Бабуся моєї знайомої виходить заміж. Уся родина — в шоці.
Виділила в будинку малесеньку комірчину й складала туди все необхідне для власного арівідерчі: гроші, тканину, лаковані туфлі та блузки в трьох кольорах (хтозна, якого відтінку буде труна, а образ має відповідати).
Рідні хіхікали, трохи сердилась:
— Ну, куди тобі, бабусю, вмирати? Та живи вже в своє задоволення!
Бабуся кивала, погоджувалась, але вперто продовжувала списувати себе з рахунків:
— На день народження нічого не даруйте. Мені вже нічого не треба. У мене все було.
І ось, серед щоденних справ — варіння полуничного варення та вибір між «дубовою» і «сосновою» труною — з сусідньої черешні падає дід.
Дід — Віктор Павлович. Приїхав до сестри (сусідки бабусі), поліз рвати ягоди, оступився і приземлився акурат на бабусину грядку.
Йод, флірт у моркві, спорідненість у статусі вдівців, зближення на ґрунті остеохондрозу — слово за слово, і «Віктор Павлік» переїжджає до бабусі. Разом із ним у дім додається ще один кіт, якийсь запилений карбюратор і кілька піджаків із дірявими лацканами.
Усі щасливі. Бабуся розцвіла, бур’яни виполото, тема похорону закрита, «Віктор Павлік» освоївся. Словом, усе чики-пікі.
І тут бабуся заявляє, що виходить заміж. Усі мовчать. Крім її сина, батька моєї знайомої:
— Ти з глузду з’їхала, ма?! Заміж?!
У твоєму віці?!
— А що?
— Тобі 69! Ти ж на днях уже хотіла «у засвіти»!
— Передумала.
— Ну… Але… За «Віктора Павліка»?! Оцього?!
— Він Віктор Павлович.
— А тато?! Про тата ти подумала?!
— Він давно помер.
— А повага?! Хоча б з поваги до нього!
— Померти?
І ось, на очах у шокованої рідні, два пенсіонери, раптом випроставшись у спині, готуються до весілля.
Забронювали столик у кафе. Обговорюють меню та музику. Просять поменше смаженого, але нарізати ковбаси з гіркою. Курку й пироги вирішили принести самі. Дорогий сир замінити дешевшим, алкоголь розбавити.
— Гостей скільки?
— Двадцять.
— Фата?
— Та ви що, яка фата в моєму віці?!
— Тамада?
— Беремо.
— Торт?
— Два! Два торти!
— Гроші звідки на таке свято?
— Так на похорон же збирали!
Весілля призначили на вересень. Одразу після картоплі.
Знайома каже, що бабуся просто світиться. Вперше в ній стільки жаги до життя. Радіє простим речам — сонцю, абрикосам і навіть курячому посліду. Навіть жартувати почала.
Каже, якщо раптом не доживе до весілля, то ховати у весільній сукні не треба:
— Ну, то ж сором перед людьми… Не наречена вже… Хі-хі.
То ще «хі-хі»!
— Ба, а що тобі подарувати на весілля? — спитала знайома.
— Та нічого не треба.
— Тобі вже нічого не потрібно?
— У мене вже все є.
І посміхається золотими зубами. Наречена. 
Євгенія Плихіна
