Сергій Єгорович з ранку був у передчутті свята. Вчора приїхала дочка з родиною, на своїй машині, погостювати тиждень у рідному курортному місті.
Зупинилася у брата – сина Сергія Єгоровича. У батька – однокімнатна квартира, не розвернутися. Свою вони синові залишили, коли ще дружина була жива.
Вчора дочка відвідала батька – обійнялися, цмокнула його в щічку, поцікавилася здоров’ям і поспішила на зустріч із подружками. А сьогодні – сім’ї сина та дочки вирішили з’їздити на море.
Надумали виїхати двома машинами. Попередили батька, щоб був готовий до восьмої ранку – заїдуть, заберуть. Радість від майбутнього спілкування з дітьми та онуками хвилювала.
Ще вчора він почав готуватися до поїздки – прикупив гумові капці, нову футболку з якимось іноземним написом, шорти. Недорогі, зате нові. Витратився, звичайно, але якось дотягне до пенсії. Не щодня ж така подія!
З раннього ранку привів себе в порядок і сів у крісло, навпроти настінного годинника – чекати. Час тягнувся повільно. Він прислухався до шуму за вікном – чи не під’їжджає машина до під’їзду? Очікування перервав телефонний дзвінок. Дзвонив син.
– Батю, – голос звучав винно. – Тут така справа – не виходить тебе забрати – місць у машинах не вистачає. Розумієш, забили багажники, салони, самі ледве розмістились. Тебе посадити нема куди.
Сергій Єгорович мовчав, відчуваючи, як тьмяніє радість і її місце займає гірке розчарування. Але, впоравшись із собою, відповів:
– Нічого, синку, їдьте без мене, – і звільняючи сина від почуття провини, додав – я і сам думав відмовитися – почуваюся якось не дуже…
– От і добре! – Зрадів син, не поцікавившись у батька причиною нездужання. – Тоді ми поїхали…
Так і не переодягнувшись, Сергій Єгорович сидів у кріслі, тупо вперши погляд у порожнечу. Бродили в голові невеселі думки:
– Ось так! Був колись потрібний, був час ні дня без мене прожити не могли. Тепер – не до мене їм. Навіщо їм старий батько? Літні люди, вони нікому не потрібні…
– Одне добре – син та дочка не забувають один одного. Пояснив їм у дитинстві, що брат і сестра – найрідніші на світі люди. Рідніших – не буває.
– Навіть чоловік із дружиною – по суті абсолютно чужі один одному люди, а решта рідні – та ще далі. А брат та сестра – від одного батька та матері – одна кров, спільні предки. Добре вони це засвоїли. І в дитинстві один одного образити не давали, і зараз не забувають.
– Ну й добре, – зітхнув Сергій Єгорович. – Чого вже ображатись? Може й справді місця не було? Не дітей же висаджувати.
Він гнав від себе думку, що син міг би зробити ще один рейс – до місця відпочинку годину їзди. Але думка поверталася, підіймаючи з дна душі образи, що осіли.
– Є ж причіп у сина, перевантаж на нього речі з салону, – не довелося б тіснитися. Дивишся і мені місце знайшлося б. Так це ж зайві проблеми – причіп чіпляти, вантажити у нього речі. Не вартий, мабуть, батько цих турбот…
Сонце за вікном припікало. Сергій Єгорович зачинив балконні двері, засмикнув щільно штору, рятуючись від денної спеки.
– Коли ж спека спаде? Хоч би дощик пройшов, можливо легше стане. А на березі моря зараз добре – прохолода від води та вітерець свіжий… Піти на лавочку, чи що, поки там тінь. Подихати свіжим повітрям.
Він важко підвівся, розім’яв закляклі ноги й рушив до виходу. На лаві вже сиділа Петрівна – сусідка з першого поверху, подружка покійної дружини Сергія Єгоровича.
– Привіт, Петрівно, – привітався він. – Сидяча прогулянка?
– Привіт, Єгоровичу, – усміхнулася сусідка. – Ти сьогодні, ніби на пляж зібрався, капелюха солом’яного тільки не вистачає. – Вона, стримуючи сміх, читала напис на новій футболці. – Ти знаєш, що тут написано?
– Та звідки? – махнув рукою той. – Зручна, легка – та й гаразд!
– Ай вон ту мейк лав, – прочитала вона. – Я хочу кохатися!
– Хто? – здивувався Сергій Єгорович.
– Ти! – засміялася Петрівна. – На футболці у тебе так написано!
– Тьху ти! – обурився Єгорович. – Добре, хоч діти не побачили! Сховаю її кудись подалі.
Посміялися. Настрій старого дещо піднявся.
– Давно сидиш? – поцікавився він. Не те, що йому це треба було знати. Так – зав’язати розмову.
– Вийшла Волоцюгу з кошенятами погодувати, – кивнула вона головою у бік куща бузку. Під кущем у затінку дрімав старий кіт.
Мешканці під’їзду поважали кота, колись домашнього, але примхами долі – бездомного. Був він ненав’язливий, акуратний і по-доброму ставився до своїх побратимів, що мешкали у квартирах.
Нарекли його Волоцюгою, підгодовували. Зиму він проводив у підвалі, благо зими тут теплі. Місяць тому з’явилися в нього вихованці – двоє кошенят, які невідомо звідки взялися.
Може сам знайшов сиріток, а може хтось із мешканців йому підкинув. Волоцюга взяв над ними опіку і ніс свої обов’язки, на подив, відповідально.
Захищав від бродячих псів, водив на прогулянки, навчав премудрості мандрівного життя. За їжу приймався, коли кошенята відходили від мисок, наситившись.
– Волоцюга тут, а де кошенята?
– Забрали сьогодні, – зітхнула Петрівна. – Хороші люди, із сусіднього будинку.
– А його, виходить, залишили?Та кому він потрібний, старий? Я його думала собі взяти, щоб пожив, як людина. То моя Матильда мені такий скандал влаштувала!
– Все життя зі мною прожила, коханою та єдиною кішкою! Хіба вона когось чужого в хаті потерпить? Тиждень потім ще на мене ображалася.
– Так. – Опустив голову Сергій Єгорович. – Літні люди нікому не потрібні. – І знову його обійняла хвиля образи. Хоча – чого ображатися? Комусь і гірше доводиться.
Ось – старий кіт, котрий нікому в житті злого не зробив. Був добрим домашнім котом, дітей, мабуть, любив, господарів радував.
А тепер із заздрістю дивиться на домашніх побратимів, згадує своє минуле, щасливе життя. Розуміє, що нікому він не потрібний. Був потрібен кошенятам – і тих забрали.
– Волоцюго, – покликав він. – Ходімо до мене. Хоч і залишилося нашого життя лише хвостик, але все-таки краще його дожити, знаючи, що про тебе є кому дбати.
Кіт, ніби не довіряючи йому, глянув сумними очима й одвернувся. Сергій Єгорович обережно взяв його на руки, притиснув до себе і щось зашепотів на вухо. Тіло кота розслабилося, він притулився головою до старого, заплющив очі й замуркотів, наче кошеня.
– От і добре, Волоцюго, – шепотів Сергій Єгорович, погладжуючи кота, – хоча, який ти Волоцюга? Ти тепер справжній домашній кіт. Ходімо додому. Скучив по дому?
– Футболку забрудниш, Єгорович! – похитала головою Петрівна.
– Та ну її, футболку цю…
У квартирі надриваючись, дзвонив телефон. Не відпускаючи кота з рук, він натиснув кнопку відповіді.
– Тату! Тату, що трапилося? – ридаючи, кричала в слухавку дочка. – Я дзвоню, дзвоню, а ти не відповідаєш! Я вже подумала…
– Нормально все, дочко, – заспокоїв її Сергій Єгорович. – Виходив на лавочку, телефон удома залишив.
– Ми тут мало не збожеволіли! Я чоловіка по тебе послала, – все ще схлипуючи розповідала дочка. – Скоро мусить під’їхати. Ми тут на тебе чекаємо, збирайся.
– Добре, тільки футболку переодягну. Зі мною ще кіт буде. Мій, домашній! – Недавньої образи на дітей ніби й не було!
– Та хоч усі коти міста! – уже сміялася дочка. – Тільки приїжджай, тато!
– Ось так, Волоцюго! – Сергій Єгорович відключив телефон. – Потрібні ми ще декому!
Волоцюга згідно підморгнув і… Усміхнувся!
Дякую Вам, шановні читачі, за ваші коментарі та вподобайки! 
Підписуйтеся на сторінку, щоб читати більше цікавих історій!
