– Я знаю, що ти вважаєш це подарунком, але як ти міг? – Олена тримала білий конверт двома пальцями, ніби він міг обпекти їй руку. – На річницю весілля, Миколо! На п’ятнадцяту річницю!

Микола стояв біля вікна, дивлячись на залитий липневим сонцем двір. Його широкі плечі напружилися.

– Ти повинна зрозуміти мене, Олено. Я мав право знати.

Навколо них сліди святкової вечері – недопите шампанське, залишки торта з п’ятнадцятьма свічками, букет лілій у високій вазі. Їхній заміський будинок, який вони купили п’ять років тому, здавався раптово чужим і холодним, попри спеку за вікном.

– Знати що? Що Андрій не твій син? – Олена кинула конверт на стіл. – Це якась жахлива помилка. Я ніколи тобі не зраджувала, чуєш? Ніколи!

Микола повернувся до неї, в його очах боролися гнів і біль.

– Тоді поясни мені ці результати. Поясни, чому в них написано, що ймовірність мого батьківства менша за один відсоток!

Вхідні двері грюкнули. У дверях з’явилася Віра, їхня чотирнадцятирічна донька. Висока, як батько, з його ж глибоко посадженими сірими очима.

– Що у вас тут відбувається? – вона перевела погляд з батька на матір. – Ви що, сваритеся? У річницю?

Олена швидко схопила конверт зі столу.

– Нічого, Віро. Просто обговорюємо… робочі моменти.

– У вихідний? – Віра примружилася, демонструючи успадковану від батька проникливість. – Гаразд, не хочете говорити – не треба. Я до Каті піду, ми в кіно збиралися.

Коли донька пішла, Олена опустилася на стілець.

– Де Андрій?

– У Павлових. Вони забрали його з футболу, він залишиться у них на ніч, – Микола взяв пляшку і долив собі шампанського. – Кумедно, правда? Ми святкуємо п’ятнадцять років шлюбу, а я щойно дізнався, що десять років виховував чужу дитину.

– Він не чужий! – Олена схопилася. – Як ти можеш так говорити? Ти його батько, ти тримав його на руках новонародженим, ти вчив його кататися на велосипеді, ти…

– Я думав, що він мій! – Микола з силою поставив келих, і шампанське виплеснулося на скатертину. – А тепер я не знаю, що думати. Хто він, Олено? Чий він?

– Мій і твій. Наш син. Сталася якась помилка з цим тестом.

– Три рази я перевірив, Олено. Три! Я не хотів вірити першому результату.

Олена відчула, як земля йде з-під ніг.

– Коли ти почав сумніватися? Чому ти взагалі зробив цей тест?

Микола помовчав, потім важко зітхнув.

– Віктор.

– Віктор? Твій колишній колега? До чого тут він?

– Два тижні тому ми випадково зустрілися в будівельному магазині. Розговорилися. Він запитав про тебе, про дітей. А потім… потім він сказав дещо, що змусило мене замислитися.

Олена відчула, як її руки похололи.

– Що саме?

– Він натякнув, що у вас був роман. Що ти… що ви… – Микола не міг закінчити фразу.

– Що?! – Олена підскочила. – У мене і Віктора? Та ти з глузду з’їхав! Я його терпіти не могла! Він завжди намагався підставити тебе на роботі, ти сам казав!

– Я знаю, – Микола провів рукою по волоссю. – Але потім я почав згадувати… Андрій зовсім не схожий на мене. Ні на кого з моєї родини. А вік приблизно збігається з тим періодом, коли я працював на об’єкті в іншому місті й часто їздив на тиждень…

– Не можу повірити, що ти мені не довіряєш, – Олена опустилася на стілець. – П’ятнадцять років шлюбу, і ти віриш Вікторові, а не мені.

– Я хотів вірити тобі! Тому й зробив тест – щоб довести собі, що Віктор бреше. Але результати… – Микола кивнув на конверт. – Результати говорять зворотне.

У кімнаті повисла важка тиша.

– Що тепер? – нарешті запитала Олена.

– Я не знаю, – Микола взяв свою сумку. – Мені потрібен час подумати. Я поживу в Ігоря кілька днів.

Олена хотіла заперечити, але слова застрягли в горлі. Вона мовчки дивилася, як чоловік виходить з будинку, який вони будували разом. Коли двері зачинилися, вона опустила голову на руки та розридалася.

– Я не розумію, – Ігор, молодший брат Миколи, простягнув йому чашку кави. – Навіщо ти взагалі став робити цей тест?

Вони сиділи на кухні у квартирі Ігоря – маленькій, але затишній. Микола не спав усю ніч, і це було помітно по колах під його очима.

– Ти не бачив, як дивився на мене Віктор, коли говорив про це. З такою… впевненістю. І потім, ти ж сам знаєш, що Андрій не схожий на мене.

– Він схожий на Олену, – знизав плечима Ігор. – І що? Мій Дімка теж на Юлю більше схожий, ніж на мене.

– Але результати тесту…

– А ти впевнений, що ці результати правильні? Хто робив аналіз?

Микола дістав з кишені зім’яту візитівку.

– «ГенЛаб». Приватна лабораторія, але з хорошими відгуками. Я перевірив.

Ігор взяв візитівку і покрутив у руках.

– І що ти тепер будеш робити?

– Не знаю, – Микола потер обличчя долонями. – Мені здається, світ звалився.

– Ти поговорив з Оленою? Що вона каже?

– Що ніколи мені не зраджувала. Що це помилка.

– А ти їй віриш?

Микола підняв погляд на брата.

– П’ятнадцять років вірив. А тепер… не знаю.

Олена сиділа в кабінеті директора лабораторії «МедТест». Вона майже не спала, але виглядала зібраною і рішучою.

– Мені потрібні результати максимально швидко, – сказала вона, простягаючи пробірки зі зразками. – Я готова доплатити за терміновість.

Директорка, огрядна жінка в окулярах, кивнула.

– Ми можемо зробити за три дні. Але, мушу попередити, ДНК-тест на батьківство – процедура серйозна. Якщо ви сумніваєтеся в результатах іншої лабораторії…

– Я більш ніж впевнена, що там сталася помилка, – твердо сказала Олена. – Мій чоловік – батько мого сина. Я хочу довести це.

Вийшовши з лабораторії, Олена зателефонувала своїй подрузі Марині.

– Мені потрібна твоя допомога. Ти ж працювала в міській лікарні десять років тому? Пам’ятаєш медсестру Ірину з пологового відділення?

Віра застала матір за комп’ютером. Олена щось швидко шукала в інтернеті та робила нотатки в блокноті.

– Мамо, що відбувається? Де тато? Він не відповідає на мої повідомлення.

Олена здригнулася і закрила ноутбук.

– Тато поїхав до дядька Ігоря. У нас… невеликі розбіжності.

– Які розбіжності? – Віра схрестила руки на грудях. – Через що ви посварилися?

Олена зітхнула. Віра була занадто розумна, щоб її можна було обдурити простими відмовками.

– Твій батько… сумнівається, що він біологічний батько Андрія.

Віра завмерла, широко розкривши очі.

– Що? Але як… чому?

– Він зробив ДНК-тест. Результати показали, що генетично він не батько Андрія. Але це помилка, Віро. Я впевнена, що це помилка.

– Ти… ти зраджувала татові? – голос Віри здригнувся.

– Ні! Ніколи! – Олена схопила доньку за руки. – Клянуся тобі, я ніколи не зраджувала твоєму батькові. Я люблю його. Завжди любила.

Віра вирвала руки.

– Тоді звідки взявся Андрій? – в її голосі звучав виклик. – ДНК не бреше, мамо.

– Тести можуть помилятися. Лабораторії можуть припуститися помилки. Люди можуть маніпулювати результатами.

– Про що ти говориш?

Олена відкрила блокнот.

– Я думаю, що результати підробили. Або сталася плутанина в пологовому будинку. Або…

– Ти зараз вигадуєш якісь божевільні теорії замість того, щоб визнати правду! – вигукнула Віра. – Ти обманювала нас усіх! Бідний тато! Бідний Андрій!

– Віро, будь ласка, – Олена простягнула руку до доньки, але та відсахнулася.

– Не чіпай мене! Я… я не хочу з тобою розмовляти!

Віра вибігла з кімнати, голосно грюкнувши дверима. Олена опустилася на стілець, відчуваючи, як з очей знову течуть сльози. Весь її світ руйнувався на очах.

Марина привела Олену в маленьке кафе на околиці міста.

– Вона буде тут за п’ять хвилин, – сказала Марина, перевіряючи телефон. – Я сказала їй, що хочу зустрітися з колишньою колегою. Не згадувала тебе.

– Дякую, – Олена нервово смикала серветку. – Ти впевнена, що це та сама Ірина?

– Абсолютно. Ірина Савельєва. Вона працювала в пологовому будинку, коли ти народжувала Андрія. Потім швидко звільнилася і поїхала з міста. Повернулася лише кілька років тому.

Двері кафе відчинилися, і увійшла жінка років сорока, з короткою стрижкою і настороженим поглядом. Побачивши Олену, вона завмерла.

– Що це означає, Марино? Навіщо ти мене обманула?

– Будь ласка, Ірино, – Олена встала. – Мені просто потрібно поставити кілька запитань.

– Мені нічого тобі сказати, – Ірина розвернулася до виходу.

– Я знаю, що ти зустрічалася з Миколою до мене! – випалила Олена. – І я знаю, що ти працювала в пологовому будинку, коли народився мій син.

Ірина повільно повернулася.

– І що з того?

– Чи сталася… плутанина з дітьми? Або… – Олена не могла змусити себе вимовити слово «підміна».

Ірина гірко посміхнулася.

– Ти думаєш, я підмінила твою дитину з помсти? Серйозно?

– Я не знаю, що думати! – вигукнула Олена. – ДНК-тест показує, що мій чоловік не батько мого сина. Я ніколи не зраджувала Миколі. Як це пояснити?

Ірина підійшла до столика і сіла.

– Слухай, я не буду прикидатися, що була в захваті, коли Микола покинув мене заради тебе. Так, я була ображена. Так, я працювала в пологовому будинку, коли ти народжувала. Але я не божевільна, щоб підміняти дітей!

– Тоді що сталося? – Олена в розпачі сплеснула руками.

Ірина уважно подивилася на неї.

– А що показав тест? Що Микола не батько? Чи що дитина взагалі не твоя?

– Лише те, що Микола не батько.

– І де робили цей тест?

– В «ГенЛаб».

Ірина задумалася.

– Знаєш, це дивний збіг, але моя племінниця працює в «ГенЛаб». Аліса Савельєва. Вона займається обробкою результатів.

Олена і Марина переглянулися.

– І вона б могла… змінити результати? – обережно запитала Марина.

– Я не говорила цього, – швидко відповіла Ірина. – Але Аліса… вона дуже прив’язана до мене. І вона знає історію з Миколою.

Тамара Петрівна, бабуся Миколи, чекала його у своїй маленькій квартирі. Незважаючи на вісімдесят років, вона зберігала ясність розуму і твердість характеру.

– Сідай, онучку, – вона вказала на стілець. – Ігор мені все розповів. Що за дурниці ти затіяв?

Микола опустився на стілець.

– Бабусю, це не дурниці. У мене є результати тесту…

– Тести! – пирхнула старенька. – А ти на себе в дзеркало давно дивився? На свого діда?

Вона встала і підійшла до старого комода, діставши звідти пошарпаний фотоальбом.

– Ось, дивись.

Вона відкрила альбом на пожовклій фотографії. З неї дивився хлопчик років десяти, напрочуд схожий на Андрія.

– Це… хто? – запитав Микола.

– Твій дідусь Володимир. Мій чоловік, царство йому небесне. Це фото 1953 року.

Микола взяв фотографію тремтячими руками.

– Але… це ж Андрій! Як?

– У нашому роду, Миколко, гени грають дивні жарти. Через покоління передаються. Ти ось на свого батька схожий, а Ігор – на мене. А Андрійко – викапаний Володя.

– Але тест…

– Тест, тест! – бабуся махнула рукою. – А ти знаєш, що у твого діда була рідкісна група крові? І у тебе така сама. І в Андрійка.

– Це нічого не доводить, бабусю.

– А те, що ти готовий зруйнувати сім’ю через якийсь папірець, це доводить що? Твою дурість, ось що!

Олена сиділа в кабінеті директора «МедТест» і дивилася на результати другого тесту. Вони підтверджували результати першого – Микола не був біологічним батьком Андрія.

– Чи можливо, що два різні тести помиляються? – запитала вона тремтячим голосом.

Директорка похитала головою.

– Ймовірність дуже мала. Але… є деякі генетичні аномалії, які можуть впливати на результати. Дуже рідкісні.

– Які саме?

– Наприклад, химеризм. Це коли у людини є клітини з різним генетичним матеріалом. Або деякі мутації, які впливають на стандартні маркери, що використовуються в тестах.

Олена згадала слова Тамари Петрівни про рідкісну групу крові.

– А де можна зробити більш глибокий аналіз? Який враховував би ці аномалії?

– У державній генетичній лабораторії. Але це дорого і довго.

– Мені все одно. Я хочу знати правду.

Віктор не очікував побачити Миколу на порозі своєї квартири.

– Миколо? Що ти…

Договорити він не встиг. Микола схопив його за комір і притиснув до стіни.

– Якого біса ти наговорив мені про Олену? Навіщо ти збрехав?

– Я… я не брехав, – Віктор спробував звільнитися. – Відпусти мене!

Микола розтиснув руки, і Віктор сповз по стіні.

– Твоя племінниця працює в «ГенЛаб», вірно? – запитав Микола. – Аліса Савельєва.

Віктор зблід.

– Не розумію, про що ти.

– Усе ти розумієш. Ти знав, що я зроблю тест після твоїх натяків. І ти знав, де я його зроблю – адже ти сам порекомендував мені цю лабораторію. «Надійне місце», так ти сказав?

– Миколо, ти верзеш якусь нісенітницю. Я не знаю жодної Аліси…

– Припини брехати! – Микола дістав телефон і показав фотографію. – Це ти та Аліса на корпоративі «ГенЛаб». Фото з їхнього сайту.

Віктор закрив обличчя руками.

– Навіщо, Вікторе? – тихо запитав Микола. – Навіщо ти це зробив?

– Ти отримав підвищення, яке мало дістатися мені, – глухо відповів Віктор. – Ти завжди був улюбленцем начальства. А потім ти відкрив свою фірму і став таким успішним… А у мене нічого немає. Ні кар’єри, ні сім’ї.

– І ти вирішив зруйнувати мою сім’ю із заздрощів?

– Я просто хотів, щоб ти відчув себе так само паршиво, як я.

Олена і Микола сиділи в приймальні державної генетичної лабораторії. Між ними на стільці сидів Андрій, бовтаючи ногами та граючись в телефоні. Він не розумів, навіщо вони всі здавали якісь аналізи, але був радий пропустити школу.

– Ти говорив з Віктором? – тихо запитала Олена.

Микола кивнув.

– Він у всьому зізнався. Він хотів помститися мені за старі образи.

– А його племінниця?

– Теж зізналася. Вона підробила результати на його прохання.

– А другий тест? У «МедТест»?

Микола похитав головою.

– Ось це дивно. Вони стверджують, що їхні результати точні. І вони не пов’язані з Віктором.

– Сім’я Соколових? – до приймальні вийшов лікар з текою в руках. – Проходьте до кабінету.

У кабінеті лікар, літній чоловік з уважним поглядом, розклав перед ними кілька аркушів з графіками й таблицями.

– У мене для вас незвичайні новини, – сказав він. – З точки зору стандартного аналізу, Микола Соколов дійсно не є біологічним батьком Андрія Соколова.

Олена зблідла, а Микола стиснув кулаки.

– Але, – продовжив лікар, – ми провели розширений аналіз і виявили дещо цікаве. У вас, Миколо, присутня рідкісна генетична особливість – мутація в одному з ключових маркерів, які використовуються при стандартному тесті на батьківство.

– Що це означає? – запитав Микола.

– Це означає, що стандартний тест буде показувати хибнонегативний результат. При більш глибокому аналізі ми бачимо, що генетичний матеріал збігається. Ви безумовно батько Андрія.

Олена закрила обличчя руками, не маючи сил стримати сльози полегшення.

– Це рідкісна мутація? – запитав Микола, згадуючи слова бабусі.

– Дуже рідкісна. Вона зустрічається приблизно в однієї людини з десяти тисяч. І вона успадковується. У Андрія теж є ця мутація.

Увечері вся родина зібралася на вечерю. Віра, спочатку насторожена, поступово відтавала, бачачи, як батьки знову тримаються за руки й усміхаються одне одному.

– Значить, усе було через якусь мутацію? – запитала вона.

– І через заздрість однієї людини, – кивнув Микола. – Віктор знав про мої сумніви щодо зовнішності Андрія і вирішив використати це.

– Але як він дізнався про мутацію? – здивувалася Віра.

– Він не знав, – відповіла Олена. – Він просто попросив племінницю підробити результати першого тесту. А другий тест показав той самий результат через мутацію, про яку ніхто не підозрював.

Андрій, який з апетитом уминав піцу, підняв голову.

– Про яку мутацію ви говорите? Я що, мутант, як з Людей Ікс?

Усі засміялися, і напруга останніх днів почала відступати.

– Ні, синку, – Микола погладив його по голові. – Просто в тебе і в мене є одна рідкісна генетична особливість. Вона робить нас… особливими.

– Круто! – зрадів Андрій. – А які у нас суперздібності?

– Головна суперздібність – бути сім’єю, – посміхнулася Олена. – Незважаючи ні на що.

Пізніше, коли діти пішли спати, Микола та Олена залишилися удвох на кухні.

– Пробач мені, – тихо сказав Микола. – Я мав вірити тобі, а не якимось тестам.

– А я мала зрозуміти твої сумніви, – відповіла Олена. – Андрій дійсно зовсім не схожий на тебе зовні.

– Зате він викапаний мій дід, – посміхнувся Микола. – Бабуся мала рацію.

Олена притиснулася до чоловіка.

– Знаєш, це був найжахливіший подарунок на річницю весілля.

– Обіцяю, наступного разу будуть лише квіти та прикраси.

– І жодних конвертів з результатами тестів?

– Жодних конвертів, – підтвердив Микола, цілуючи дружину.

У вікно світив повний місяць, заливаючи кухню м’яким світлом. Сімейна буря вщухла, залишивши після себе розуміння того, наскільки важливою є довіра і наскільки крихкою вона може бути. І, можливо, саме це розуміння було найціннішим подарунком на їхню п’ятнадцяту річницю.