Марина стояла біля кухонного столу і механічно нарізала овочі для салату. Її рухи були точними, вивіреними — дванадцять років шлюбу навчили робити все автоматично. За вікном світило весняне сонце, птахи щебетали на гілках старої берези, але вона нічого цього не помічала.

— Знову морква в салаті? — пролунав невдоволений голос Павла з-за спини. — Скільки разів казати — я її НЕ ЇМ.

Марина мовчки прибрала моркву вбік. Павло пройшов повз неї до холодильника, навіть не глянувши. Високий, підтягнутий, у дорогій сорочці — успішний менеджер фармацевтичної компанії. Колись вона пишалася таким чоловіком.

— Де моє пиво? — він роздратовано грюкнув дверцятами холодильника.

— Закінчилося. Я не встигла купити, — тихо відповіла Марина.

— Не встигла? — Павло презирливо фиркнув. — Ти ж ЦІЛИЙ день удома сидиш! Чим ти взагалі займаєшся?

Марина працювала віддалено редактором у видавництві. Але для Павла це не вважалося справжньою роботою. Для нього вона була просто домогосподаркою, яка повинна забезпечувати його комфорт.

— Я працювала над новим рукописом. Термін здачі завтра…

— Працювала, — передражнив він. — Сиділа за комп’ютером — ось і вся твоя робота. Навіть пива купити не можеш нормально.

Він дістав телефон і почав щось швидко друкувати, повністю ігноруючи дружину. Марина повернулася до нарізання овочів. У грудях повільно розросталося знайоме почуття — суміш образи та втоми.

— До речі, — Павло не підіймав погляду від екрана, — у суботу прийдуть Костя з Ольгою. Приготуй щось пристойне. І квартиру прибери краще — минулого разу Ольга помітила пил на полицях.

— Я планувала в суботу поїхати до батьків. Мама хворіє…

— Скасуєш, — коротко кинув він. — Це важливі для мене люди. Костя може допомогти з просуванням по службі.

Марина стиснула ніж міцніше. Батьків вона не бачила вже місяць — Павло постійно знаходив причини скасувати візити.

— Пашо, мама справді погано почувається…

— ДОВОЛІ нити! — він різко підвищив голос. — Твоя мама вічно щось придумує, аби лише увагу привернути. А мені потрібно налагоджувати корисні зв’язки. Чи ти хочеш, щоб я все життя в міддл-менеджерах просидів?

Марина промовчала. Сперечатися було марно — Павло завжди знаходив спосіб виставити її винною. Вона продовжила готувати вечерю, а він, задоволений своєю перемогою, пішов у вітальню дивитися футбол.

— І не забудь сорочки попрасувати! — крикнув він звідти. — Завтра важлива зустріч!

Увечері, коли Павло вже спав, Марина сиділа на кухні з чашкою охололого чаю. Вона гортала фотографії в телефоні — їхнє весілля, перша річниця, поїздка на море… На всіх знімках вони усміхалися. Коли все змінилося? Коли ніжність змінилася байдужістю, а потім і презирством?

Телефон тихо вібрував — повідомлення від подруги Світлани: «Як справи? Давно не бачилися!»

Марина почала друкувати відповідь, потім стерла. Що писати? Що чоловік ставиться до неї як до прислуги? Що вона забула, коли востаннє чула від нього добре слово?

«Усе добре. Роботи багато», — написала вона і вимкнула телефон.

***

Ранок почався зі скандалу. Павло не знайшов своєї улюбленої синьої сорочки — тієї самої, для важливої зустрічі.

— Де вона? — він метався спальнею, розкидаючи речі. — Я ж ПРОСИВ попрасувати!

— У хімчистці, — Марина намагалася говорити спокійно. — Ти пролив на неї вино минулого тижня, пам’ятаєш?

— І ти не могла попередити? — його обличчя почервоніло від злості. — Тепер через твою тупість я виглядатиму як ідіот!

— У тебе є інші сорочки…

— ЗАТКНИСЬ! — він схопив зі столу її горнятко і жбурнув у стіну. Кераміка розлетілася на друзки, по білих шпалерах потекли коричневі струмки кави. — Вічно ти все псуєш!

Марина мовчки дивилася на розбите горнятко. Це було її улюблене — з фотографією їхнього першого собаки, який помер два роки тому. Павло тоді заборонив заводити нового — «занадто багато бруду і шерсті».

Він одягнувся і пішов. Марина повільно зібрала осколки, витерла стіну. Працювати не хотілося, але рукопис чекати не буде.

Вона сіла за комп’ютер і спробувала зосередитися на тексті. Це був роман про жінку, яка після розлучення починає нове життя. «Іронія долі», — подумала Марина, виправляючи чергову главу.

В обід подзвонила мама.

— Мариночко, ти приїдеш у суботу? Тато так чекає…

— Не зможу, мамо. У Павла важливі гості.

У слухавці повисла тиша.

— Знову гості, — мама зітхнула. — Гаразд, доню. Бережи себе.

Після дзвінка Марина довго сиділа, дивлячись у монітор. Текст розпливався перед очима. Вона згадала, як рік тому пропустила ювілей батька через корпоратив Павла. Як не поїхала на дачу допомогти з урожаєм, бо чоловік вирішив, що їй потрібно бути вдома — раптом він приведе колег.

Увечері вона зустрічала Павла з готовою вечерею і попрасованими сорочками. Він зайшов у чудовому настрої.

— Зустріч пройшла чудово! — він навіть цмокнув її в щоку. — Шеф натякнув на підвищення. Тож твій чоловік скоро стане начальником відділу!

— Вітаю, — Марина спробувала посміхнутися.

— Так, до речі, — Павло вже сідав за стіл, — у п’ятницю корпоратив. Доведеться тобі самій гостей у суботу зустрічати. Я повернуся пізно і буду не в формі.

— Але як же…

— Марино, НЕ ПОЧИНАЙ, — він підняв на неї холодний погляд. — Це моя кар’єра. Або ти хочеш, щоб ми все життя в цій квартирі прожили?

Квартира була просторою, у хорошому районі. Марина отримала її у спадок від бабусі. Але Павло мріяв про заміський будинок, про дорожчу машину, про статус.

— Я подам Кості коньяк, який у барі стоїть. Двадцятирічний. Він оцінить, — Павло вже будував плани. — І одягни щось пристойне. Те чорне плаття, що я купував.

Марина кивнула. Плаття було красивим, але занадто відкритим для її смаку. Павло купив його рік тому зі словами: «Хоч матимеш вигляд як дружина успішної людини, а не як вчителька з провінції».

Після вечері Павло, як завжди, пішов до телевізора, а Марина мила посуд. У вікні відбивалася втомлена жінка зі згаслими очима. Їй було тридцять п’ять, але виглядала вона старше.

«Скільки ще я це терпітиму?» — питання виникло саме по собі. Марина злякалася власних думок і швидко їх прогнала.

***

П’ятниця видалася кошмарною. З ранку Павло влаштував скандал через сніданок — яйця були переварені. Потім подзвонив тричі на роботу з претензіями: чому не переказала гроші на його картку, чому не записала його до перукаря, чому не нагадала про подарунок для шефа.

— Ти СПЕЦІАЛЬНО все забуваєш! — кричав він у слухавку. — Хочеш, щоб я зганьбився?

Марина вибачалася, обіцяла все виправити. Але всередині зростало дивне почуття — не образа, не втома, а щось нове. Злість.

Надвечір Павло поїхав на корпоратив, попередньо давши купу вказівок щодо завтрашніх гостей. Марина кивала, записувала, але думки були далеко.

Вона дістала старий фотоальбом — той, що ховала у шафі. Фотографії до заміжжя. Ось вона з подругами в університеті — сміється, очі горять. Ось на презентації своєї першої книжки — так, вона колись писала. Павло змусив кинути — «графоманія для домогосподарок».

Телефон задзвонив. Повідомлення від невідомого номера. Марина відкрила і застигла.

Фотографія. Павло обіймає якусь блондинку в короткій сукні. Цілує її в шию. Судячи з обстановки — той самий корпоратив.

Слідом прийшло ще повідомлення: «Думала, вам варто знати. Це триває вже три місяці. Її звуть Аліса, вона з бухгалтерії».

Марина дивилася на екран. Чекала болю, сліз, розпачу. Але всередині була лише порожнеча. І злість. Зростаюча, гаряча злість.

Вона набрала номер Павла. Він не відповів. Набрала ще раз.

— Що сталося? — голос був роздратованим, на тлі музика і сміх.

— Хто така Аліса?

Мовчання.

— Звідки… Слухай, не час зараз. Поговоримо вдома.

— НІ, — Марина здивувалася твердості власного голосу. — Поговоримо ЗАРАЗ.

— Не істери! Це просто… колега. Нічого серйозного.

— Три місяці — це нічого серйозного?

— Марино, припини! Ти роздуваєш із мухи слона. Чоловікам… їм потрібна різноманітність. Це нічого не означає.

— Для тебе — нічого. Для мене — УСЕ.

Вона відключилася. Павло передзвонював, але Марина не відповідала. Вона методично збирала його речі у валізи. Сорочки, костюми, краватки. Усе акуратно, як він любить.

Потім сіла за комп’ютер і написала заяву на розлучення. Спокійно, без емоцій. Просто факти.

Близько третьої години ночі Павло повернувся. П’яний, але не сильно. Побачив валізи у передпокої й застиг.

— Що це за цирк?

— Твої речі. Забирай і ЙДИ.

— Марино, ти з глузду з’їхала? Через якусь дурепу…

— Не через неї. Через УСЕ. Через твоє хамство, презирство, егоїзм. Я подаю на розлучення.

Павло засміявся.

— Розлучення? Та ти без мене тижня не протягнеш! Кому ти потрібна? Тридцять п’ять років, ніякої кар’єри, зовнішність — сіра миша…

— ГЕТЬ ЗВІДСИ! — Марина раптом закричала так, що він відсахнувся. — ГЕТЬ ІЗ МОЄЇ КВАРТИРИ!

— Твоєї? Ми одружені, дитинко. Половина — моя.

— Квартира — дошлюбне майно. І шлюбного договору в нас немає, ТИ сам не захотів — боявся, що я претендуватиму на твої майбутні мільйони. Тож ЗАБИРАЙСЯ, або я викличу братів.

У Марини було три брати — усі колишні спортсмени. Павло їх побоювався.

— Це ще не кінець, — прошипів він, хапаючи валізи. — Ти пошкодуєш!

***

Ранок суботи Марина зустріла у порожній квартирі. Ніякого жалю, тільки полегшення. Вона заварила каву — у новому горнятку — і подзвонила мамі.

— Мариночко? Щось сталося? Ти так рано…

— Мам, можна я приїду? Просто зараз?

— Звісно! А як же гості Павла?

— Більше немає ніякого Павла, мам. Я подала на розлучення.

Мовчання. Потім мама видихнула:

— Слава богу. Ми з татом уже давно чекали… Приїжджай скоріше!

Марина зібралася за пів години. Але коли відчинила двері, на порозі стояли Костя з Ольгою. Дорогі вбрання, подарункова пляшка вина, здивовані обличчя.

— Марино? Ми трохи раніше… А де Павло?

— Павла не буде. Ми розлучаємося.

Ольга ахнула. Костя нахмурився.

— Це через Алісу? Дурниці! У всіх чоловіків бувають інтрижки…

— НЕ ДУРНИЦІ, — Марина перебила його. — І справа не в Алісі. Вибачте, але прийом скасовується.

— Але ми ж домовлялися! — Костя явно злився. — Я скасував інші плани!

— Це Павло домовлявся. Без мене. Як завжди. Усього доброго.

Вона зачинила двері перед їхніми носами та розсміялася. Уперше за довгі місяці — щиро, від душі.

Телефон розривався від дзвінків. Павло, потім його мама, потім знову Павло. Марина вимкнула звук.

У батьків її зустріли обіймами та борщем. Ніяких запитань, ніяких докорів. Тато мовчки налив їй міцнішого чаю, мама принесла улюблене печиво.

— Знаєш, — сказав батько, — я пишаюся тобою. Потрібна сміливість, щоб почати спочатку.

Надвечір Марина повернулася додому. На порозі на неї чекав Павло. Пом’ятий, злий, але вже тверезий.

— Ти одумалася?

— НІ.

— Марино, давай поговоримо спокійно. Я визнаю — був не правий. З Алісою покінчено. Давай почнемо наново.

— Запізно, Павле.

— Та годі! Ну посварилися і посварилися. Не розлучатися ж через дурниці!

І тут Марина зрозуміла — він справді не розуміє. Для нього роки принижень, хамства і зневаги — просто «дурниці».

— Що значить РОЗЛУЧАЄМОСЯ? — здивовано запитав чоловік у дружини. — Я думав, ми просто посварилися!

Марина подивилася на нього — розгубленого, нерозуміючого. І раптом уся злість, що збиралася роками, вирвалася назовні.

— ПРОСТО ПОСВАРИЛИСЯ?! — вона кричала так, що сусіди видивлялися на майданчик. — Дванадцять років ти витирав об мене ноги! Перетворив на прислугу! Убив у мені все живе! І це для тебе — ПРОСТО ПОСВАРИЛИСЯ?!

— Марино, заспокойся…

— НІ! Я НЕ ЗАСПОКОЮСЯ! — вона жбурнула в нього його ж улюблену кружку — ту, що він беріг як зіницю ока. — Ти вкрав у мене найкращі роки! Змусив відмовитися від кар’єри, від друзів, від мрії! І заради чого? Щоб обслуговувати твоє роздуте его?!

Павло позадкував. Він ніколи не бачив дружину такою — очі палахкотять гнівом, голос зривається на вереск.

— Ти… ти не при собі…

— Я ВПЕРШЕ ПРИ СОБІ! — Марина ступила до нього, і він відступив ще далі. — Знаєш, що наймерзенніше? Ти навіть не вважаєш себе винним! Для тебе це норма — принижувати, зраджувати, використовувати!

— Досить істерити!

— А Я Й НЕ ІСТЕРЮ! Я кажу правду! Ти — жалюгідний, дріб’язковий егоїст, який прикриває свої комплекси приниженням інших! Думаєш, ти крутий? Та ти просто боягуз, який самостверджується коштом дружини!

Павло почервонів.

— Як ти смієш…

— СМІЮ! І знаєш що? Та квартира, якою ти нехтуєш — вона ДОРОЖЧА за все, що ти заробив за своє життя! Ті зв’язки, якими ти хвалишся — це МОЇ знайомі з видавництва тобі контракти підписували! Навіть твоє хвалькувате підвищення — це я попросила Віру з HR замовити слівце! Пам’ятаєш Віру? Мою подругу, яку ти вигнав з дому, бо вона «погано на тебе впливає»?

Павло відкрив рот і закрив. Марина продовжувала, не даючи вставити слова:

— Усе, чого ти домігся — це завдяки МЕНІ й ВСУПЕРЕЧ тобі! А ти що зробив? Проміняв вірну дружину на першу ж спідницю, яка тобі посміхнулася! І тепер дивуєшся — що значить розлучаємося?!

***

Павло пішов ні з чим. Наступні тижні він намагався повернутися — дзвонив, приходив, надсилав квіти. Марина була непохитна. Оформлення розлучення йшло своїм ладом.

А потім почалися дивні речі. Спочатку Павла понизили на посаді — виявилося, Аліса паралельно зустрічалася з його начальником і все йому розповіла. Потім з’ясувалося, що квартира, яку він винаймав після того, як пішов від Марини, належить її двоюрідному братові — той дав Павлу місяць на виїзд.

Але головний удар чекав попереду. Марина дописала свій роман — той самий, над яким працювала. Історія жінки, яка звільнилася від токсичного шлюбу. Видавництво було в захваті. Книгу випустили великим накладом.

І вона стала бестселером.

«Синдром жертви» — так називався роман. Усі впізнавали в головному антигерої Павла, хоча Марина змінила імена та деталі. Історія зачепила за живе тисячі жінок.

Марина давала інтерв’ю, їздила на презентації. До неї повернулася впевненість, в очах знову з’явився блиск. Вона схудла, змінила зачіску, оновила гардероб — не для когось, для себе.

А потім сталося неймовірне. На одній із презентацій до неї підійшов чоловік — представник великого видавничого дому.

— Марино Андріївно, ми хотіли б запропонувати вам контракт на серію книг. І місце головного редактора в нашій філії.

Це була та сама компанія, де мріяв працювати Павло. Де в нього навіть на співбесіду не вийшло потрапити.

Через три місяці після розлучення Марина зіткнулася з колишнім чоловіком у кафе. Він сидів сам за столиком у кутку — змарнілий, у пом’ятій сорочці. Аліса його кинула, перейшовши до начальника. На роботі після пониження почалося цькування. Друзі Павла виявилися друзями його статусу — коли статус зник, зникли й вони.

Він підняв на неї очі — тьмяні, втомлені.

— Марино… Можна поговорити?

Вона сіла навпроти. Не зі співчуття — з цікавості.

— Я… я все зрозумів, — він говорив тихо, не дивлячись на неї. — Ти була права. У всьому. Я був жахливий.

— Був?

— Є, — він криво посміхнувся. — Тільки тепер це вже не важливо. Я все втратив.

— Ні, Павле. Ти втратив тільки те, що не заслуговував мати.

Він здригнувся від її холодного тону.

— Я прочитав твою книжку, — раптом сказав він. — Тричі. І знаєш… я не впізнавав себе. Тобто впізнавав, але не міг повірити, що був таким.

— А яким ти себе бачив?

— Успішним чоловіком, який дбає про сім’ю. Який має право на… на повагу і розуміння.

Марина розсміялася — дзвінко, щиро.

— Повагу ЗАСЛУГОВУЮТЬ, Павле. А не вимагають. Ти не дбав про сім’ю — ти використовував мене як безкоштовну хатню робітницю і психологічну грушу для биття.

— Я розумію це тепер. Марино, може… може, ми могли б…

— НІ, — вона встала. — Ніяких «ми». Ніяких других шансів. Знаєш, я вдячна тобі.

— За що? — він підняв на неї здивований погляд.

— За урок. Я зрозуміла, чого НЕ ХОЧУ від життя. І наскільки я насправді сильна. Прощавай, Павле.

Вона вийшла з кафе, не обертаючись. На вулиці світило сонце, дув теплий вітер. У Марини в сумці лежав квиток до Італії — вона завжди мріяла там побувати, але Павло вважав це марною тратою грошей.

Телефон задзвонив — повідомлення від мами: «Доню, ми з татом так пишаємося тобою! Чекаємо розповідей про Італію!»

Марина посміхнулася і покрокувала далі. Попереду було нове життя — її власне, справжнє життя. Без принижень, без страху, без необхідності відповідати чиїмось очікуванням.

А Павло залишився сидіти в напівпорожньому кафе, дивлячись в охололу каву. Офіціантка принесла рахунок — навіть на чайові не вистачало. Він згадав, як сварив Марину за «зайві витрати» на продукти, як контролював кожну її покупку.

«Іронія долі», — подумав він, дістаючи останні зім’яті купюри з кишені.

На виході з кафе він побачив афішу — презентація нової книжки Марини Андріївни Семенової. Уже не Павлової — вона повернула дівоче прізвище. На фотографії вона посміхалася — красива, впевнена, щаслива.

Такою він її ніколи не бачив за всі дванадцять років шлюбу.

Павло побрів додому — в орендовану однокімнатну квартиру. Увечері подзвонила мама:

— Павлушо, ти як? Може, приїдеш на вихідні?

— Не можу, мам. Робота.

Він не сказав, що його звільнили тиждень тому. Остаточно. За конфлікт із новим начальником — тією самою Алісою, яка отримала підвищення завдяки заступництву боса.

У квартирі було темно і холодно. Павло не увімкнув світло — економив електрику. Сів на продавлений диван і втупився у стелю.

Десь далеко, в іншому житті, Марина вирушала в дорогу. У її навушниках грала весела італійська музика, у руках — паспорт із новим штампом про розлучення, у душі — відчуття повної, абсолютної свободи.

Вона НЕ ОЗИРАЛАСЯ назад.