“– Тітко Галю, може, дівчатка ще приїдуть? День же не закінчився! – Не приїдуть, – похмуро сказала жінка. – Вони образилися, що я квартиру Сашкові віддала. Але ж вони не на вулиці живуть! У Олени своє житло є, в Ірини теж. А Сашко неодружений, йому, де жити?

“– Тітко Галю, може, дівчатка ще приїдуть? День же не закінчився! – Не приїдуть, – похмуро сказала жінка. – Вони образилися, що я квартиру Сашкові віддала. Але ж вони не на вулиці живуть! У Олени своє житло є, в Ірини теж. А Сашко неодружений, йому, де жити?

Галина Семенівна стояла перед дзеркалом у ресторані, поправляючи зачіску та милуючись на свій новий костюм. Шістдесят п’ять років – солідна дата, і свято мало вийти гідним. Столик на двадцять гостей, жива музика, торт із фотографією іменинниці – все, як годиться.

– Галочка, яка ти ошатна, – підійшла подруга Валя, – а де ж твої дівчатка? Запізнюються?

– Та не приїдуть вони, – зітхнула жінка, намагаючись говорити байдуже. – Зайняті дуже.

– Як не приїдуть? – Здивувалася Валя. – Та ти що! На мамин ювілей!

– Отак. Робота у них, справи невідкладні.

Насправді Галина чудово знала, чому доньки не приїхали. Після тієї історії з квартирою пройшов уже рік, а дівчатка все не могли пробачити. Думали, що мати не правильно вчинила, несправедливо.Музейні квитки

– А син приїде? – спитала Валя.

– Звичайно! Для Сашка сім’я – це святе.

Сашко справді мав приїхати, хоч і попередив, що затримається. У нього сьогодні важлива зустріч по роботі, але маму він не підведе.

До зали почали підтягуватись гості. Колишні колеги зі школи, де Галина пропрацювала завучем тридцять років, сусіди, родичі. Усі з квітами, подарунками, посмішками.

– Де ж Олена з Іриною? – питали то одні, то інші.

– Не змогли приїхати, – відповіла іменинниця, посміхаючись.Домашній текстиль

Племінниці Свєта та Аня, дочки покійної сестри, з’явилися одними з перших. Ошатні, з великим букетом, вони поцілували тітку і влаштувалися за столом.

– Тітко Галю, яки ви гарний вигляд маєте! – Захоплювалася Світлана. – Прямо молодші за всіх нас!

– Дякую, дівчатка. Ви такі молодці, що приїхали. Не те, що рідні дочки.

Аня ніяково перезирнулася з сестрою. Про конфлікт із двоюрідними сестрами вони знали, але воліли не втручатися у сімейні стосунки.

– А Сашко буде? – Запитала Аня, змінюючи тему.

– Звичайно! Він зараз під’їде. У нього зустріч важлива, але він обіцяв.

Гості розсілися, почалося застілля. Галина приймала поздоровлення, вислуховувала тости, посміхалася. Але всередині було гірко. Як можна було не прийти на мамин День народження? Вона ж їх виховала, вивела в люди.

– Галю, – підійшла сусідка Тамара, – а що ваші доньки не прийшли? Занедужали?

– Та ні, просто дуже зайняті. У Олени клініка, в Ірини діти малі.

– Якось дивно, – похитала головою Тамара.

Жінка відвернулася, відчуваючи, як горять щоки від сорому. Так, дивно. Але що вдієш, якщо дочки виявилися такими невдячними?

Сашко з’явився, коли свято було вже в самому розпалі. Високий, статний, у дорогому костюмі – справжній чоловік. Галина розквітла, побачивши сина.

– Мамо, з Днем народження, вибач за запізнення, – він міцно обійняв її та вручив гарну коробку. – Зустріч затяглася.

– Нічого, синку, головне, що приїхав.

Сашко привітався з гостями, сів поряд із матір’ю. Усі одразу помітили, як змінився її настрій – з’явилася жвавість та гордість в очах.

– Сашо, як у новій квартирі справи? – поцікавилася сусідка.

– Потроху облаштовуюсь. Ремонт роблю, меблі купую. Мама дуже допомогла, звісно.Домашній текстиль

Галина задоволено кивнула. Оце розмова! Не те, що питання про дочок.

– Квартира хороша? – Запитала допитлива сусідка.

– Відмінна. Трикімнатна, майже у центрі.

За столом повисло легке напруження. Багато хто знав про ситуацію з квартирою і розумів, що саме через це відсутні дочки іменинниці.

Після основних тостів Галина не витримала і вирішила висловитись.

– Друзі мої, – встала вона з келихом у руці, – хочу сказати кілька слів. Шістдесят п’ять років – вік, коли розумієш, хто тобі справді дорогий. Ось ви всі тут прийшли мене привітати. А деякі рідні люди виявились надто зайнятими.

У залі стало тихо. Гості переглядалися, відчуваючи ніяковість.

– Знаєте, в житті трапляються моменти, коли потрібно робити складний вибір. І я завжди вибирала те, що вважала за правильне. Син – це продовження роду, він повинен мати міцну основу в житті. А дочки… ну що ж…Домашній текстиль

Сашко смикнувся було, щоб зупинити матір, але вона вже увійшла в раж.

– Я не шкодую про своє рішення! І якщо хтось із ними не згоден, це їхні проблеми. Справді, синку?

– Мамо, може, не варто, – тихо сказав він.

– А чого не варто? Правду казати? Я все життя працювала, дітей виховувала.

Племінниця Свєта ніяково відкашлялася.

– Тьотю Галю, може, дівчатка ще приїдуть? День же не закінчився!

– Не приїдуть, – похмуро сказала жінка. – Вони образилися, що я квартиру Сашкові віддала. Але ж вони не на вулиці живуть! У Олени своє житло є, в Ірини теж. А Сашко неодружений, йому, де жити?

– Але ж в Олени хвороба серйозна, – обережно зауважила подруга Валя. – Лікування дороге. А в Ірини після розлучення матеріальні проблеми.

– А до чого тут квартира? – розлютилася Галина. – Хвороба лікується у лікарнях, а не квартирами. А Ірині треба було виходити заміж нормально, як я радила, а не за першого зустрічного.

– Мамо, годі, – тихо, але твердо сказав Сашко. – Не треба при гостях.

– А чого не треба? Вони ж самі не прийшли, отже, їм все одно, що я говорю!

Гості сиділи, опустивши очі. Святковий настрій зник, всі відчували себе свідками неприємної сімейної сцени.

– Знаєте що, – продовжувала жінка, – я нікого ні про що не прошу. Прийшов той, хто бажав прийти. Отже, так і має бути.

Вона сіла, обличчя її почервоніло від хвилювання. Сашко поклав руку їй на плече, намагаючись заспокоїти.

– Мамо, не переймайся. Головне, що ми всі тут, поряд із тобою.

– Так, синку. Головне, що ти є. Ти мене ніколи не підводив.

Племінниці переглянулись. Світлана зважилася висловитися.

– Тьотю Галю, а може, варто їм зателефонувати? Раптом вони чекають на дзвінок від вас?

– Я не дзвонитиму, – відрізала іменинниця. – Хто хотів прийти, той прийшов без дзвінків.

Вечір продовжувався, але атмосфера була напруженою. Гості намагалися підтримувати розмову, але всі думали про дочок. Багато хто знав Олену та Ірину з дитинства, пам’ятали їх маленькими.

– А пам’ятаєш, Галю, як Оленка грала в шкільному театрі? – Спробувала розрядити атмосферу колишня колега. – Така була артистична.

– Пам’ятаю, – сухо відповіла жінка. – Багато чого пам’ятаю.

– І Ірочка така розумниця була. Відмінниця, медалістка.

– Розумниця, та тільки розуму не вистачило заміж нормально вийти.

Сашко скривився. Йому було ніяково за висловлювання матері, але він не знав, як її зупинити.Домашній текстиль

– Мамо, може, не будемо про це?

– А про що тоді говорити? Про те, що в мене чудові дочки, які навіть на День народження не прийшли?

– Тьотю Галю, – втрутилася Аня, – а ви їм дзвонили? Запрошували?

– Звісно, запрошувала. Місяць тому сказала, що відзначатиму ювілей. Вони знали.

– Але, можливо, вони подумали, що ви їх не дуже чекаєте після того випадку з квартирою?

Галина обурилася.

– Це який випадок? Я мати, маю право вирішувати, що робити зі своєю спадщиною!

– Маєте, звісно, – погодилася племінниця. – Але ж вони теж ваші діти. І у них свої проблеми.

– Проблеми у всіх є! Але ж не всі через них батьків кидають!

До кінця вечора гості почали розходитися. Прощалися, дякували за свято, але всі відчували якусь недомовленість.

– Галочко, дякую за чудовий вечір, – обіймала подруга Валя. – Але ж ти подумай про дівчаток. Може, варто першою піти на контакт?

– Навіщо мені йти на контакт? Я нічого поганого не зробила!

– Не зробила, але ж вони страждають. І ти страждаєш.

– Я не страждаю, – твердо сказала жінка. – У мене є син, який мене любить і поважає.

Сашко мовчки одягався, готуючись поїхати.

– Синку, ти ж розумієш, що я правильно вчинила? – спитала мати.Домашній текстиль

– Мамо, я не хочу в це втручатися. Це ваші стосунки із сестрами.

Галина насупилась. Навіть син не підтримує її повністю.

– Значить, я сама у всьому винна?

– Ніхто ні в чому не винен, мамо. Просто ситуація так складна.

Галина на мить задумалася, але швидко взяла себе в руки.

Наступного дня Галина прокинулася у порожній квартирі. Вона знову переглянула подарунки, поміняла воду у вазах із квітами.

На столі лежав стос листівок із привітаннями. Багато теплих слів, побажань здоров’я, довголіття. Але двох найважливіших листівок не було – від Олени та Ірини.

Телефон мовчав. Доньки навіть не зателефонували, щоб привітати. Наче у них немає матері.

Галина сіла в крісло і вперше за весь цей рік дозволила собі подумати – а може, вона й справді вчинила неправильно? Адже Олена хвора, їй потрібні гроші на лікування. А Ірина залишилася із двома дітьми без чоловіка.

Але ж ні! Вона швидко відігнала ці думки. Син – це син. Він повинен мати власне житло. А доньки якось влаштуються.

Минуло пів року. Доньки так і не подзвонили. Галина наполегливо вдавала, що їй все одно, але щодня чекала дзвінка.

І щодня переконувала себе, що вчинила правильно, віддавши квартиру, яка дісталася їй у спадок, синові…

Як ви вважаєте, слушно вчинила мати? Що скажете про поведінку дочок? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!