— Донечко, я скоро до тебе переїжджати збираюся, одразу, як перепишу свою квартиру на твою молодшу сестру, тож готуй із чоловіком для мене кімнату!

 

— Донечко, я скоро до тебе переїжджати збираюся, одразу, як перепишу свою квартиру на твою молодшу сестру, тож готуй із чоловіком для мене кімнату!

Слова впали на столик між ними, дзеленькнувши голосніше, ніж чайна ложка об порцеляну. Вони приземлилися прямо в блюдце з мигдальним печивом, яке Катя щойно збиралася спробувати. Аромат щойно звареного еспресо та булочок з корицею, що наповнював затишну кав’ярню, раптово здався задушливим. Катя підняла очі на матір. Та сяяла, як начищений самовар, її обличчя випромінювало непідробне, майже дитяче щастя від власної геніальності. Вона навіть злегка нахилилася вперед через стіл, немов ділячись великою таємницею, здатною ощасливити весь світ, і в першу чергу, звичайно ж, саму Катю

— Ти уявляєш? — щебетала вона, не помічаючи, як застигло обличчя доньки. — Оленка наша ж заміж виходить. Хлопець у неї хороший, серйозний. А де їм жити? По орендованих кутах тинятися? Це ж не діло! Ось я і придумала: віддам їм свою двокімнатну квартиру. Нехай звивають гніздечко, діток народжують. Мені ж для щастя доньок нічого не шкода. А сама — до вас. У вас же просторо, квартира велика, кімната для мене точно знайдеться. Я ж тиха, багато місця не займу, заважати не буду. Навпаки, по господарству допоможу, пиріжків напечу. Заживемо!

Мати відкинулася на спинку м’якого диванчика, зробила ковток свого лате і подивилася на Катю з таким виразом, ніби щойно подарувала їй, як мінімум віллу на узбережжі. Вона чекала подяки, захоплення, можливо, навіть сліз радості. Але Катя мовчала. Тепла кераміка чашки раптом стала крижаною в її пальцях. Посмішка, з якою вона прийшла на цю зустріч, не просто зникла — вона повільно сповзала з її обличчя, ніби танучий віск, залишаючи після себе маску холодного здивування. Весь шум кав’ярні — тихий гул розмов, дзвін посуду, приглушена музика — стиснувся в одну монотонну, гнітючу ноту.

Весь цей час вона думала, що в неї є мати та сестра. Виявилося, що в сестри є мати, а в матері є дві доньки: одна — для любові й обожнювання, а друга — для зручності та функціонального використання. Запасний аеродром. Безкоштовний готель з повним пансіоном, який можна активувати в будь-який зручний момент, просто поставивши перед фактом.

— Тобто, — повільно, розділяючи слова, проговорила Катя, і її власний голос здався їй чужим, скрипучим, — ти віддаєш Олені квартиру, яка по праву мала б розділитися між нами. Ти позбавляєш мене моєї законної спадщини. А замість цього… я отримую тебе. Як постійну сусідку в нашій із чоловіком трикімнатній квартирі. Я все правильно зрозуміла?

Сяйво на обличчі матері миттєво згасло. Брови зійшлися на переніссі, губи підібгалися в ображену, обурену лінію. Як Катя сміє розкладати її великодушний порив на такі потворні, приземлені складові?

— Ти що таке кажеш? Яка спадщина? Я ще жива, між іншим! І взагалі, як ти можеш думати про гроші, про якісь метри, коли йдеться про сім’ю? Про щастя твоєї рідної сестри! Я ж мати! Я все життя вам віддала, а ти мені про якісь права! Ти мені зобов’язана просто за фактом свого народження!

У цей момент щось клацнуло. Останній пазл став на місце, і потворна картина реальності постала перед Катею у всій своїй непривабливій повноті. Усе її дитинство, усі її успіхи, які сприймалися як належне, і всі невдачі Олени, які вимагали загального співчуття і негайної допомоги, — усе це було лише прелюдією до сьогоднішнього дня. Вона була не донькою. Вона була інвестиційним проєктом, який тепер мав почати приносити дивіденди.

Катя мовчки відкрила свою сумочку. Її рухи були спокійними й точними, без єдиного зайвого жесту. Вона дістала гаманець, відрахувала кілька купюр і акуратно поклала їх на стіл поруч зі своєю недоторканою чашкою кави. Цієї суми з лишком вистачало, щоб покрити її замовлення. Потім вона піднялася.

— Ти маєш рацію, мамо. Ти все правильно вирішила.

Мати, вже готова до подальшої тиради, здивовано замовкла, чекаючи продовження. Катя подивилася їй прямо в очі, і в її погляді не було ні образи, ні злості — тільки холодна, вивірена констатація факту.

— Тільки у твоєму геніальному плані є один недолік. Мене в ньому немає.

І вона розвернулася і пішла до виходу, не озираючись. Вона йшла повз столики, повз усміхнених людей, крізь аромат кави та випічки, який тепер здавався запахом лицемірства. Вона залишила матір сидіти на самоті, з відкритим ротом і недопитим лате, наодинці з її грандіозним планом, у якому щойно утворилася величезна, непередбачена діра.

Тиша в їхній з Андрієм квартирі здалася Каті оглушливою після гулу кав’ярні. Вона зайшла, повісила плащ на вішалку і пройшла на кухню, механічно поставивши чайник. Чоловік сидів у вітальні з ноутбуком, але тут же підняв голову, відчувши, як змінилося повітря. Він знав свою дружину. Її спокій бував страшнішим за будь-яку істерику. Це був спокій затишшя перед ідеальним штормом.

— Усе гаразд? — запитав він, закриваючи кришку ноутбука.

Катя налила в чашку окріп, кинула туди пакетик ромашкового чаю і сіла навпроти нього за великим обіднім столом. Вона не стала переказувати діалог з емоціями або барвистими епітетами. Вона виклала факти. Сухо, стисло, ніби зачитувала протокол допиту. Про геніальний план матері. Про дарчу на квартиру для Олени. Про пропозицію переїхати до них як довічна сусідка.

Андрій слухав мовчки, його обличчя ставало дедалі жорсткішим. Коли вона закінчила, він відкинувся на стільці й посміхнувся. Посмішка вийшла злою і безрадісною.

— Геніально. Просто геніально. Тобто, твою сестру забезпечують житлоплощею за твій рахунок, а як втішний приз нам пропонують вашу маму. В навантаження. Я правильно розумію логіку цього атракціону небаченої щедрості?

— Ти все розумієш правильно, — так само рівно відповіла Катя, дивлячись на воду у своїй чашці, яка повільно забарвлюється.

— І що ти сказала?

— Я поклала гроші за каву і пішла. Сказала, що мене в цьому плані немає.

Андрій кивнув. Повільно, із задоволенням. Він простягнув руку через стіл і накрив її долоню своєю.

— Ти все зробила правильно. Це наш дім, Катю. Наш. І тільки ми вирішуємо, хто буде в ньому жити, а хто — іти повз.

Саме в цей момент задзвонив телефон. На екрані висвітилося «Мама». Вони переглянулися. Катя витримала паузу, зробила ковток чаю і прийняла виклик, увімкнувши гучний зв’язок.

— Ти що собі дозволяєш?! — без жодного привітання пролунав із динаміка верескливий, обурений голос матері. — Ти посміла просто встати та піти, коли я з тобою розмовляла! Я вже Оленці зателефонувала, порадувала її, а ти мені такий цирк влаштовуєш! Ти хоч розумієш, у яке становище мене ставиш?

— Я тебе почула в кав’ярні, — холодно і виразно промовила Катя. — Моє рішення не змінилося.

— Яке ще рішення?! — захлинулася від обурення мати. — Це не тобі вирішувати! Я твоя мати, і я сказала, як буде! Ти негайно вибачишся і почнеш готувати кімнату!

Катя мовчки натиснула на кнопку відбою. У квартирі знову стало тихо. Андрій стиснув її руку трохи міцніше.

— Перша хвиля, — констатував він.

Минуло не більше десяти хвилин. Телефон задзвонив знову. Цього разу на екрані було ім’я «Олена». Катя знову увімкнула гучний зв’язок.

— Катюш, привіт, — пролунав у слухавці медовий, трохи тремтячий голосочок молодшої сестри. — Мені мама зателефонувала… вона так засмучена, плаче… Що у вас сталося? Вона сказала, ти була проти… проти нашого з Ігорем щастя.

Катя відчула, як усередині все стискається від цієї липкої, фальшивої солодкості. Тактика змінилася. На зміну лобовій атаці прийшла спроба задушення у в’язких обіймах маніпуляцій.

— Привіт, Олено. Твоє щастя тут ні до чого.

— Ну як же ні до чого? — голос сестри задзвенів від образи. — Ми так мріяли про свій куточок… Мама ж хотіла якнайкраще для всіх. Щоб ми з Ігорем жили спокійно, і вона під наглядом була, у тебе. Ти ж старша, ти сильна, у тебе все є — і чоловік, і квартира. А ми тільки починаємо… Невже тобі шкода?

Це було ключове слово. Шкода. Саме на цьому почутті паразитувала вся їхня сімейна система.

— Олено, — голос Каті став твердим, як сталь. — Це план мами, а не мій. У неї була квартира, і вона вирішила нею розпорядитися. Це її право. Але наслідки своїх рішень вона повинна нести сама, а не перекладати їх на мене. Усі питання — до неї.

На тому кінці дроту на кілька секунд повисла тиша. Олена явно не очікувала такої відповіді. Вона розраховувала на почуття провини, на вмовляння, на що завгодно, але не на цю крижану логіку.

— Тобто… ти нам не допоможеш? — залепетала вона, і в її голосі вже не було солодкості, тільки погано приховане роздратування.

— У цьому — ні.

Катя знову натиснула відбій. Телефон замовк. Чи надовго? Вони з Андрієм сиділи в тиші своєї кухні, у своєму домі, який щойно відбив першу атаку. І обидва розуміли, що це був лише початок. Телефонний терор був лише розвідкою боєм. Скоро ворог підійде до самих стін їхньої фортеці.

Два тижні пройшли в густій, напруженій тиші. Телефон мовчав. Ні мати, ні Олена більше не робили спроб прорвати оборону. Каті й Андрію це затишшя здавалося протиприродним, як штиль в епіцентрі урагану. Вони жили своїм звичайним життям — робота, вечері, перегляд фільмів вечорами, — але в повітрі постійно висіло невимовне очікування. Вони не обговорювали це, але обидва знали: це не кінець. Це було лише перегрупування сил перед вирішальним штурмом.

Розв’язка настала в четвер. Звичайний вечір, що пахне дощем і втомою. Вони щойно зайшли до квартири, скинули мокре взуття. Андрій пішов у душ, а Катя вирішила розібрати сумки з продуктами. І в цей момент пролунав різкий, вимогливий тріск домофона. Він пронизав тишу квартири, як сигнал тривоги. Катя завмерла з пакетом молока в руці. На маленькому чорно-білому екрані, спотворене камерою, але абсолютно впізнаване, було обличчя її матері. Поруч із нею на мокрому асфальті темнів значних розмірів чемодан.

— Катю, відчиняй, я приїхала, — донісся зі слухавки не прохальний, а констатуючий голос. Голос людини, яка прибула в пункт призначення й очікує, що їй негайно відчинять усі двері.

Катя мовчки дивилася на екран. На те, як краплі дощу стікають по обличчю матері, на її впевнену, майже зухвалу позу. Вона не натиснула на кнопку відповіді. Вона не натиснула на кнопку відкриття замка. Вона просто повісила слухавку назад на базу. У квартирі знову стало тихо, але ця тиша тепер була іншою. Вона дзвеніла від напруги. З ванної вийшов Андрій з рушником на плечах. Він побачив застигле обличчя дружини й все зрозумів без слів. Він просто підійшов і став поруч, дивлячись на мовчазний домофон.

Минуло п’ять хвилин. Потім пролунав звук, куди більш наполегливий і особистий. Стук у двері. Не гучний, не істеричний, а методичний, вивірений. Тук-тук-тук. Пауза. Тук-тук-тук. Цей звук проникав крізь товсті сталеві двері, заповнюючи собою передпокій. Він був зухвалим у своєму спокої. Він говорив: «Я тут. Я знаю, що ви там. І я нікуди не піду». Андрій стиснув кулаки. Катя дивилася в одну точку на стіні навпроти. Вони не рухалися. Вони перетворилися на живі статуї, що стали частиною оборони свого дому.

Стук тривав хвилин десять, а потім припинився. Вони переглянулися. Невже все? Але тут же з-за дверей донісся голос матері, гучний, виразний, розрахований на те, щоб його почули не тільки у квартирі, а й на всій сходовій клітці. Вона говорила телефоном.

— Так, Оленочко, я тут… Стою під дверима, як бездомний собака. Ні, не відчиняє. Рідна донька не пускає на поріг рідну матір… Так, з валізою, під дощем промокла вся… Звісно, сусіди дивляться, люди проходять, позирають. Сором-то який… Що робити? Буду стояти. Може, совість у людини прокинеться.

Це був спектакль. Дешевий, примітивний, але розрахований на безвідмовну зброю — публічну ганьбу. Катя відчула, як до обличчя приливає кров. Андрій узяв її за руку і повів на кухню, подалі від дверей.

— Увімкни музику, — тихо сказав він. — Або фільм. Гучніше.

Вони так і зробили. Увімкнули на ноутбуці якусь стару комедію, викрутивши звук на максимум. Катя почала готувати вечерю, навмисне голосно стукаючи ножем по обробній дошці, шкварчачи цибулею на сковороді. Аромат смаженого м’яса і спецій поплив квартирою, створюючи острівець нормального, затишного життя посеред цієї абсурдної облоги. Вони не говорили про те, що відбувається за дверима. Вони обговорювали фільм, робочі справи, плани на вихідні. Вони будували всередині своєї фортеці світ, у який не міг проникнути жоден стукіт, жоден крик.

За годину все стихло. Голос матері за дверима замовк. Вони вимкнули фільм. Прислухалися. Тиша. Андрій навшпиньки підійшов до дверей і подивився у вічко.

— Пішла, — видихнув він.

Катя відчула, як хвиля полегшення прокочується по тілу. Вона підійшла і теж зазирнула у вічко. Сходова клітка була порожня. Матері не було. Але її обіцянка залишитися була виконана. Прямо біля їхніх дверей, притулена до стіни, стояв той самий великий, темний чемодан. Він був схожий на нерозірваний снаряд, на мовчазне оголошення війни. Він був символом того, що облогу не знято. Вона просто перейшла в нову, вичікувальну фазу.

— Так і буде стояти? — запитав Андрій вранці, кивнувши в бік передпокою.

Він говорив про валізу. Той простояв біля їхніх дверей усю ніч, як похмурий пам’ятник переїзду, що не відбувся. Він вріс у їхній простір, став частиною інтер’єру, мовчазним докором і одночасно бомбою з годинниковим механізмом. Катя допила свою каву, дивлячись на нього. Ця валіза була останньою ниткою, що пов’язувала її з планом матері, останнім якорем, який тримав її в цій брудній історії. І цей якір потрібно було обрубати.

— Ні, — спокійно відповіла вона. — Він не буде тут стояти.

Вони діяли злагоджено, без зайвих слів. Андрій, як сильніший, підхопив важку валізу за ручку. Катя відчинила двері й оглянула майданчик. Порожньо. Вони вийшли з квартири, й Андрій поніс валізу униз сходами. Катя йшла слідом, зачиняючи за ними двері на ключ. Кожен проліт, який вони долали, був кроком до свободи. З кожним кроком вага чужих проблем, нав’язаних рішень і безцеремонних вимог, здавалося, ставала меншою. Вони не збиралися його викидати. Вони просто спускали його вниз, до під’їзних дверей. Туди, де його залишили. Господар знайдеться.

Вони майже дійшли до першого поверху, коли масивні вхідні двері розчинилися. На порозі, ніби виростаючи з сірого ранкового світла, стояли мати й Олена. Вони явно їх чекали. Їхні обличчя були не прохальними та не засмученими. Вони були спотворені люттю і праведним гнівом людей, чиї священні права були зневажені. Засідка спрацювала.

— Я так і знала! — першою вибухнула мати, вказуючи тремтячим пальцем на валізу у руці Андрія. — Викидаєте мої речі! Рідну матір із речами на вулицю! Люди добрі, подивіться!

— Ми ставимо його туди, де ви його залишили, — рівним тоном відповів Андрій, роблячи останній крок і ставлячи валізу на підлогу біля входу.

— Катю, як ти можеш?! — одразу ж вступила Олена, її голос дзвенів від образи, але в очах хлюпала холодна злість. — Ти руйнуєш усе! Мама через тебе ночами не спить! Я через тебе не можу почати нормальне життя зі своїм нареченим! Тобі просто заздрісно, що мама мені квартиру подарувала, а не тобі!

Катя мовчки дивилася на них. На сестру, яка так легко прийняла в дар її частку спадщини й тепер вимагала ще й повного обслуговування цього подарунка. На матір, чиє обличчя побагряніло від обурення. Вона більше не грала у спектакль для сусідів. Усі маски були скинуті. Це був фінальний бій, і він вівся без правил.

— Ти невдячна! — вигукнула мати, підходячи до Каті майже впритул. — Я віддала тобі найкращі роки, я ростила тебе, а ти… Ти зобов’язана була прийняти мене! Зобов’язана була радіти за сестру! Це твій обов’язок!

Андрій зробив крок уперед, затуляючи собою дружину, але Катя м’яко зупинила його, поклавши руку йому на плече. Вона зробила крок уперед, вийшовши з-за його спини. Вона подивилася прямо в очі матері, потім перевела погляд на Олену. У її голосі не було ні крику, ні тремтіння. Тільки абсолютний, майже нелюдський холод.

— Добре. Давайте поговоримо про твій геніальний план, мамо. Він і справді був непоганий. Віддати все улюбленій молодшій доньці, а самій переїхати на повне забезпечення до неулюбленої старшої. Ідеальна схема.

Мати й Олена сторопіли від такого спокійного, аналітичного тону. Вони чекали виправдань, сліз, криків — чого завгодно, але не цього.

— Але у твоєму плані, мамо, від самого початку був один критичний прорахунок, — продовжувала Катя, і її тихий голос звучав у гулкому під’їзді голосніше за будь-який крик. — Він повністю залежав від мене. Від моєї згоди. А я не погодилася. І твій план звалився. Але знаєш що? Я придумала, як його полагодити.

Вона зробила паузу, насолоджуючись подивом на їхніх обличчях.

— Ти хотіла, щоб в Олени все було добре. Щоб у неї була квартира. Ти свого домоглася. Квартира тепер її. Вітаю, Олено, ти стала власницею. А ти, мамо, хотіла переїхати до своєї доньки, щоб вона про тебе дбала. І це бажання теж здійсниться.

Катя повільно підняла руку і вказала пальцем прямо на Олену.

— Ось твоя донька. Та, якій ти віддала все. Та, яка тепер тобі зобов’язана. Переїжджай до неї. У свою колишню, а тепер її квартиру. Місця там багато, вистачить на всіх. Ти ж хотіла якнайкраще для неї? Ти подарувала їй житло, а тепер подаруєш їй і себе. Ваш геніальний план спрацював. Просто без мене.

Вона опустила руку. У під’їзді повисла мертва тиша. Мати дивилася на Катю, потім на Олену, потім на валізу. На обличчі Олени жах повільно змінювався усвідомленням. Усвідомленням того, що подарунок, який вона з такою радістю прийняла, щойно знайшов свою справжню, непосильну ціну.

— Прощавайте, — сказала Катя.

Вона взяла Андрія за руку, і вони просто вийшли з під’їзду на вулицю. Вони не оберталися. Вони не чули, що відбувалося у них за спиною. Вони йшли у своє життя, залишивши позаду двох найближчих і найчужіших їй людей — наодинці з їхнім спільним, ідеальним планом, який щойно перетворився на їхню спільну, нерозв’язну проблему…