійно мовила Лариса. За паузою відчувалася розгубленість Марини. «Кирила та Аліну. Дітей Артема. Вони хочуть жити з батьком. Будьте ласкаві, відчиніть двері», — повторила Лариса, додавши трохи офіційності у свій тон.
Лариса піднялася з дітьми на четвертий поверх. У дверях стояв Артем, у домашніх штанах та футболці з помітною плямою від кетчупу. За його спиною, немов тінь, маячила Марина — у шовковому халаті, з волоссям, закрученим на бігуді. «Що відбувається?» — запитав Артем, спантеличено дивлячись на маленький чемоданчик, який тримав Кирило.
«Діти хочуть жити з тобою. Ти ж цього прагнув, чи не так?» — Лариса говорила без злості, її голос не підвищувався. — «Забирай. Обидва з ангіною. В Аліни тридцять сім і п’ять, у Кирила тридцять сім і три. Потрібні жарознижувальні, полоскання для горла, постільний режим. Справишся?» «Зачекай,» — Артем аж позадкував. — «Ти що, серйозно?»
«Ларисо, це ж божевілля! Ти не можеш просто так привезти хворих дітей і втекти!» — обурено вигукнула Марина, виходячи вперед. Лариса підійшла до Артема впритул. Він був вищий за неї на голову, але в цю мить чоловік буквально втиснувся у дверний одвірок.
«Чотирнадцять років! — Голос Лариси був низький, але твердий. — Чотирнадцять років я лікувала їм ангіни, отити, бронхіти. Ночами сиділа біля ліжка. Кожні дві години міряла температуру. А ти? Ти дозволяв їсти морозиво в мороз і відчував себе найкращим татом. Тепер твоя черга». Вона різко розвернулася і рушила до ліфта. Аліна тихенько схлипнула.
Лариса зупинилася. Обернулася. Її голос дрогнув — уперше за весь вечір. «Я вас люблю. Обох. Але ви мусите навчитися розрізняти, де справжня турбота, а де просто розваги. Як тільки зрозумієте — я буду поруч». І з цими словами, сповнена болю і рішучості, вона зникла за дверима ліфта.
Артем стояв посеред квартири Марини з двома хворими дітьми і гадки не мав, що робити. Паніка охоплювала його. «У тебе є аптечка?» — запитав він Марину, нишпорячи по кухонних шухлядах. «Яка аптечка? У мене є пластир і крем для рук. Градусник? Навіщо? Я ж здорова», — здивовано відповіла Марина.
«Марино, у дітей температура!» — голос Артема вже звучав істерично. «Артеме,» — Марина застигла посеред кухні, схрестивши ноги в пухнастих капцях. — «У мене був вечірній план. Ти обіцяв ресторан. А замість цього — хворі діти на моєму дивані». «Вони не «на дивані», вони мої діти!» — гаркнув Артем.
«Саме так — твої. Не мої. Я на таке не підписувалася». «Ти ж казала: «нехай приходять, я не проти»!» «На кілька годин! Погратися, попити соку і поїхати додому! А не кашляти тут цілий тиждень і заражати все довкола!» Аліна, що сиділа на дивані з почервонілими очима, тихенько заплакала. Кирило обійняв сестру і злобно подивився на Марину.
«Ми підемо», — сказав він, дивлячись на Марину. — «Не хвилюйтесь». «Нікуди ви не підете», — Артем метушився по квартирі, не знаходячи собі місця. — «Сидіть. Я все владнаю». Марина мовчки пішла в спальню і грюкнула дверима. За п’ятнадцять хвилин вона вийшла вже одягнена, з сумкою через плече. «До подруги. Перекантуюсь поки в Оксани. Коли діти поїдуть — тоді й телефонуй». Вона навіть не озирнулася. Двері зачинилися, і Артем залишився сам: з кашляючою Аліною, похмурим Кирилом і порожньою аптечкою.
Тиша в квартирі була оглушливою, лише з кімнати час від часу долинали нерівномірні подихи хворих дітей. Артем сів на кухонний стілець і, відчуваючи себе абсолютно розчавленим, повільно набрав номер матері.
— Мамо, — його голос звучав так жалібно, що навіть йому самому стало гидко. — Мені потрібна допомога.
Галина Степанівна вислухала його мовчки, не перебиваючи. Потім, витримавши паузу, сухо запитала:
— Розказуй. Усе.
Вона з’явилася за сорок хвилин — із великою сумкою, наповненою ліками, банкою запашного меду, термосом із теплим молоком та сухими вовняними хустками. Галина Степанівна, не промовивши ні слова, одразу пройшла до кімнати. Там вона виміряла дітям температуру, дала жарознижувальне, а Аліні дбайливо замотала горло м’якою хусткою.
Потім вийшла на кухню, де Артем сидів із абсолютно розгубленим виглядом, і зачинила за собою двері.
— Ну що ж, — почала Галина Степанівна, її голос був спокійний, але пронизливий. — Розповідай. Усе.
Артем спробував щось буркнути, але мати його зупинила.
— Усе, синку. Навіщо ти пішов від дружини? Навіщо переманював дітей до себе? Навіщо довів Ларису до того, що вона мусила привезти хворих дітлахів сюди, до цієї… твоєї коханки?
— Я чудово все розумію. Ти влаштував справжній цирк, щоб показати, який ти чудовий батько, так? Дозволяв їм усе підряд, правда? Морозиво серед зими, пізні відбої, планшет до посиніння?
— А Лариса тим часом тягнула на собі двох дітей, хвору матір і весь дім. І, між іншим, без твоєї копійки. Ти хоч раз за цей місяць переказав їй гроші на дітей?
— Речі! — Галина Степанівна з глухим стуком опустила долоню на стіл. — Іграшки та солодощі — це не утримання! Це підкуп! Ти підкуповував власних дітей, щоб вони зненавиділи свою матір! Ти хоч розумієш, що ти накоїв?
— Я просто хотів, щоб вони мене любили!
— Любили?! — вона підійшла впритул, її очі палали. — Ти справді думаєш, що це про любов? Любов — це коли ти встаєш до схід сонця, щоб зварити дітям кашу. Це коли ти перевіряєш уроки і сидиш біля ліжка, поки дитина з температурою не засне. Це коли ти вмієш сказати «ні» — бо тобі небайдуже! А ти казав «так» — бо тобі було байдуже. Ти купував їхні усмішки, як якісь дешеві дрібнички на ринку.
— Ні, не закінчено! Мені соромно. Соромно, що я виростила такого сина. Ти — ганьба. Ти зрадив жінку, яка народила тобі двох дітей, пішов до дівчиська, яке втекло при першому ж дитячому чханні, і ще маєш нахабство скаржитись!
Артем підхопився, рвонув до дверей, але Галина Степанівна перехопила його за рукав. З неочікуваною силою вона вліпила йому ляпаса. Сухого, дзвінкого, точного. Артем застиг, притиснувши долоню до щоки, дивлячись на матір круглими очима.
— Сядь, — наказала вона. — І слухай. Ти зараз повезеш дітей до мене. Я їх виходжу. А поки вони будуть у мене, я поговорю з ними. По-людськи. Поясню, що мати забороняє не зі злості, а тому що любить. А батько дозволяє не тому, що добрий, — а тому що безвідповідальний боягуз, якому простіше бути «хорошим», ніж бути насправді потрібним.
Артем сидів на стільці, все ще тримаючись за щоку. Йому було тридцять вісім років, і він щойно отримав ляпаса від матері — але не знайшов жодного слова у відповідь.
— І ще, — додала Галина Степанівна, знижуючи голос. — Якщо ти ще раз спробуєш налаштувати дітей проти Лариси, я перепишу на неї квартиру. І дачу. І все, що залишилося від батька. Ти ж мене знаєш, Артеме. Я слів на вітер не кидаю.
Він знав. Вона дійсно не кидала слів на вітер.
Наступного ранку Галина Степанівна сиділа з онуками на своїй кухні. Аліна пила тепле молоко з медом, загорнута в плед. Кирило розколупував ложкою манну кашу.
— Бабусю, — почала Аліна хрипким голосом, — а чому ми захворіли?
— Тому що гуляли без шапок у листопаді і їли морозиво на вулиці. Правильно?
Діти мовчки кивнули.
— А знаєте, чому ваша мати цього не дозволяла?
— Бо вона сувора, — пробурмотів Кирило.
— Ні. Тому що вона точно знала, що буде ось так. З температурою, з болем у горлі, з кашлем. Вона переживала це з вами вже десятки разів. А ваш батько — жодного разу. Йому не доводилося сидіти ніч напроліт біля вашого ліжка, рахуючи краплі ліків. Тому йому легко говорити «можна». Тому що наслідки завжди розгрібав хтось інший.
— Ваша мати любить вас більше за всіх на світі, — продовжувала Галина Степанівна. — І кожне її «не можна» — це не покарання. Це захист. А кожне татове «можна» — це не щедрість. Це лінь і боягузтво.
— Бабусю, — Кирило підняв голову, — ми погано вчинили, так?
— Ви вчинили нерозумно. Але ви діти, вам можна пробачити. А от ваш батько — дорослий чоловік. Йому прощення не буде.
Галина Степанівна привезла дітей додому в середу ввечері. Лариса відчинила двері й застигла на порозі, дивлячись на доньку та сина — вже здорових, принишклих, з винуватими обличчями.
Аліна кинулася до неї першою. Обхопила за талію, притиснулася щокою до живота і тихо, приглушено зашепотіла:
— Пробач мені. Пробач. Я говорила дурниці. Ти не зла. Ти найкраща.
Кирило підійшов повільніше. Зупинився за крок, дивлячись у підлогу.
— Я теж винен, — сказав він глухим голосом. — Ти мала рацію. У всьому.
Лариса пригорнула обох до себе і довго стояла так, не кажучи ні слова. Галина Степанівна чекала в дверях, тримаючи в руках порожню сумку.
— Ларисо, — покликала вона. — Вийди на хвилину.
Вони вийшли на сходовий майданчик. Лариса прикрила двері.
— Дякую вам, — сказала вона. — За дітей. За все.
— Не дякуй. Це мій обов’язок. Я його виростила і, мабуть, недогледіла. Але я тобі обіцяю: якщо він знову почне свої витівки — квартира і дача будуть твоїми. Документи я вже підготувала.
— Галина Степанівна, не треба…
— Ні, Ларисо, саме час, — пролунала рішуча відповідь свекрухи. — Ти чотирнадцять років несла на собі цей дім, який мій син покинув заради тієї вертихвістки з бігудями. Твоя заслуга — мати спокій і впевненість у завтрашньому дні.
Лариса лише кивнула. Сперечатися з цією жінкою було марно — і не тому, що вона боялася, а тому, що поважала її мудрість та прямоту. Відтоді в домі панував інший лад.
Діти більше не бунтували. Кирило мовчки робив уроки, сам мив за собою тарілки. Аліна припинила нити й сама надягала шапку, збираючись на вулицю. Їхня слухняність не була продиктована страхом — вона прийшла від глибинного розуміння.
Артем стояв перед знайомими дверима, міцно тримаючи в руці ту саму, стару, коричневу валізу. Довго не наважувався натиснути на дзвінок, ніби сподівався, що двері відчиняться самі. Нарешті, зібравшись на силі, він натиснув кнопку.
Відчинив Кирило. Хлопець витягнувся, змужнів, його підборіддя стало більш вольовим.
— Привіт, сину, — голос Артема прозвучав невпевнено. — Поклич, будь ласка… маму.
Лариса з’явилася за хвилину. Вона змінилася, і ці зміни були дивовижні. Жодної втоми чи змарнілості, навпаки — вона ніби розправила плечі, посвіжішала, скинувши невидимий тягар, який роками давив їй на груди.
— Чого тобі? — запитала вона, без ворожості, але й без тієї колишньої теплоти.
— Ларисо, — Артем поставив валізу на підлогу. — Я хочу повернутись. Я все усвідомив. Марина… це була помилка. Дурна і абсолютно безглузда. Я хочу додому.
— Додому? — повторила Лариса, наче відлуння.
— Так. До тебе. До дітей. До всього цього.
— До «всього цього»? До каструль і ганчірок, від яких тебе нудило?
— Я був неправий. Я знаю. Я винен. Пробач.
Лариса спочатку глянула на валізу, потім на Артема, потім знову на валізу.
Артем розгублено клацнув замками й відкинув кришку. Валіза була порожньою. Абсолютно порожньою. Жодної речі.
— Коли ти йшов, цей чемодан був забитий доверху. Сорочки, светри, джинси… Пам’ятаєш? А зараз ти прийшов із порожньою валізою. Що сталось, Артеме? Марина тебе виставила?
Він мовчав. Вона вгадала. Марина вигнала його три дні тому — без пояснень, без скандалів. Просто сказала: «Мені нудно з тобою. У тебе нічого немає — ні грошей, ні майбутнього, ні вогню в очах. Іди». І забрала все, що він привіз: одяг, годинник, бритву, навіть зарядку від телефона.
— Отже, так, — Лариса випрямилася. — Два роки тому ти пішов, бо тобі було нудно зі мною. Сьогодні ти прийшов, бо тобі стало нудно без мене. Бачиш закономірність? Проблема не в мені й не в Марині. Проблема в тобі. І я не збираюся бути запасним аеродромом для людини, яка не знає, чого хоче від життя.
— Ні. Усе, Артеме. Цей дім — не твій. Діти — мої. Квартира, до речі, теж тепер моя. Твоя мати дотримала слова.
— Що? Квартира? Вона… переписала?..
— Місяць тому. Ти ж знову намагався через Аліну передати, що сумуєш. Галина Степанівна розцінила це як чергову спробу маніпуляції. І підписала дарчу. На мене.
— Мала. Це її власність. Була.
Артем схопився за дверний одвірок. Ноги його не тримали.
— Я… я поговорю з нею. Вона не могла…
— Вона могла. І вона це зробила. Тому що вона — чесна людина. На відміну від тебе.
Артем стояв у коридорі з порожньою валізою — і буквально, і метафорично. У нього не залишилося нічого. Ні дружини, ні коханки, ні квартири, ні дачі, ні поваги дітей. Два роки тому він ішов, грюкаючи дверима і відчуваючи себе королем. Зараз він стояв нікчемним прохачем на чужому порозі.
— Проведи батька до ліфта. І поверни мені ключі, які в нього в кишені.
Кирило мовчки простягнув руку. Артем повільно дістав зв’язку і поклав на долоню сину.
— Кириле, ти ж не… ти ж не ненавидиш мене? — прошепотів він.
— Ні, тату. Ненавісті немає. Але я тебе не поважаю. І це, мабуть, гірше.
Ліфт зачинився. Лариса притулилася до стіни, важко видихнувши. Аліна підійшла ззаду й обійняла маму.
— Тобі сумно? — тихо запитала донька.
Лариса зачинила двері. Повернула замок. Взяла ганчірку й почала протирати плиту — точно так само, як два роки тому. Тільки тепер цей рух означав не звичку чи байдужість. Він означав спокій.
А внизу, біля під’їзду, Артем сидів на лавці з порожньою валізою на колінах і намагався пригадати, коли ж усе пішло не так, але відповіді не знаходив. А все тому, що це сталося не в один момент. Це відбувалося щодня, кожен раз, коли він обирав лише себе.