– Ви повинні нам допомагати! Ми вас виховали! – Кричала мати й била з усієї сили по дверях ногою.
– Я зараз поліцію викличу, – стиснувши зуби, погрозливо промовила Люда.
Маленький син Людмили вибіг зі своєї кімнати й здивовано запитав:
– Мамо, а хто це?
– Ніхто, – відповіла Люда і відійшла від дверей, за якими різко стихли удари. – Ходімо на кухню, я спечу тобі млинці!
– Ходімо! – зрадів хлопчик і побіг по коридору.
Люда пішла за сином, мимоволі згадуючи своє дитинство… Ніколи вона не допустила б того, що творилося в них вдома! Ніколи!
***
– Ніколи мені не зрозуміти тих дітей, у яких було золоте дитинство, а вони при цьому ще й ображаються та скаржаться, що їх не так любили, не те купили, не на той курорт возили… – казала Люда своїй подрузі Яні. – Вони не знають, як це може бути! З жиру шаленіють…
– Ну, є ж прислів’я: «У кого борщ пустий, а в кого і перли дрібні». Мабуть, про таких, – сказала Яна.
– Коли ми з братом були маленькі, то не думали, що може бути інакше. Думали, що все в нас удома нормально і так у всіх, – задумливо промовила Люда.
– А коли підросли, то зрозуміли, що не у всіх. І ненормально. Наш батько все наше дитинство майже ніколи не був тверезим.
Батько Люди Василь мав три стадії: трохи під мухою, добре хильнув, і приповз на чотирьох. Він лупцював дружину, ганяв по дому дітей: Люду та її старшого брата Павла.
Дружина Василя, Ганна, не вживала напої зовсім. І чоловіка намагалася відвадити, але все не виходило. І кодували, і гіпнозували, і давали різні ліки, підсипали в суп, але нічого не допомагало.
– Не буду я такий гріх брати на душу! – бурмотіла мати, викидаючи залишки ліків у відро для сміття. – Раптом Васі від цього стане погано? Потрібно просто поговорити з ним, пояснити. Він добрий, він повинен зрозуміти!
Поговорити не виходило, часто це закінчувалося чубаниною. Коли батько приходив додому з роботи, Люда та Паша вже з того, з яким звуком повертається в замку ключ, навчилися визначати, в якому він стані сьогодні. І чи варто ховатися від нього відразу, чи можна спокійно доробляти уроки.
Коли він добре хильнув і був не в дусі, Василь приймався «виховувати дітей», інакше кажучи, ганяти по кутках із дикими криками.
Мати не втручалася, бо діставалося і їй: сили були не рівними. Поскаржитися на батька можна було тільки, хіба що, бабусям.
Одна бабуся, та, що з боку батька, жила поряд, через два будинки, і в неї часто шукали притулку Люда та Паша, вона їх жаліла, пригощала солодощами та дарувала подарунки.
А інша бабуся, мати Ганни, жила трохи далі, в передмісті, до неї треба було їхати пів години електричкою. Туди теж іноді тікали від батька сімейства, але вже всі разом: Ганна та діти.
Олена Павлівна, мати Ганни, не розуміла доньку та засуджувала за те, що та ніяк не розлучиться з Василем. Ганна після чергових побоїв, ніби щоразу зважувалася на розлучення, але потім знову поверталася до чоловіка. З дітьми.
– Дітей куди преш! Хоч би їх пошкодувала! Залиш їх у мене, – обурювалася Олена Павлівна.
– Все буде нормально, мамо! Вася обіцяв не бенкетувати, хіба трохи. І ще обіцяв більше нізащо не підіймати на нас руку! Так! Він добрий, я йому вірю…
***
– Я не розумію, чому ніколи не перейнялася нашими справами опіка, чому батьків не позбавили батьківських прав? – Згадувала Люда, розповідаючи про своє дитинство Яні.
– Адже поліція раз на тиждень регулярно приїжджала до нас. Мати писала заяви. Сусіди також сигналізували. Незрозуміло…
– Страшно все це, – зіщулилася Яна.
– Ще і як! Коли ми з Пашкою були маленькими, то ховалися від батька у вбиральні або під ліжком у дальній кімнаті, або за шторою у великій кімнаті, вона була важка і непрозора. І ревли від жаху.
– У мене аж усе стискалося всередині від страху і руки тремтіли. І вночі іноді спати не могла, чула, як батько з матір’ю лаються і чекала, що ось-ось почнеться чубанина, відчиняться двері до нашої кімнати, а там батько з табуреткою.
– З табуреткою?
– Так! Був одного разу випадок, він табуреткою на матір замахнувся. Пашка кинувся, хотів заступитися. Ні, ну ти уяви! Десятирічний хлопчик кинувся на цього монстра з табуреткою!
– До чого дійшло… Загалом Пашці батько тоді руку зламав, бо на його руку удар припав, табуретка стара, важка була. А мати сказала, що Пашка сам винен, нічого було лізти батькові під гарячу руку.
– Знаєш, що він не в собі був, навіщо, мовляв, поліз? Після цього ми з Пашкою присяглися, що нізащо не втручатимемося, навіть якщо… Коротше не будемо і все!
– До весілля заживе, – сказала Ганна після того, як її мати розійшлася, побачивши онука в гіпсі, коли вони вкотре приїхали до неї в гості.
– Господи, та коли ж ти зрозумієш?! Яка у тебе може бути любов до цього монстра? – сердито сказала Олена Павлівна.
Ганна мовчала, опустивши очі на підлогу. Питання залишилося без відповіді. Як завжди.
– Після дев’ятого класу ми з Пашком вирішили йти в коледж, – розповідала Люда Яні. – Ми були погодки, навчалися в одному класі, в один рік закінчили. Боже, як добре було у гуртожитку!
– Спокійно. Ні криків, ні лайки… Бабусі наше рішення підтримали, матері все одно було, куди ми підемо, тоді батько, пам’ятаю, захворів серйозно, щось у нього з нирками трапилося, під крапельницями лежав, їй не до нас було, переживала за нього сильно.
Обидві бабусі дуже допомагали онукам і грошима, і продуктами. Так само вони купували Паші та Люді необхідні речі.
– Ми були дуже вдячні бабусям, – посміхнулася Люда, але, одразу спохмурнівши, додала:
– А потім сталася біда. Мамина мама серйозно занедужала. Як тільки дізналася, що залишилося їй зовсім небагато, то прийняла таке рішення: продала свій будиночок у селищі та купила нам із Пашкою однокімнатну квартиру у місті.
– А саму її забрала мамина старша сестра. Бабусі скоро не стало, я страшенно плакала, дуже переживала. Ми тільки-но закінчили свій коледж. Отак вона про нас подбала.
– Ми були вже повнолітніми, і стали власниками квартири, зареєструвалися там і додому більше не повернулися. Потім Пашку в армію забрали, рік я сама у квартирі жила.
– А з батьками спілкувалася? – Запитала Яна.
– Спілкувалася. Ми порядними людьми таки виросли, хоч і не зрозуміло, як так вийшло… Дзвонила, але в гості не їздила, навіть поріг цього будинку не хотілося переступати.
– З іншою бабусею ми спілкувалися, відвідували. Потім ми з Пашкою побудували свої сім’ї, мали дітей. Бабусі з боку батька не стало, тільки-но вона встигла порадіти за правнуків.
– А мати як відреагувала на те, що бабуся вам квартиру купила? – Запитала Яна.
– Лаялася сильно, злилася. Кричала, що ми з Пашкою їй тепер все життя повинні завдячувати. Соромила нас, казала, що у них з батьком важкі часи, ми допомагати повинні, а ми тут живемо в окремій квартирі.
– Батько так і причащався?
– Коли бабуся квартиру нам купила, пам’ятаю якраз не вживав, у лікарні лежав, як путній прямо, протверезів, щось у нього там із тромбоцитами було.
– В інституті гематології лежав, професори до нього ходили, консультували. Мати ревіла, дзвонила нам, що, мовляв, батько на межі життя, з кров’ю щось. Скоро, мовляв, осиротіємо. Цирк у вогнях!
– Нічого йому не стало. Виписали якісь пігулки та відпустили. Він навіть не сказав, що в пляшку заглядає. А вони, мабуть, і не питали. Ходив важливий, лікувався.
– Заявляв: «Мені не можна, лікуюсь…». На місяць його вистачило. Потім знову двадцять п’ять… А мати все не впадала у відчай, сподівалася перевиховати.
– У бабусі, матері батька, була невелика ділянка в передмісті, занедбана давно, з вагончиком. Ось мати й тягла туди батька, думала відвадити від біленької, відволікти городніми роботами.
– Далеко ділянка? – Запитала Яна.
– Кілометрів п’ятдесят від міста. Електричкою моталися. Так він і там знаходив. Мати копає, він квасить сидить на лавці, свіжою цибулькою заїдає, – краса… Тоді мати почала його схиляти до покупки машини. Щоб їздити зручно було і врожай возити.
– Там був урожай? – Усміхнулася Яна.
– Не знаю, ми не їздили. Мати сказала, три картоплини, три морквини. Але це було не головне! Головне було досягти, щоб батько зав’язав. Посвідчення водія в нього були, а колись і машина була.
– Коротше взяли дешеву машину, але одразу продали. Недовго мати раділа. Батько вирішив, що складнощів надто багато, дача, машина…
– Тверезим треба бути, щоб їхати. Заради чого? Все це можна купити в магазині. Коротше просвітлення закінчилося і став він зовсім не просихати. І рік тому мати сказала, що з роботи його виперли.
– Як вони живуть? На що? – Здивувалася Яна.
– Мати працює, – розвела руками Люда. – А ми з Пашкою не допомагаємо, принципово. Вона зізналася нам, що батько всі гроші з неї вибирає на пляшки. Тож наша допомога не туди йшла. Тільки тепер у них там зовсім погано.
Квартира, в якій жили Василь із Ганною, була не приватизована. Квартиронаймач Василь, без нього Ганна зробити нічого не могла, а він не дозволяв, та й не хотів.
Бодай тому, що для оформлення документів треба бути тверезим. Грошей не вистачало, вони збирали борги по квартплаті й склалася така ситуація, що їх могли виселити по суду за несплату.
– Нещодавно мати написала, що вони продали дачу, щоб сплатити борги. Я спитала про квартиру бабусі з боку батька, а виявилося, що її вони теж колись продали. Гроші батько просадив.
– Це ж як треба було гульбанити? Як? Щоб профукати двокімнатну квартиру? Вчора вона заявилася до нас додому, почала вимагати грошей.
– Чоловіка мого не було, він ще з роботи не приїхав, ми були з сином удвох. Мати почала дзвонити, стукати, довбати у двері ногами.
– І я пожалкувала, що колись вона впросила нас з Пашкою дати наші адреси, після того, як ми продали ту подаровану бабусею однокімнатну і роз’їхалися. Розмовляли ми з нею через двері. Я її не пустила.
Син Людмили ніколи не бачив бабусю та дідуся по лінії матері. А самі вони зовсім онуком не цікавились. Людмила не стала навіть розповідати дитині про своїх батьків, хвалитися там не було чим.
– На мою думку і в Пашки так само, діти бабусю з дідом не знають, – сказала Люда. – Жодні онуки нашій матері не потрібні, все навколо цього гультяя танцює, все життя йому присвятила.
– А він, я думаю, і не знає, що онуки взагалі є. Пам’ять у нього відмовляти стала, мозок не залізний, стільки його труїти! Іноді й матір не впізнає, дивувати почав.
– От мати мені й написала, що коли виселять їх, то до нас, мовляв, приїдуть. Що ми маємо допомагати батькам. Повинні по закону! Ось і приїхала.
– Ти так і не відчинила двері?
– Ні! І не збираюсь! Думаю, Пашка вчинить так само. І правильно! Нехай живуть своїм життям, як, власне, завжди було!
– І тобі не шкода матір?
– Яно. Вона сама вибрала свій шлях! Сама, – тихо сказала Люда.
Через деякий час після того, як мати приїжджала до Людмили додому, сталося нещастя. Василь, повертаючись із магазину, де купив чергову порцію зілля, впав, піднімаючись сходами, і вдарився головою.
Ганна овдовіла. Незадовго до того їх за несплату переселили із трикімнатної квартири в кімнату у гуртожитку, куди він і повертався.
Ганна, дізнавшись про нещастя, відразу потрапила в лікарню, їй стало погано, настільки сильно її це потрясло.
– Усіма справами довелося нам займатися з Пашкою. Їздили, отримували довідки, домовлялися, оплачували, організовували, – сказала Людмила Яні.
– Насправді після того, що він творив, треба було написати заяву і відмовитися від цієї справи, але Пашка сказав, що потім думатиме, переживатиме…
– Я, каже, чутливий, мені батько потім снитися буде, висловлювати невдоволення, я збожеволію… Словом, він мене вмовив.
Ганна видужала, працює, продовжує гасити заборгованість за квартиру. Вона плаче і дуже сумує за чоловіком, бо досі його кохає. Часто їздить до нього на цвинтар.
А до онуків та дітей у гості не їздить. Однак думає про те, щоб звернутися до них за допомогою: скоро треба буде ставити Василю пам’ятник. Гарний, добротний. А діти ж повинні допомагати батькам…
Як би ви вчинили в цій ситуації? Підписуйтесь на сторінку, щоб не пропустити нові публікації! Ставте вподобайки, пишіть свої думки в коментарях!
